…я не вірю, що ми не будемо разом. Швидше не хочу вірити, бо вже майже півроку пройшло як ти мене залишила, а віз, як то кажуть, і нині там. Я реально, коли не маю чим зайнятись, постійно думаю про тебе. І це вже не смішно. Кожен раз в голову спадає якась маячня, то квіти тобі підкидаю вночі, то натрапив у неті на твою подружку і намагався під іншим іменем (во гавнюх ;) ) розпитати її як в тебе справи… і, дурний, нічого не взнавши, признався що то я, але взяв слово з неї, що тобі нічого не скаже – по дитячому все якось, правда? А тепер думаю, може таки напряму розпитати її про тебе. Ну і що? Я ж тільки спитаю і все, нічого просити не буду і не хочу, головне.
Вчора ще й твоїх подружок зустрів випадково. Це вперше спілкувався з нашими спільними знайомими. Привіт не передавав, не хотів, щоб згадувала мене, але потім вже подумав – вони і так тобі скажуть, що бачили мене… ну, я помітив, що часто в мене таке буває, коли після розмови шкодую, що сказав так, а не інакше. А двома днями раніше уже мій друг тебе зустрів… казав хвилинки 2-3 постояли поспілкувались… що ти питала за мене, чи дівчина є (ну та ясно, як не як я таки твій колишній хлопець, та й про що можна говорити з моїм другом). А він, як завжди, бовкнув дурницю ))), пожартував, звичайно, але мене то аж із себе вивело, коли мені сказав… каже – кожен день інша… нормально, нє? )) Знав коли жартувати.
… а може плюнути на все і подзвонити тобі? Тоді або все або нічого… і скоріш за все таки нічого. Ми пересваримся остаточно (тут зловив себе на думці, що в мене найменше шансів бути з тобою, ніж в будь-якого хлопця… як я себе ненавижу), але якби я був впевнений, що це мені допоможе, я б на це пішов. Душевний мазохізм (садомазохізм!) мені вже настільки остогид… але як боротись з ним не знаю. Знаю одне, що так дальше неможна… та не бачу хто би мене зміг врятувати, якесь замкнуте коло. І вже задумуюсь, може це доля така? Знов починаю заздрити людям, які не любили ніколи і при цьому щасливі і нічим їм не гірше… нехай тільки тепер спробує хтось розказувати мені про любов, про високі почуття… почуття то високі, але не факт, що приємні. Тільки згадати світову літературу – класику. В основному нещасливе кохання принесло славу творам та їх авторам. Еех, певно кохання це таки хвороба, тільки не тіла, а душі. І ліків від неї немає, нажаль. Па-па.
Люблю Тебе.

Сьогодні в своєму ноуті натрапив на цей файлик. Ще влітку знайшов в інеті… сподобалося, зберіг, забув  Гарно написано, рекомендую почитати. Подаю в оригіналі, тобто з помилками ;)

Можливо так мало статись.., а може так хтось захотів...
Я не хочу писати теорії розвитку подій, не хочу перебільшувати до кохання, не хочу применшувати до ненависті, писати сподівання та надії, окремі варіанти, не хочу писати про важкість, про сум, просто хочу написати що я захоплююся тобою, але мені не вистачає слів. Не одна мова не зможе передати у словах усю тебе. Ти занадто гарна, занадто особлива, ти занадто, занадто для мене, занадто для цього світу. Ти..., просто хочеться у словах передати твою особливість – але нажаль я не зможу осягнути такої величі. Ти наче зіронька в небі – така далека та водночас така близька – тебе можна побачити але не можна торкнутися. Дивлюсь на твою фотку і всміхаюся. Ти така тепла, така...
Я не знаю що я зараз відчуваю, це щось “неописуєме”. Не хочу більше писати, не хочу та й не бачу сенсу. Хочу просто помовчати. Сиджу, мовчу. А краще було б з тобою... О Боже, її люблю...

