Я не писала сюди ледь чи не роки - враження, що зовсім забула принцип. У голові - думки роями, деколи вони приємно лоскочуть, а зараз потрохи висунули зубки і покусують. Ну це нічого. Це для імунітету корисно.

    В глобальному плані - у мене все добре. Якщо не задумуватись, що я, куди я, що мене чекає і так далі. У мене навіть шоколад є. Життя - казка.

    На вулиці уже співають пташки і зовсім світло, а я прокинулась 12 годин тому. Треба піти якогось вітаміну D прийняти, сонячних і буквальних ванн мені, грітися, грітися, бо в китайців он свято весни - а мені холодно. 

    Я - монах в Шанхаї. Якби не скайп - я б не пам'ятала, як звучить мій голос. 

    І що дивним чином мене гризе - немає жодної людини, для якої я була б найважливішою. Важливою - безперечно. Незамінною, необхідою інколи - та не найважливішою. І моя кішка більше не реагує на мій голос. 

    Отак живеш собі в ілюзорному будиночку, нікого не чіпаєш, а тут раз - і кілька слів повністю вибивають тебе із колії і мильні бульбашки лускаються. 

    І все рівно розумію, що думати, а не ховати відчуття у сторінках книги і не тонути і фільмах - це чесно по відношенні до себе. Якщо душу періодично полоскати, на ній прищі не вискакують. 

Чарівний китайський інтернет раптом перестав працювати на моєму комп’ютері, і додавати новий пост – це щось доволі-таки складне. Але якщо не додавати – деталі губляться і залишається щось дуже загальне. Насправді кожен день тут (чи майже кожен день) повний вражень різних видів, і деякими правда хочеться поділитись. Ловлю себе на тому, що подумки описую якісь окремі ситуації або місця, як ніби одразу в щоденник. Звичайно ж, увесь попередній тиждень я пробувала укласти у рядки і фрази враження від самого університету і занять. У мене в тиждень всього 20 годин, це десять пар 45+45 хвилин, по дві пари на день. Майже всі вони починаються о 8 ранку, і тому до кінця тижня я ходила як зомбі - все ще не звикла до різниці у часі і не висипалась, та і кілька годин китайської без домашніх завдань вже складно. Я потрапила у групу з найвищим рівнем китайської, що звучить крутіше, ніж є насправді. Проблема в тому, що їм необхідно було створити ще вищу групу, де могли б навчатися половина моїх одногрупників, оскільки китайська у них дуже хороша. А так група з нижчим рівнем – це жах, ми пробували, а наша – це круто загалом, але дуже складно. Наш класний керівник, вчитель граматики – прийклад найкращого викладача у моєму уявленні. Вона пояснює зрозуміло і чітко, жартує і все таке, вона молода і сучасна і не дуже схожа на китаянку у плані, що відкрито говорить на теми, які можна було б вважати за табу – але при цьому завжди залишається якраз правильна межа між студентом і викладачем. При цьому вона вимоглива і строга, але ніколи не вимагає неможливого. А ще вона мабуть перша китайська дівчина, яка ДІЙСНО стильно одягається (Давайте визнаємо, що у більшості китайців дуже своєрідне уявлення гарного одягу та вдалого поєднання). З нею у нас вісім годин і це благословення, бо у іншому випадку мої надії на прогрес у мові різко б потьмяніли. Крім неї, є ще чотири предмети – аудіювання (дивний варіант, ми дивимось шматок китайського серіалу (комедійного, звісно ж. Взрив мозку, звісно ж) і заучуємо фрази звідти, розбираємо всі діалоги і все таке. Викладачка теж дуже класна, але більш китайська в плані почуття гумору. Вона теж добре пояснює всякі деталі усної мови і постійно питає, як називаються всякі дивні речі типу екрана для проектора. Я знаю, що в українській є якесь слово для цього, але чула його лише раз), читання газет (blargh, навіть не буду деталізувати), письмо (напишіть п’ять правил поведінки в бібліотеці зі спеціальною китайською лексикою для правил і у правильному стилі) і китайська культура, що мала б шанс бути дуже цікавою, якби була хоч трохи зрозумілою; зі здивуванням виявила, що у групі є аж двоє людей, які зрозуміли лекцію. Проте китайці придумали святкувати День незалежності точнісінько на мій день народження. Святкування триватиме 7 днів, так що зараз я посередині своїх маленьких канікул. На фото вид з четвертого поверху будівлі, де в мене пари. Хотіла б додати багато - інет не дасть. Далі буде :) [700x522]

З одного боку, хочеться записувати стільки речей, щоб нічого ніде не загубилося. З іншого - приходжу додому або втомлена, або не сама, так що сісти писати складнооо.

