Новий відлік.

Мене тут не було дуже давно. Два роки з невеликим хвостиком.  За цей час багато чого змінилося. Було багато цікавих і сумних подій, багато змін, досягнень, падінь, сліз, посмішок, кохань, драм і ще купа всякого мотлоху, який люди називають досвідом і життям. Пишу цей пост і таке відчуття, що відвикла писати. =)

Життя дуже дивна штука. Всі ці чорні і білі полоси насправді не чередуються, як вважає більшість. І далеко не випадково з"являються в  нашому житті.

Чомусь пригадалась школа. Коли гарно засвоюєш матеріал, все чудово - хороші оцінки в щоденнику, мамина посмішка, похвала від вчителів. Коли починаєш вчитися погано -  в щоденнику оцінок меншає, журнал стає найстрашнішою річчю, яка може попастись в руки батькам, вчителі незадоволені і в хід іде татовий ремінь або повне позбавлення таких дитячих благ, як телевізор, цукерки і побачення з друзями=)

В житті так само. Тому те, що ми називаємо чорними і білими полосами є нічим іншим, як нашими оцінками, які ставить життя за засвоєння пройденого.....

Останні 5 років свого життя я була досить поганим учнем. Доводиться виправляти купу помилок. Надіюсь я зможу.....

P.S А загалом у мене все чудово. Живу, майже кинула палити, пишу періодично вірші, їм,  п"ю все що не міцніше за каву), сплю.....ну і як завжди творю всяку фігню, яку потім доводиться довго  розгрібати....(куди ж без цього) =))

Ну от вернулась до своєї щоди....надіюсь це справжнє повернення, а не тимчасове гостювання.... 

[700x474]

.міряю метри квадратні самотнього простору,

.то дивлюсь телевізор, то читаю старі газети,

.а в колонках Бумбокс наспівує «знати б де ти?»,

.але ти наказав триматись від тебе осторонь.

.лікую душевні рани, гарячим зеленим чаєм,

.витираю із памяті дати, наші найкращі миті,

.а в колонках Бумбокс продовжує «знати б з ким ти»

.але з ким ти цю ніч коротаєш – я добре знаю.

.десь там в глибині, у одвічній труні твоїх спогадів,

.я для тебе залишусь вчорашньою, або колишньою,

.і за волею долі, а може по волі Всевишнього,

.розійшлися з тобою – кожен своїми дорогами.

.відкриватися світові, спершу маленькими дозами,

.щоб не було передозу , від чогось раптового,

.хтось інший розкаже, як стати щасливою знову,

.ти залишишся просто гіркою частинкою досвіду.

Нове життя приходить не з понеділка, не з Нового року, не після чергової п"янки, коли ти зранку обіцяєш собі "відтепер буде все по-новому". Воно просто приходить, в якийсь момент, можливо серед білого дня, коли ти ідеш по вулиці, стоїш в магазинній черзі, чи самотньо п"єш на кухні вино....приходить, як усвідомлення того, що всьому старому більше немає місця в твоєму серці, почуттях, світогляді...

Я довго думала чи варто писати цей пост чи ні.... Чи варто черговий раз екзгумувати душу та робити порнографію з особистого... Можливо по цій причині я так давно не писала сюди. Про переживання і власне життя писати не хотілося (вік мабуть), а про інше писати якось не вмію.... Хоча в кінці кінців зійшлася на тому, що це мій щоденник, і ті, хто читатиме по великому рахунку нічим не відрізняються від мене, тієї, що пише....

Останнім часом здавалося, що я розучилася писати. От так, ніби раніше це виходило, а зараз ні... Одна людина нещодавно сказала - щоб письменник міг творити, йому весь час повинно бути боляче.... До мене повернулась муза, а це означає, що мені боляче... А якщо ти здатен відчувати біль, то ти живий... Душевно мертві люди не відчувають емоцій.... Вони просто живуть.... Знаєте, інколи хочеться бути душевно мертвою...Як більшість людей... Жити в стандартно запрограмованому режимі.... Так набагато легше...

Згадую як завела цей щоденник....Якою тоді була... Про що переживала... Що боліло... Про що писала....

Відтоді пройшло добрих три роки...Ніби так мало.... А одночасно то таки термін... Термін, за який змінилось багато чого в моєму житті... Змінились люди, зараз навіть не перерахувати скільки їх входило і йшло з мого життя... Скільки подій відбулося за весь цей час... Скільки душевних змін відбулося... Змінилась зовнішність  і стиль - познімались пірсинги, з гардеробу зникли панківські речі і все менше тягне одягати кеди, і все більше хочеться одягати плаття...

Відносини - то взагалі окрема тема... Якщо там на небесах Бог встановлював на людях таймери до моменту поки вони знайдуть свою другу половинку, з якою проживуть як то кажуть "і в горі і в радості, допоки смерть не розлучить їх..."... то мені Бог з самого початку на таймері написав "No fate"... З іншої сторони він мені дав купу інших якостей....і ще дав талант... Мабуть порахував, що то все мало би компенсувати відсутність другої половинки....