Взагалі-то я їй не був потрібен – принаймні вона добре це показувала, але мені здається що то був фарс... Коротше нічим добрим це не скінчиться у будь якому випадку, принаймні для мене... Ну чому все так складається? А можливо мені подобається добиватися, мучатися, страждати? – або як пояснити цю паталогічну любовну не взаємність? – бо в цьому житті я кохаю тільки тих хто не кохає мене) Знову нічні дурощі. А іноді приходять думки в голову – а чи не ідеалізую я її? Можливо, хоча, я б не хтів у це вірити, я її кохаю такою яка вона є – але ж я її так мало знаю... Солодкий смак суму.

Боюсь що так нічого і не вийде. Боюсь що Танька повернеться і все піде по колу. Ну “боюсь” це голосно сказано, просто не знайшов більш підходящого слова. Я бачу все окрім гарної розв’язки. Просто я вже не можу, не маю сил вірити у кохання, у його чистоту та світлість, у його взаємність (у контексті Макса). А може не тре форсувати – як буде так і буде? Так вбиваються останні шанси. Не можу. Заб’ю на все. Буду пофігістом – гарним, веселим, недоступним, якому пофіг те кохання, який для нього не відкривається – і все, і як вже було колись – кохання навіть яке матиме шанс буде обходити мене осторонь – з однієї сторони це добре – бо вже вкотре ніхто мені не розіб’є серце, а з іншої – я так не можу - закриватися – то краще не жити взагалі...

Минув ще один день мого життя… правильніше буде, мабуть, сказати ілюзії мого життя, яку я так уперто створюю, щоб виправдати своє існування. Я вражений… ніколи б не подумав, що з мене такий чудовий актор, ха-ха! Звичайно, що смішно! Я вже вмію дивитись людині в очі, слухати, що вона говорить, а думати про НЕЇ… ггг справді, кілька раз замічав за собою )). Навіть найкращі друзі не мають уявлення про те, що твориться насправді в моїй душІ. Завжди веселий, жартує, іноді весь в роботі… таким мене знають друзі, рідні, та й усі, мабуть. А який сенс показувати на загальний огляд свій стан, свої думки? Тим більше, що нічого хорошого і позитивного в них немає. А слухати стандартні поради мене стошнить певно… та і не існує порад на таке, як і ліків.
…..і мені страшно… невже ніколи я не змінюсь, не знайдеться в моєму житті чогось, що перемогло б Заїр, який, відчуваю, вже повністю мене поглинув? Минуло майже чотири місяці, як я тебе не чув, не читав, не бачив, не торкався… в спогадах навіки залишились наші останні обійми біля таксі, яким ти поїхала додому приймати ліки… від мене, певно… добре, що є від мене, а від тебе ще не винайшли… нажаль ((. «Прощавай» - останнє, що я тобі сказав… і мовчанка у відповідь. Ти просто підійшла до таксі і сіла… не обернулась, не було, як зазвичай, твоєї помішки, повітряного чмакса, твого «па-па». Мені не запамятались твої останні слова, бо перед прощанням я попросив тебе обняти… і ми стояли хвилини дві, може три… в мене текли сльози, бо відчував, що це остання наша зустріч. В памяті промайнули світлі спогади, які моментом перейшли в холодний піт від тієї думки, що усе минулось, усе втрачено… без анінайменшої надії.
……Тільки не для мене, бо який сенс так думати? Навіщо тоді жити? Ілюзія створює сенс до життя. Я став сліпим до реальності… здоровий глузд і розсудок я сховав у найдальших комірках своєї памяті і мене це влаштовує, бо ілюзія створює необхідність мене на цьому світі. Достатньо тільки думки про те, що живу я для неї, що я хочу зробити її щасливою… принаймі ніколи не перешкоджати її щастю. Хоч і знаю, що в неї все є, знаю, що реально я виглядаю нікчемним проти неї, знаю, що не достойний її, знаю, що шляху назад не існує, знаю, що вона вже забула про мене…… але знаю також, що БЕЗМЕЖНО КОХАЮ, що не зможу зробити щасливою іншу, тому що всі мої думки про неї, все що я роблю - для неї, знаю, що ніхто цього в мене не відбере, навіть ВОНА не зможе забрати мої мрії про неї…
Я кохаю тебе! Мені необхідно обійняти тебе, щоб ти притулилась, як колись, до моєї щоки, попросила поносити на руках і муркала мені на вухо….