Хай будуть кадри.

- Зараз ми ведемо життя котів. Ми відсипаємось, гуляємо і їмо, але коли сьогодні вивісили розклад, всім злегка "поплохело" і живем ми майже в очікуванні якоїсь навчальної в'язниці. Єдиний не мовний предмет у розкладі - культура Китаю, і мені правда цікаво6 як же він буде виглядати. 

- У рейтингу виробників найдивнішої їжі у мене першими досі стоть японці, проте Китай впевнено тримає почесну другу позицію. Мої улюбленці поки що - Pocky (щось як крекерні трубочки у йогурті чи шоколаді, як його розуміють китайці) зі смаком чаю матча, але персик і манго - теж дуже смачно, Орео лимонний пай (але вони мені всі подобаються. Тірамісу, полуниця, birthday cake, малина+чорниця - ну шикарні вони, ну що поробиш), чіпси з огірком, на смак правда як огірок, і одному хлопцеві вони навіть правда сподобались. Я ще не дуже ризикую з типово китайськими солодощами, проте коли питаюсь в інтуїції, чи варто спробувати, вона ховає очі і мовчить. 

- Взагалі-то мені зараз хотілось би нагодувати друзів і родичів багатьма смачними штуками, які тут є (і враження, що я при цьому заплатити доведеться юанів нехай 200), зокрема брата тутешнім макдаком. Крім того, що він смачний як він є, за бажанням колу в меню можна поміняти на ШИКАРНИЙ сік з soda water і шматочками фруктів. 

- Ну от. Кажу ж, живемо, як коти. Котів, до речі, всюди у кампусі багато. Мабуть, ховаються від дикого руху на вулицях, та і біля їдалень можна щось знайти. 

- Якщо забрати всі країни, з яких сюди приїхали навчатись люди, мабуть, на Землі лишиться лише океан, полюси і Естонія. Я найбільше спілкуюся з двома італійцями, однією польською дівчиною, індонезійкою (яку можна називати Yoshi=)), дівчиною з Угорщини і кореянкою зі Швеції, а ще є двоє росіян, які практично не володіють китайською і англійською, і того відносно раді мене бачити. Обом десь по 19.  Коли знайшовся ще хтось з Росії, один з них такий - о, дивись, Настя, ще один до нас, і я навіть не знала, як на це реагувати. Не те, щоб вони погані люди, але що значить "нас", тут всі - "ми"!.. Потім Gosia сказала, що я на них зовсім не схожа, і це було таке FUCK YEAH. Не дуже приємно, коли українців зараховують до росіян. Не нада так. 

(Хоча взагалі таке враження, що їх витягли з вакууму і кинули в інший світ. Без упереджень - їх правда дуже легко впізнати в натовпі).

- Китайці продовжують забавляти. Виявилось, що ВСІ добирались хто як міг, комусь сказали платити заставу за гуртожиток, комусь ні, і все таке. Про все треба питатися, та ще у різних місцях, ламаним міксом мов і жестів, починаючи з доступу до інтернету і закінчуючи смітником, і при цьому тебе спокійно можуть відправити кудись шукати якогось лаоши, а лаоши на місці нема, а люди збоку нічого не знають, а люди, які можуть знати, пішли на ланч. Це могло б сердити, якби не було так типово по-китайськи і не створювало враження зайнятості. І всі такі - ми розуміємо, що не всі тут знають китайську, але ми в Китаї, того я говоритиму китайською, але повільно, - і за всім цим автоматний ряд китайських слів. Ми шукали людей, хто зрозумів промову цього окремого чоловіка, але все ще не знайшли.

- Китайський переклад - окрема тема. На презентації з безпеки, яку зачитувала няшна китаяночка в поліцейській формі (mind-blowing mix), траплялися прекрасні речі, типу як "cigarette butt", "emergency exit in your stomach" i "involved in virus activities". А коли ми поїхали ближче до центру (якихось сорок хвилин на метро) і зайшли перекусити, натрапили на прекрасне меню. Очевидно, вони скопіювали назви ну хай десятьох страв англійською і рандомно потикали їх під китайськими назвами. Лосось з овочами в результаті міг бути і лапшею, і салатом, і десертом, і супом одночасно. І ще у них такий стайл - навіть на упоковочках з вішачками для рушників може писати щось типу "i love you more than yesterday less tomorrow". Зате всі слова правильна написані, що правда тішить. 