Будь-які відносини рушаться... Останні слова, які я чула по цьому поводу "Ти створена для чогось вищого, по тобі має залишитись слід....а я..я занадто простий... Я не твоя доля...".... Відмазки... Напевно... Коли це чуєш, то хочеться послати до біса весь світ... Мабуть легше було б почути "Я тебе більше не кохаю" або "В мене є інша", аніж чути, що частина того, що ти любиш більше за життя, стає завадою іншій частині того, що ти любиш в своєму житті....

На зміну тим, що йдуть з"являються інші закохані хлопчики.... Однак я давно перестала радіти по цій причині... Перестала цим гордитись і записувати як чергову свою перемогу над чоловічою статтю.... Мені вже не хочеться драм....Не хочеться інтриг і ревнощів.... Не хочеться любовних трикутників і шаленого кохання.... Хочеться спокою... Хочеться надійного плеча поруч... Хочеться знати, що завтра, коли я прокинуся цей хтось не буде незграбно шукати свої шкарпетки під диваном і матюкатись, що запізнюється на пари, і нашвидку цілуючи в щічку, одягаючи на ходу куртку казати на прощання "Я тебе люблю.Бувай.Зізвонимось."... Ні, цього всього не хочеться...

Хочеться, щоб зранку тобі дарували не шалений секс, а ніжно отак цілували і питали "Чаю? Як ти любиш? Зеленого з бергамотом?", і щоб ми мовчки пили той чай чи каву, а потім разом/чи не разом виходили на свою роботу, повертались з неї... разом готували, сміялись.... принаймні, щоб Він сидів за столом, коли я готую і розказував якісь смішні історії....а потім разом вечеряли і разом дивились фільми.... і можна було отак заснути на чиємусь плечі, а потім відчувати як тебе ніжно переносять з дивана на ліжко, намгаючись це все робити якомога тихіше, щоб не розбудити... хочеться разом планувати майбутнє....інтер"єр квартири.... загадувати який колір очей буде у дітей.... хочеться своєї маленької тихої сімейної гавані...  

так мабуть не буде ніколи....надто вже воно не пересікається з тим, що мені написано в житті...

___________________________________

поруч черговий Він....надто милий хлопчик, щоб робити йому боляче.... але приписка черговий обов"язкова... така вже доля..... він це зрозуміє пізніше.... у нього це вперше, оця стадія закоханості....він занадто мене ідеалізує і хоче бути поруч все життя... я вже не граюся з ним в любов...я мовчу...мені вже не цікаві такі ігри, я тільки схиляю голову набік і посміхаючись цитую йому Полозкову:"Ей бы только идти с ним, слушать, как он грассирует, наблюдать за ним,

відчуваю себе мертвою.

ні, не фізично. фізично, я так як і раніше встаю о сьомій, готую собі каву, збираюсь на роботу,  говорю по телефону, зустрічаюсь з друзями, кудись спішу, інколи невстигаю, дивлюся фільми, посміхаюся і ще ціла купа всього того, що входить у звичний режим мого життя.

а от душевно. душевно тільки відчуття пустоти.

вічний голод тепла, від якого всередині все стискається.

найзагостреніше він відчувається зранку.

коли ти тільки починаєш прокидатися і ще лежиш в своєму ліжку не розплющуючи очей.

і готова так пролежати цілу вічність, поки хтось тебе не знайде, отаку от сонну, в піжамці з метеликами, з закусаними до крові губами, з запахом дорогих парфумів і вчорашнього міцного алкоголю.

знайде, і подарує тобі ПОВІД прокидатись, готувати ту ж саму каву, курити, збиратись на роботу, кудись спішити, завжди встигати, вкладати більше суті у слова. і найголовніше - відчувати ще щось, окрім цієї пустоти. навчить бути живою в кінці кінців.

і ти лежиш. і чекаєш. бо самій шукати вже втратило будь-який сенс, так само як втратили сенс всі ті речі, які колись приносили задоволення.

7. будильник. час, коли пора грати в нормальних людей. встаю і підходжу до дзеркала. посміхаюся.

можливо, мені колись таки дадуть Оскара за зіграну найщирішу посмішку, на яку ведуться стільки людей.

так мало хто вміє.

  [показать]

