Я відчуваю як останнім часом стомилася.
Ні на що не вистачає жалюгідних секунд. Навіть на сон.
Та і спати не хочеться.
Одна людина мені нещодавно сказала: "Життя настільки дешеве, що починаєш розуміти наскільки безглуздо все те, що відбувається"
Життя дешеве - отже дешева і я.
Настільки дешева, що ніхто не може купити.
Бо невірять тому, що написано на ціннику.
Думають по приколу.
Але ні. То правда.
Отак і продовжую стояти на поличці супермаркету і чекати, коли хтось вже придбає мене в подарунок своїм статевим ораганам чи своєму егоїзмові.
Наше життя схоже на SIM-картку, купляєш ваучер, поповнюєш рахунок і отримуєш здавалося б "безкоштовні" хвилини на спілкування.
Отак і живеш, радієш, спілкуєшся, відвисаєш і раптом БАЦ - дивишся, а на рахунку НУЛЬ.
І спілкування зривається. Зв"язок з абонентом роз"єднано.
Але пофіг. Скільки ще таких абонентів по житті буде. Багацько.
А в перші секунди так хотілося їх залишити не на МИТЬ, а на все ЖИТТЯ.
А потім зникає пристрасть до спілкування з ними, зникає безнастанна потреба в візуалізації.
Все відбувається природно. Поступово.
Але час біжить. Ти знову поповнюєш свій рахунок. Шукаєш нових людей. П"єш їх час, запах, тіло, свідомість, талант.
І просто необхідно шукати цих нових людей. Бо якщо зупинитись на одній людині, можна щоранку прокидатися з нестерпним головним болем і усвідомленням власної неповноцінності.
В такі моменти власне відображення лякає, а під шкірою температура сягає температурі сонця, пече і кровоточить.
І ти ідеш до чужої ванни, і думаєш чи варто сідати на чужий унітаз чи варто витирати своє тіло чужим полотенцем, чи варто пити каву з чужої чашки. Але думаєш тільки до тих пір, поки не усвідомлюш, що ТВОГО немає ніде.
І в такі моменти я розумію, що мені лише 20, а попереду стільки безлімітно-безкоштовного часу.
Часу, який треба на щось потратити.................................................