- Тут, біля мого кампусу, багато іноземців і на нас відносно байдуже. Аж в центрі я натрапила на прояви "зацікавлення". Спочатку китаєць "непальоно" фотографував мене ззаду, потім спереду, потім попросив сфоткатись зі мною, потім ще підключився його друг (вони з провінції, білі люди там не ростуть), і радісно запропонував якось затусити, і на цьому пішов. А Gosia одержала палку просьбу продавця стати його дівчиною хвилини через півтори після знайомства. 

(Ну як їх не любити, скажіть мені, якщо вони такі смішні=))

- В мене враження, що я тут постійно трачу купу грошей, бо щось купую. Зазвичай все це за день коштує як салат в Києві, але відчуття все не проходить. Чи не

Читать далее...

Ніколи не можеш знати напевно, що тебе чекає в наступну мить, через день, рік, три… І ось хитромудрі нитки долі були переплетені між собою так, що я опинилася у Шанхаї, найбільшому місті Китаю - для мене це значить, що всього світу. Коли гуляєш вулицями, здається, що двічі тут одного і того ж китайця ти зустрінеш лише у бістро і на рецепшені. Звикати доводиться не лише до того, що не можна зайти у гугл і різниця у часі п'ять годин, а й до того, що недалечко - це півгодини на таксі. Але спробую по порядку.
Ми (я і дівчина, що летіла зі мною, але зараз у іншому місті) наївно намагалися щось розгледіти з ілюмінаторів та у камерах при посадці, але першими знайомими виявились смог і дощові хмари, тож туман висів на аеропортом на висоті метрів у 20-30. Аеропорт, термінал 2 в обидва боки тягнувся, доку бачили очі. Змія-приміщення на кілька хвилин ожило, поки люди спішили зайняти чергу на реєстрацію, і знову завмерло. Буквально - ескалатори починали рухатись, лише коли на них ставали, а до того мляво перекочували сходинки. Китаєць, що випускав мене, спохмурнів, побачивши японську візу, віддав мені паспорт і я пішла собі здорова. 
Незважаючи на те, що про трансфер я таки китайцям сповістила все, що вони хотіли знати, зустріти мене ніхто не прийшов. Мабуть, не схотіли прокидатися, щоб забрати мене з самого ранку в суботу. Ну, круто. Китайчики, що приїхали зустрічати іншу дівчинку, посадили мене в таксі ти китайчонка - такий він був весь маленький - і запросили приїзджати до них в місто. Звісно ж, обов'язково приїду. Їхнє місто - одне з улюблених місць туристів, і я вже планую майбутню поїздку=) 
Ми виїхали, і тут почалося - на мене стало насуватися місто. За увесь цей час туман трохи відступив, але все рівно здавалося, що знизу будинки тонуть у тумані, і зверху їхні голови закутані в небо. І все - велетенське, площею у три моїх гуртожитки, складені разом, а двадцятиповерхівки виглядали якимись карликовими, недорослими. Пізніше з'явились електричні лінії - такі широкі, у формі зірки - а з туману здалося, що це якісь велетні стоять на захисному кордоні, як в мультику Атлантида. І все місто ніби складене з різноманітних часточок конструктора. 
Їхали ми понад годину, почався дощ, і китайчонок, люб'язно показавши мені вхід, поїхав. Хто б міг подумати, що Єньчан роуд 149 - це адреса ВОРІТ до цілого кампусу. Пішли шукати людей, шо вже там. 
Прогулявшись по кампусу і розмішивши кількох китайців (іноземці - це дуже смішно, вони не шарять), я з бідою пополам дізналася, що мені треба їхати ще кудись, що недалеко (див. вище). 
Я розглядала вулички зі складно пійманого добрим дядькою таксі і думала, які ж ще сюрпризи мене сьогодні чекають. Сюрпризом виявилося, що мені одразу дали ключ до кімнати, забрали паспорт і вручили збірку правил, як поводитись у гуртожитку. Другим сюрпризом - що житиму я не сама. Четвертим - що у кімнаті трохи брудно, але все це доволі легко почистилось і помилось. Кухня у нас одна на поверсі і взагалі не вражає. Хоча з таким різноманіттям їжі у місцевих бістро-кафешках, з такими цінами і відсутністю холодильника китайці, мабуть, в основному не готують. 
Впала на ліжко (з твердюююзним матрасом) і подумала - оце ж я попала. Але коли спускалася вниз, щоб спитати про інтернет і все таке, познайомилася з дівчинкою-японкою, яка сама із Лондона, і ходила на бокс, і любить гостре і просто чорну каву (з таким набором складно проводити разом багато часу, мабуть), і ми з нею досліджували територію, їли в корейськомй ресторанчику, скупилися всякими необхідними речима, як-ото білизна на ліжко (яка в мене є), молочний чай і орео birthday cake flavor. Прийшли, попрощалися, зайшла в кімнату і ледь відразу ж не заснула - але якщо виробляти новий режим, то коли, як не зараз. Розпакувалася. Знайшла якийсь на диво робочий вільний вай-фай. Зібралася в душ і тут вже почула, як двері відкриваються і хтось каже HEY!.. 
Як я дізналася, що організовано прибуття жахливо не тільки в мене, про китайські маркети, нових друзів і дивовижні ціни буде далі...