У этой осени рыжий цвет волос и карие глаза,
карие и очень тоскливые, глядящие на север,
Эта осень такая красивая. Дарит сувенирами на память
холодные руки, губы потрескавшиеся на ветре,.
нежность, спрятанную под одеялом ночи, и дожди,
смывающие с лица слезы. Не разрешает им пачкать губы
расползаясь колючими и солеными ниточками.
Снова пора бежать. Ухожу в off. И так до шести вечера,
может немного дольше. Хотя, все равно, даже два часа
без тебя кажутся бесконечностью. Но я же сильная.
Перетерплю. Меня так учили еще с самого детства.
Хочется столько высказать, но слова потеряли смысл,
остекленели от вечного игнорирования самого важного.
И я, наверное, никогда не напишу тебе по ошибке «люблю»,
вместо привычного «привет». Стала слишком сдержанной.
Сердце отбилось в истериках и теперь работает в «щадящем» режиме.
Все что разрешено – это смайлики правыми скобками,
как напоминание что мне с тобой интересно. А слов нет,
кроме тех, которые остались «по умолчанию»,
Новые отношения — как зеленка на побитые коленки.
Дезинфицирует, но смотрится не эстетично. Да и больно.
Поэтому ждешь, пока само не заживет. И заживает.
Только шрамы остаются белыми полосочками на коже.
Тоненькими стрелочками на сердце. Никотиновой пылью на легких.
Мешают дышать, чувствовать, одевать короткие юбки.
Холодно. А я так не люблю пуховики и теплые куртки.
Не люблю слякоть. Даже первый снег почему-то не люблю.
Не люблю праздники, когда на этих серых площадях
происходит массовое скопление одиночества,
тонко спрятанное в яркую разноцветную обертку поддельного счастья.
Перезагруженные телефонные линии, когда все всем звонят,
будто, и на самом деле, эти все всем нужны.
Я люблю октябрь. В нем нет последней фальшивости сентября.
Нет колючего предательского холода ноябрьских ночей.
Он дает ровно столько, сколько может дать отец дочери.
Достаточно, чтобы понять, что хоть какому-то мужчине ты нужна,
но слишком мало, чтобы чувствовать себя полноценно счастливой.
Желтый фон на фотографиях, размазанная помада,
взгляды по сторонам, серьезные лица. И больше не провожают
после свидания, только тело асфальта, под каблуками,
напоминает своим стоном, что есть еще кто-то, кто знает,
что тебе давно не страшно возвращаться домой в четыре утра,
после очередной постели. Они давно стали очередными,
давно потеряли свой счет, как и потерялась девочка
мечтающая о сказке. Знаешь – это так трудно, пытаться высказать
все что чувствуешь, вместо многозначительного «нормально».
А мне иногда так хочется, чтобы ты узнал о пожелтевших пальцах
от сигаретного дыма, о выжженных чувствах татуировками на коже,
о временном счастье внутривенно. Я давно перестала учить
французский, просто поняла, что ни один язык мира не сделает
тебя ближе, не поможет справиться с этой гнетущей болью.
Худая талия, белые простыни, сонная нежность – вот и вся романтика,
оставшаяся после. И «сильно» в статусе.
Но ты не поставишь в ответ «очень».
Но пока, мне и моего хватает. На двоих. За двоих.

автор - Лика Терехова (с)

.холодна квартира, як дикого звіра кубло,
.нічний алкоголь,чергова шкідлива звичка,
.зламана з нервів зовсім нова запальничка,
.і за годину плюс десять до попільнички,
.безрезультатні спроби забути твоє тепло.

.приймаючи в долі болючу її незворотність,
.стрічати світанок, як довгу дорогу до тризни,
.сльозами на щоки стікає розстріляна ніжність,
.ми в цьому житті, як маленькі тарілочки-фрізбі,
.живемо з рук в руки, лікуючи свою самотність.

.все це, як затерте кіно, що стоїть на повторі,
.ти знову приїдеш, ми голі впадемо на койку,
.як завжди банально, без музики, криків і зойків,
.а завтра по графіку в тебе там Аньки і Ольки,
.а в мене чергові обіцянки «більше ніколи».

.і в цьому режимі вічних онлайнів й вокзалів,
.безсонних ночей, погано підібраних рим,
.ти станеш для мене просто наступним «ніким»,
.поки в дрібницях себе виставляли на кін,
.незчулись, як ставку найважливішу програли.

нерви....нерви...кляті нерви....

Нрвуюся.... Завтра до столиці, а в нас ще немає на руках квитків....все в останній день...фак....

коханий теж ходить знервований бо завтра ДЕК, хвилюється за завтряшню поїздку, щоб встигнути все зробити, щоб на ДЕКу викладачі не затримали результати, щоб той ДЕК здався нормально....

Я теж хвилююся за його екзамен не менше за нього....напилася валеріанки, але не попускає....скурила пів пачки цигарок....одяг намок і скоріше за все мої джинси до завтра не висохнуть, навіть якщо я сушитиму їх феном, прийдеться їхати у тому що під руку попадеться..... там переодягтися швидше за все не буде де, отож боюся, щоб не виглядала на тому врученні як бомжатка....ааа.... хочеться від того всього розревітися... =(((

а ще завтра зранку з коханим на екзамен, потім за квитками, в перукарню (ну нафіга мені стригтися саме в день поїздки? і чо я не відмінила зустріч?), скупитися всім необхідним в дорогу.....і де на те все часу взяти? ще й погода підводить ці кляті дощі котрий день вже йдуть.....

скажіть хто небудь яка в Києві погода? сонячно чи так як і в нас?....

ех....треба заспокоїтися і лягти виспатися, бо завтра в поїзді незнаю чи вийде нормально поспати.....

вдих-видих.....Ліко, все буде добре - от побачиш....все буде добре....