….знайдіть мені ліки, врятуйте мене, якщо це можливо.


З.І. Нещодавно побачив в інеті її найкращу подружку… незнаю, мені погано від того навіть, що я думаю про таке… ні, я не збираюсь просити подружку якось вплинути на неї, щоб вона вернулась… зовсім не так, це не мої методи. Єдине, що хочу, це хоча б в кількох словах якось довідатись як в неї справи, не видаючи себе, звичайно. Незнаю чи правильно це… так, це обман, тому і сумніваюсь. Єдине виправдання, це те, що вигоди для себе ніякої не хочу отримати, тільки знати як вона, чи все добре…
…то як порадите вчинити?

Сьогодні знову, після кількох днів самотності, проводив час із своїми думками. За ці дні вони багато побачили, почули і мали що мені розповісти, поділитись зі мною. Наперебій влізаючи в мою свідомість, кожна з них намагалась справити на мене якнайбільше враження, щоб зайняти почесне місце.
Останні кілька днів я провів з друзями... з найкращими. З одним не бачився давно, майже вічність :), бо так склалось, що 2 місяці не бачитись, для нас то дуже значний проміжок. Але чому дивуватись, саме останній раз з ним бачився на його весіллі. Так що, вже в недалекому майбутньому зустрітись раз на 2 місяці буде ще не поганим варіантом :) Наступний вечір провів у компанії іншого найкращого друга (дивне поєднання слів „іншого найкращого”, але так уже сталось, що маю двох. Решта навіть друзями важко назвати – знайомі? так, але не друзі. Такий вже я перебірливий ;)). Саме цікаво, що наголос в останньому реченні потрібного ставити саме на слові „Іншого”. Найкращі друзі для мене, але зовсім різні. Дивно, але факт. Факт ще й те, що жоден з них не подібний до мене... такий собі дружній трикутник :) Вони й знають один одного не дуже добре... можливо кілька раз бачились. І, бездоганно знаючи їх обох, можу з впевненістю сказати, що між собою вони друзями не стали б ніколи.
Обидва вже жонаті. Обидва здавалося б щасливі. А чому ні? Для обох здійснилась, така жадана для кожного з нас мрія – одружитись по взаємному коханню. І непогано живуть, продовжують кохатись і після весілля, і в матеріальному плані все добре. Не без сварок та непорозумінь, звичайно, але ж з ким не трапляється. Все добре - скоро з’являться діти, все йде так як має бути, так як у всіх, ...за планом, розробленим кимось ще в сиву давнину, і який в’ївся вже у наші гени. Переважна більшість із нас навіть не задумується над тим як жити і що робити, ставши на самостійний шлях, тому що всі вже давним-давно все знають. План навіть вирішує за нас коли починати новий етап в житті. Коли починати і закінчувати вчитись, коли піти на роботу, коли знайти собі дівчину, коли одружитись з нею.
Одружившись, ми вже в парі зі своїм супутником, наслідуючи встановлений кимось план, йдемо разом по життю на незмінній відстані одне від одного, як залізничні рейки. ...а й справді, як залізничні рейки. Ідучи по них ми не задумуємось, куди йти, який маршрут вибрати... все вже давно вирішено за нас. Нам залишається тільки йти. Йти на одній і тій самій відстані один від одного, на відстані, теж кимось придуманій і яка сприймається тепер нами як належне... без осмислення її суті, адже так йшли наші батьки, діди, прадіди... і значить так добре і це єдиний правильний шлях, який, без сумніву, зробить нас щасливими. Може з’явитись потреба трохи віддалитись або, навпаки, зблизитися – та де там, не можна, це суперечить плану!
Зустрівшись з друзями, мені стало не по собі. Вони мої друзі і я переживаю за них. Я ставлю себе на їх місце і вже боюсь за себе. Вони починають слідувати плану. Ні, він ще не охопив повністю їх свідомість, вони ще молоді, розсудок ще не затьмарений необхідністю виконувати навіки-віків дійсний план.
Один одружений 2 місяці, другий 2 роки. Перший каже дружині – я безмежно тебе кохаю, другий – люблю тебе. Перший допомагає дружині у всьому, другий говорить – почекай хвилинку. Перший говорить про майбутнє із захопленням, ентузіазмом, другий уникає таких розмов.
Обидва вважають себе щасливими. Перший зрозуміло. Другий теж щасливий, що люблять один одного, що мають хорошу роботу, яка дозволяє їм вже найближчим часом взяти кредит на нову квартиру. Вони задоволені життям, щасливі. Скоро планують стати батьками. Що ще потрібно для щастя? І взагалі, що таке щастя? Це особливий стан душі? Це певна кількість банкнот на рахунку в банку? Це можливість бути поряд з коханою людиною? А може це відчуття свободи? Все це може бути складником щастя.
Але щастя не може бути абсолютним. Не існує такого. Для маленького пастуха Сантьяго щастям була можливість вільно подорожувати. І йому непотрібно було нічого іншого, бо не стикався він з іншим. Заможні люди теж мають можливість вільно подорожувати, але вони цього не цінують. Для них це є звичним ділом і воно вже не приносить їм щастя. Необхідна кількість грошей у них завжди є, тому примноження їх не приносить їм щастя, бо їх і так достатньо і вони завжди є. У подружньої пари з часом минає відчуття повного щастя від проведеного разом часу, тому що кожен впевнений в паралельності залізничних рейок і їхній маршрут не несе в собі несподіванок. Поступово любов переходить в звичку, а поняття щастя змінюється для нас. Ми настільки переймаємося „планом”, що поступово повністю втрачаємо здатність відчувати щастя. Кожен з нас розуміє, що чекав не того від життя. Але це розуміння залишається на рівні підсвідомості. Ми боїмося про це говорити вголос, щоб не втратити хоча б те, що маємо зараз. І ми коримося „плану”, отримуючи вже не щастя, а якесь неосмислене задоволення від виконання чергового його підпункту. Мало того, ми хочемо, щоб його старанно Читать далее...