Таке тремке літо
На кінчиках пальців
Такі маленькі деталі з серії тих, що згадуються роки згодом
Ліхтарик в руках - такий, що видно лише метр перед собою
А плани в останню мить - у цьому вся я

Я поки не знаю, що мене чекає і як це взагалі -жити у новій країні рік
І я трохи боюсь
Що може сподобатися

Лінивий потік китайської літератури мені в голову. Ліниве і розслаблене загадування бажань. Спокійне очікуваня на запрошення із Китаю. І плани, плани, плани. І черешні. Я вже кілька років підряд закохуюсь у літо. Сподіваюсь, це не планує підкласти мені свиню:) Голова повна думок - але так мало з ким хочеться ділитись. Колись я спитала маму: "Як думаєш, як було б людині, яка б потрапила до мене в голову, у мій розум?" А вона сказала: "Не знаю, але напевно б збожеволіла." [700x524]

От повернуся з Естонії І можна буде починати хотіти Нового року і гірлянд

Просто коли раптом все стає добре

То це добре :)
Навіть какао не хочеться.

І погода радує. І взагалі все гарно.

Мене забагато.
А мені замало.
Так воно буде? 
Я маю робити перші кроки?

Ні, я маю навчитись чекати і витримувати дистанцію.
І навіть якщо так - байдуже.
Я хочу саме цю страву. Я давно вже не куштувала нічого кращого, з таким густим насиченим смаком і легкою консистенцією. Я хочу саме це, я ж це знаю.

А сумніви - то моя натура, Навіть у безперспективності є свої переваги.

Бувають почуття заради відчуттів, а ще емоції і думки тільки для загострення вражень.
Буває, що ти хочеш чогось тільки заради відчуття бажання.

Буває, що ти одержуєш бажане і воно виявляється із браком і непотрібним і взагалі враження, що хтось підмінив. Що ти не міг цього хотіти. І таке розчарування. І починаєш думати, що б його інше захотіти.

Як я боялася, що увесь мій минулий рік мені просто нізвідки було брати емоції. Що підсвідомо вибрала собі неможливу мрію, щоб мати чим виправдати те, що вона не здійснилася, і насолоджуватися натхненням і виплесками емоцій, якими спроби добитися бажаного супроводжувалися.

Так добре, що воно не так. 
Аж відвиклося вже, що може бути спокійне щастя. 

Я зараз можу відверто і радісно заявити, що усі мої мрії виявилися пшиком.

Пшик - це саме те в порівнянні із отриманим.

Якби мені хтось переказав, як все буде чудово і взагалі, ЯК все буде - хоча б крихітними фрагментиками - я б попросила не знущатись

  бо то надто відверто

  надто відкрито

  бо так не буває

 

Але буває ж, буває! У мене було кілька днів такого справжнього насиченого наповненого щастя

  і такого спокійного

 

А я насправді давно відчувала, що так і треба - що бракує тільки трішечки свободи і трошки сміливості. Чи то прибрати зайвий страх. 

