…я не вірю, що ми не будемо разом. Швидше не хочу вірити, бо вже майже півроку пройшло як ти мене залишила, а віз, як то кажуть, і нині там. Я реально, коли не маю чим зайнятись, постійно думаю про тебе. І це вже не смішно. Кожен раз в голову спадає якась маячня, то квіти тобі підкидаю вночі, то натрапив у неті на твою подружку і намагався під іншим іменем (во гавнюх ;) ) розпитати її як в тебе справи… і, дурний, нічого не взнавши, признався що то я, але взяв слово з неї, що тобі нічого не скаже – по дитячому все якось, правда? А тепер думаю, може таки напряму розпитати її про тебе. Ну і що? Я ж тільки спитаю і все, нічого просити не буду і не хочу, головне.
Вчора ще й твоїх подружок зустрів випадково. Це вперше спілкувався з нашими спільними знайомими. Привіт не передавав, не хотів, щоб згадувала мене, але потім вже подумав – вони і так тобі скажуть, що бачили мене… ну, я помітив, що часто в мене таке буває, коли після розмови шкодую, що сказав так, а не інакше. А двома днями раніше уже мій друг тебе зустрів… казав хвилинки 2-3 постояли поспілкувались… що ти питала за мене, чи дівчина є (ну та ясно, як не як я таки твій колишній хлопець, та й про що можна говорити з моїм другом). А він, як завжди, бовкнув дурницю ))), пожартував, звичайно, але мене то аж із себе вивело, коли мені сказав… каже – кожен день інша… нормально, нє? )) Знав коли жартувати.
… а може плюнути на все і подзвонити тобі? Тоді або все або нічого… і скоріш за все таки нічого. Ми пересваримся остаточно (тут зловив себе на думці, що в мене найменше шансів бути з тобою, ніж в будь-якого хлопця… як я себе ненавижу), але якби я був впевнений, що це мені допоможе, я б на це пішов. Душевний мазохізм (садомазохізм!) мені вже настільки остогид… але як боротись з ним не знаю. Знаю одне, що так дальше неможна… та не бачу хто би мене зміг врятувати, якесь замкнуте коло. І вже задумуюсь, може це доля така? Знов починаю заздрити людям, які не любили ніколи і при цьому щасливі і нічим їм не гірше… нехай тільки тепер спробує хтось розказувати мені про любов, про високі почуття… почуття то високі, але не факт, що приємні. Тільки згадати світову літературу – класику. В основному нещасливе кохання принесло славу творам та їх авторам. Еех, певно кохання це таки хвороба, тільки не тіла, а душі. І ліків від неї немає, нажаль. Па-па.
Люблю Тебе.