На днях мені випадково попалась в руки дуже хороша книжка. Дивно, що саме зараз я звернув на неї увагу, не раніше і не пізніше, а саме тепер, коли вона мені найбільш потрібна, хоч і раніше знав про неї. Можливо, справді існують якісь знаки, яких ми в більшості не помічаємо, але саме вони допомагають нам, служать такими собі проводирями на нелегкому і заплутаному шляху життя, підказуючи нам, як зробити наступний крок, щоб не помилитись. І, навчившись розпізнавати ці знаки, ми станемо господарями свого життя, а не рабами. Саме автор цієї книжки посвятив один із своїх попередніх романів цим Знакам... і книжка стала бестселером.
Хоча роман цей автобіографічний, з випливаючими звідси нюансами і особливостями, я знайшов у ньому багато спільного із своїм життям, своїм теперішнім станом. Мені важливо було знайти людину, яка відчувала щось подібне... хоча б на сторінках книжки. Важливо було дізнатись про її думки, стан душі, переживання. Це стало б для мене вагомою підтримкою... і я знайшов цю людину в особі, як не банально звучить, Пауло Коельо.
...ЗАЇР – поняття, пов’язане з ісламською традицією. Арабською ЗАЇР означає щось видиме, присутнє, таке, що не може залишитись непоміченим. Таке, що коли вже воно нам трапилось, поступово поглинає наші думки, аж поки витіснить із свідомості все інше. Його можна назвати святістю. Або божевіллям.
Мій ЗАЇР має ім’я. Він забирає усі мої помисли, він присутній зі мною всюди, супроводжує в усіх справах, кожну мить... святість чи божевілля це? Я згадую свій Заїр то з ніжністю, то з досадою, але з кожною годиною, з кожним днем він розростається в моїй душі. Я багато часу проводжу наодинці. Але чому наодинці? Зі своїми думками. В мене їх зараз багато... з одними я здружився, інші стали для мене ворогами, але я не можу з ними розійтися, не можу покинути їх. Ніби інстинктивно я щовечора виходжу з дому, щоб провести кілька годин в компанії із своїми думками, тільки щоб не сидіти в обмеженому просторі своєї кімнати. Гуляю по вулицях, на яких ще ніколи не бував, не обминаю практично жодного бару. А може це всього на всього маска, прикриття? Адже я вдивляюсь в обличчя кожної дівчини, з надією побачити свій ЗАЇР. Я хочу її зустріти? Якщо це так, тоді для чого? Я ж не хочу, щоб вона побачила мене таким, яким я став зараз. Нехай пам’ятає мене веселим, щасливим. Їй так буде легше, я впевнений. Я знаю, що можу жити без неї, але мені не дає спокою моє серце, це як важкий тягар на душі, якого я ніяк не можу позбутися. В мене є одне, здавалося б невеличке бажання, проте втілити його в дійсність майже нереально. З однієї сторони, для цього потрібно всього-навсього нажати кілька потрібних кнопок на мобільнику… але зробити це важче ніж перевернути гори… Я хочу їй промовити те, чого ніколи, поки ми були разом, не казав – „Я люблю Тебе більше ніж себе”. Коли б я міг промовити ці слова, то мав би силу йти далі, вперед і заспокоївся б, тому що ця любов подарувала б мені свободу.
Відчуваю, як мій ЗАЇР поступово бере верх над моїми думками, моєю суттю.
Я люблю тебе, і любитиму все життя. Я більше не змагатимусь зі своєю враженою гордістю, я більше не шукатиму тебе на вулицях, в барах, в кіно. Навпаки, мені досить лише факту твого існування: це свідчить, що я здатен відчувати раніше невідому мені любов. Мене охоплює благодать! Я приймаю ЗАЇР. Нехай веде мене – до святості або до божевілля.