А ще - це не тільки кілька днів.
Минулого разу так страшно було, що це все - тимчасова раптова хвиля, яка, звісно ж, накриває одразу із головою, але потім різко відпускає.
Так було страшно.
Я плакала.

А зараз це все якось... Як треба.
От саме так. як ключ, що ідеально підходить до замка.

Это цитата сообщения ITDalee Оригинальное сообщение

Вдохновляющие идеи для артбукинга

[показать] [показать] [показать]

Во всю идет флешмоб по артбукам , который я уже напрочь пропустила и не знаю когда к нему вернусь. Но многие девочки на лиру участвуют, поэтому я сделала для них такую вот подборочку. У меня есть сообщество на лиру Moleskine ART, посвященное рисованию в блокнотах. Там можно посмотреть рисунки в молескине, примеры travelbook-ов, artbook-ов, скрапбукинга и многое другое. Кроме того есть вдохновляющий паблик в контакте , где тоже много интересных рисовательных идей. Ну а пока, всем участникам Артбук-мании мой привет и напутсвенный вдохновляющий пендель!

[показать] [показать]

Осторожно! Возможны неконтролируемые приступы творчества!

Довго аналізувала причину-наслідок і думку-наслідок, щоб зрозуміти, як треба мислити, щоб не притягнути небажаного.

І зрозуміла.

Треба не думати багато - саме роздумувати над чимось постійно. Мені це треба робити таким собі пунктиром - тоді голова не затуманюється сумнівами і справді результати такого аналізу найчастіше правильні. Особливо що стосується психології - як своєї, так і чужої. Подумала трохи - перестала, відволіклась. Повернулась до проблеми, подумала - перестала, відволіклась. Якось так. 

Це один.
І два.

Думати треба, коли треба щось вирішити. У будь-якій незрозумілій ситуації, на такому собі перехресті, треба проводити сеанси мріяння, омріювання бажаного, а не припускати різні результати. Як запасний - щоб розрахувати план-відступ або план-залатати-дірки - можна разок пройтись по всіх варіантах розвитку подій, але грунтовно зупинятися потрібно саме на бажаних, і після знаходження можливих підводних каменів і усвідомлення, що це - саме те, чого ти треба, по
чати займатися візуалізацією.

І воно все просто і давно мені відомо по суті.
Але пишу зараз, бо аж тепер у мене потрохи почало саме так виходити.
 

Я влаштувала собі просто неймовірні вихідні
Я лежу у своєму ідеальному наметі, читаю чудові речі, інколи пробиває на сльозу, спілкуюся з найкращими людьми, дивлюся одне шоу і кричу на учасників, багато мрію і п'ю ідельне какао. Інколи щось їм. Інколи закидаюсь фруктами. Інколи виписую цитати в улюблений блокнот. Інколи щось трошки слухаю. Інколи заварюю трав'яний чай у шикарному чайничку з поросятами. 
I'm living a dream. 
А зараз за вікном ще й дощ. Вершина затишку. 

[640x426]

Я помітила таку річ.

 

Загалом завжди вважала, що невизначеність - то жахливо і тяготить і просто неймовірно перекриває повітря.

 

Та ні ж. 

 

Довгий період невизначеності навчив мене ставитись до багатьох речей легше.

Навчив брати від теперішнього моменту все, що можу - не визначено ж, чи буде у мене найближчим часом щось схоже.

Навчив не задавати багато питань і поменше планувати, побільше імпровізувати.

Навчив цінувати все, що маю, і радіти, якщо одуржую більше - не визначено ж було, чи таке мені трапиться.

 

Один нюанс - якщо все визначено, мені правда впевненіше і комфортно. Немає відчуття, що можу в будь-який момент потрапити у трясовину і провалитися по коліна у щось слизьке (хоча, беззаперечно, може навіть з лікувальним ефектом). Немає враження, що  я можу легко оступитися і я знаю свій маршрут і я знаю свій розклад і все ж добре. Спокійно.

 

До нудоти солодким цей спокій буває. І люди, з якими якось отак легко можна щось спланувати - я не про стандартні плани, а швидше про передбачуваність - вони є, і я їх люблю все так же, як і любила.
Просто не люблю так сильно, як могла б. 

 

Мені тепер невизначеність - то не як перець у морозиво, а... швидше як дрібка мускату у какао. Те, без чого смачно і добре, але не захоплююче неймовірно.