Цими смс-ками і закінчилась ще одна історія кохання:

- Відпускаю на волю тебе, моя пташко,
Хоч паскудно на серці й душі моїй важко.
Каюсь я, що не зміг я тебе зрозуміти –
Не змогло твоє серце мене полюбити.
Що симпатія й пристрасть не стали коханням,
Лиш принесли твоєму серденьку страждання.
Як ніхто, заслужила ти щиро кохати,
І не вправі я в тебе це щастя забрати.
Я для тебе і зірку міг з неба дістати,
Та не зміг би заставить тебе покохати.
Шкода, що так пізно я це зрозумів,
Все світле, що було в нас – чорним зробив.
Смс-ки твої в телефоні ще є…
В них слова твої ніжні і образ живе.
Лиш у них збережуться блаженні часи,
А тобі даю шанс – прощавай назавжди…

- Тобі вдячна за те, що зміг зрозуміти,
Що даруєш цю волю мені, наче квіти.
Бо потрібна вона мені, як повітря,
Як натхнення поету, як іграшки дітям.
А у серці своєму берегтиму лиш сяйво,
І не стане спогад непросвітним туманом.


Ось і все… на очах сльози, а серце зжалось. Найбільший казус мого життя. Казка з нещасливим кінцем. Я, людина не забобонна, в пошуках якихось непотрібних уже нікому, хіба що для мене, пояснень, починаю задумуватись в магію чисел та імен. Так, саме в п’ятницю тринадцятого ми познайомились. Вона рак, я козеріг – два абсолютно протилежних знаки у всіх аспектах. Ну а наші повні імена це взагалі справжні антиподи, якщо провести паралель з відомими політиками сучасності – Юля Володимирівна і Володимир Володимирович… Починаєш задумуватись – може і справді так мало бути як сталось…

Як важко усвідомлювати, що бачишся з найдорожчою, найріднішою, найважливішою людиною останній раз. Коли хотів присвятити цій людині все своє життя і тут вмить лишаєшся всіх мрій, надій, сподівань. Життя одразу втрачає свій сенс і ти впоспіху намагаєшся знайти причину навіщо тобі потрібно залишатися ще на цьому світі, як і для кого жити. А відповіді немає.
Пишу ці рядки, та сльози заважають розгледіти літери на клавіатурі. В спогадах три місяці щастя, подарованих тобою. До цього часу я тільки здогадувався, що таке ВЗАЄМНЕ кохання. А з тобою я відчув ці неземні почуття. Я вдячний тобі за це. Пригадую ті щоденні години, коли ми були удвох і ніщо й ніхто нам не міг стати на перешкоді, на перешкоді нашого щастя. Зєднавши наші одинокі крильця ми літали в просторі безмежного щастя. Я носив тебе на руках по нашій Станіславській стометрівці, ти ніжно обнімала мене за шию і муркотіла. Ти говорила, що в мене «найкрасивіші вушка» ))). А твої пухленькі губки були найсолодшим нектаром на Землі. Блакитні круглі оченята здатні були розтопити будь-яке серце. Твоя доброта, щирість, ніжність… Жодна дівчина на Землі не зрівняється з тобою. Бо таких просто не існує. Ти підняла для мене планку ідеальної дівчини дуже високо… Я не зможу знайти тобі заміну.
Розривають душу на шматки всі ці спогади… Я подобався тобі, а ти мені. Ми не бачили недоліків один в одного. Цей прекрасний час, де були тільки ти і я. Я вдячний Всевишньому, що він дозволив мені відчути таке. Не можу… захлинаюсь від сліз. Мені й досі не віриться, що ми розійшлись… Назавжди, безповоротно, не залишившись навіть друзями. Знаю, що ще колись переживу важкі хвилини, коли побачу тебе поруч з іншим. Та що поробиш. Таке життя. Іноді справедливе, іноді жорстоке. Але знаю одне, здаватися не потрібно, я не дозволю розчавити свою душу пресом долі, я не буду їй коритись, я не слабкий. Ні, я не буду добиватись тебе, бо знаю, що тобі це принесе біль, а я найбільше не хочу цього. Я знайду сили вбити ці почуття. Мені шкода лиш тієї людини, яка схоче колись поєднати зі мною долю… - я не зможу їй подарувати того, що так хотів знайти сам. В моєму серці завжди будеш ТИ, моя мила дівчинко. Ці місяці щастя будуть найсвітлішим спогадом всього мого життя.
Нехай це виглядає тепер недоречно і безглуздо, але цей бігборд з твоєю фоткою, на який вже кілька можуть споглядати мешканці нашого міста, вважай моєю подякою за те щастя, яке ти мені дала.

Важко… Чому? Чому я? Як важко мені без Тебе! Мені не вистачає твого тепла, я невзмозі жити без Твоєї милої посмішки! …Твоє личко – чого тільки вартує погляд Твоїх великих блакитних оченят. А пухленьки губки так і шепочуть – «поцілуй нас». Я хочу знов носити Тебе на руках, захищати Тебе, обнімати, годувати з ложечки, говорити з Тобою про все на світі… Хіба я багато хочу?! О, Боже, я таки не зможу без Тебе. 
Ми спілкуємся… Не знаю чому Ти позвонила мені на четвертий день після того як ми розійшлись. Це ж треба, ще й тоді, коли я їздив до бабки у село, де немає зв’язку. 24 пропущені виклики, 14 смс-ок і певно купа Твоїх нервів… Знов Тебе «нервую», певно в мене по-іншому не получається ;) Потім знов кілька дзвінків. Говоримо ніби про все, а разом з тим ні про що. Та хіба для телефону серйозні розмови? Та й чи потрібні вони нам? Може все має бути так як є? Я у безвиході. Не знаю і не розумію як мені далі жити з цим всім на душі. Мені потрібна Ти, Твоя підтримка в моїх планах… Але ні, не потрібно. Я повинен сам всього досягнути. Заради Тебе, бо мені самому не потрібно нічого. Я хочу все змінити в своєму житті. Мені не подобається стиль мого життя.
…Так, я знаю, мені потрібно тільки, щоб Ти була поруч… «Всього навсього».
Вчора позвонив Тобі сам. Чому я такий дурний? Навіщо ці безглузді ревнощі? Я ненавижу себе за це, але нічого не можу зробити. Я знаю, що він Тобі не те що не потрібний. Він дратує Тебе. Я впевнений, що Ти більше не повториш тієї дурниці… Але ні. Це не дає мені спокою. Я знав, що Ти йдеш на ДН і здогадувався, що там буде він. Та хіба я міг знати, що це так мене мучитиме? Я не міг знайти собі місця, мені потрібно було позвонити Тобі. Знаю, дурак… А може хтось знає ліки від цього? Нічого не пожалію, щоб дістати їх… ліки від кохання… дайте мені їх… благаю! 

ЇЇ вірш…

Я бачу в мріях твою смерть!
Я бачу в мріях твої муки!
Щоб ти ніколи не воскрес,
Щоб назавжди тебе забути!
Щоб ти згорів,а попіл твій
Розвіяти в степу далекім,
Втопити в хвилі річковій,
Щоб знати--ти нарешті мертвий.
О як же ти мені набрид!
До болю в серці,до оскоми.
Ти є товаришем всіх бід,
Найкращий друг моєї втоми.
Ти,як напасть,як той реп'ях,
Як чорна п'явка-кровопивця.
Ти наганяв на мене страх,
А я шукала тобі вбивцю.
Та краще я сама уб'ю,
Щоб бачити,як ти вмираєш.
Щоб подивившись смерть твою,
Відчути--знову оживаю.
Прощай навік,мій ворог Сум,
Хай твоя смерть мене врятує.
Я більше не в полоні дум,
Я знов живу,а не існую.

Самотність і сум… Нерозлучна пара. Коли тобі самотньо ти сумуєш, коли сумно – хочеш залишитись на самоті і нікого не бачити і не чути.
Завершується третій день без тебе… без побачень, без дзвінків, смс-ок. Ти вже за тисячу кілометрів від мене і від цієї думки по шкірі проходить мороз. Сьогодні цілий день передімною твій образ, твоя чарівна посмішка і милий голос - варто тільки заплющити очі і ти вже в моїх обіймах.
Сум породжує самотність… «я сьогодні маю справи», «трішки прихворів сьогодні», «сьогодні йду вгості»… які тільки «відмазки» не придумаєш для друзів, щоб залишили тебе в спокої. І знов я сам на сам з комп’ютером і пультом від телевізора в чотирьох стінах. Телевізор та комп за останні дні стали найкращими друзями – перший говорить, і не задає дурних питань на кшталт - «Як справи?», а з другим можна в будь-який момент поділитись своїми думками.
Думками, яких в голові тисячі… і повний бардак. Чекаю коли вже доберусь до ліжка, щоб хоть трішки привести їх в порядок, правда вчора і позавчора це мені не вдалось… Хоча ні, з’явилась одна шалена ідея... Ну, можливо, не зовсім шалена, але, думаю, про таке мріє кожна дівчина (яка може здогадатися про таке ). Але… навіщо це робити? Не можу пояснити. Розум і серце знов у конфлікті, а я, як завжди, палкий «вболівальник» серця  …Знаю, знаю, що дурак. Але раз я уже вирішив, то так і бути… нехай це буде подяка за понад 3 місяці щастя, яке Ти мені подарувала.

Як все болить! Сижу на роботі і відчуваю кожен сантиметр свого тіла. Це ж треба було так із себе познущатись вчора в тринажерці. Ходив туди перший раз )) - шукаю якесь заняття для тіла, щоб не думати про душу.
…спогади. Знов про Тебе. Ти на роботі, ти в дорозі, ти дома, ти в комп’ютері, ти вдень, ти вночі… всюди і завжди!
Сині джинси і біла курточка – такою я тебе бачив останній раз. Мені було добре, хоч і знав, що побачимось уже не скоро. Саме страшне, від чого виступає холодний піт – коли припускаю, що ми зустрінемся як друзі. О, ні… тільки не це. Тільки не друзі. Я не хочу з тобою дружити ((
… ти до мене хотіла притулитись, я це відчував, але не знаю одного – від жалості, чи справді хотіла… навіть почула, що в мене нові парфуми ))
«Вовчик, я тебе хочу щось попросити – понеси мене на ручках трошки, я так скучила». Дурненька )) хіба про таке треба просити? Я щасливий, несу, а вона притулилась до моєї щоки… як в старі добрі часи… насолоджуюсь цим моментом, а дурні думки ледве стримую – дайте мені спокій хоч зараз!
Одне, друге, третє… ніяк не встигнем «добігти» до таксі. Одна вуличка, друга. Йдем і розказуємо один одному вірші. Я, звісно ж, багато не знаю. В основному слухаю її. Ахматова, Шекспір… класика це її улюблені.
Як завжди, в 23.00 позвонив її телефон – «скоро буду дома». Ось і настала ця мить… Ця страшна і банальна мить розлуки… Дивної, як на мене… в певній мірі несподіваної. Цього разу таксі зловили швидко. Як завжди сідаєш ззаду )) Дивлюсь тобі в слід… «Юля, почекай! Хочу… можна тебе обняти? Вибач…». І ще 10 секунд щастя… і твій чмакс в губи.
Сьогодні їдеш на море… Вперше між нами буде така відстань. Та хіба ця відстань може прирівнятись до відстані душевної?
… як все болить.

Привіт… в мене сьогодні невеличке свято, точніше кругла дата…, тому вирішив розділити його з тобою і приніс цей невеличкий подарунок.
Не ображайся…
Підем вип’ємо по горнятку кави, побалакаємо?... а, ти чай… знаю )) зелений
Йдем… мовчки… кафе на щастя поблизу. Дивно, і столик якраз вільний в цьому завжди людному місці, ніби чекали на нас.
Я бачу по твоїх очах, ти розумієш, що я маю щось сказати… ні… не можу… важко. Говорим про «погоду» - аж смішно. Невже так важко, де моя рішучість, героїзм з яким я сьогодні до тебе йшов… переляканий наче восьмикласник.
Принесли морозиво? Справді, я і забув, ти хотіла… знов мовчимо. Зате їмо. Швидко.
Знаєш, - починаю я, – мені дуже соромно за себе. Не можу пробачити своєї поведінки. Яким же треба бути засліпленим спочатку симпатією, потім глибшими почуттями (боюсь говорити при ній це слово - кохання). Я повністю знизив будь-які вимоги до себе, забув про оточуючих – рідних, друзів. В мене була тільки ти. Тобою я жив. Зранку, на роботі, після… Навіть до твоїх проблем іноді ставився не так як потрібно було. Думав – раз ти зі мною, ми разом, то проблеми подолаємо. Мені непотрібно було нічого. Я вперше відчув себе Щасливим…
…і тут ти зі своїм «давай розійдемся»… розсмішила )) та як ти посміла посягнути на МОЄ щастя, на мій примарний «замок щастя»!
…дурак. Егоїст, ось! Саме цим словом найкраще передати мій внутрішній світ.
Я, я, я і ще раз я! Все було в моїх руках. Твоє щастя, радість… Я винен, що ти не змогла вийти з тієї пустоти, в якій перебувала останні півтора року. Я знаю, що старався, знав про твої проблеми, але ж не допоміг тобі, по великому рахунку.
«Ти хочеш бути сама зараз, тобі це потрібно». Знаю, розумію тебе. Дівчинко, хочу тебе попросити. Не думай, що мені погано. Я знаю твою доброту, щирість – адже саме за це тебе полюб.. добре, не будем… Я не хочу, щоб над тобою висів цей тягар. Мені не важко, повір. Постарайся бути щасливою, відпочинь від стосунків. А за мене не переживай, я не пропаду. І не думай, що я тебе чекаю, не хочу, щоб тебе це до чогось зобов’язувало.
Я не чекаю… я просто слухаюсь свого серця. Саме серця, а не розуму, такий вже в мене недолік. А може перевага? Не знаю. В таких справах розуму не довіряю, тільки серце може зробити мене щасливим… або нещасним. Але такий вже я є. Можливо романтик, можливо ідеаліст, а можливо «душевний мазохіст»… так, швидше останнє. Серце… куди мене занесе, кого посадить на мій «життєвий трон», така моя доля, тільки йому дано право керувати цим троном… на якому зараз сидиш ти…
… Мовчанка. Лиш тепер помітив як міцно зжимаю твої долоні. Ні. Забери їх собі. Чекай-чекай, ще одну мить. Ну ще трішки потримаю їх… ні, забирай.

When You love somebody it`s nothing, when somebody loves You it`s something, but when You love and that person loves You - it`s everything...
[показать]