колии вчора оголосили офіційний початок академічного року, я мало не зірвала голосу від радості.
такого щасливого (а може, й не зовсім такого - здається, учора на посвяті я була щасливіша) ейсіда ви мали нагоду побачити ше на конвокації. теж у мантії і з бонетиком. цього разу ейсід завбачливо причепило його заколочками. вррр =)
залишається трошки більше години до французької літератури, і хочеться вам шось розповісти про те, яка я насправді зараз достобіса виповнена радістю буття, але ви й так, мабуть, знаєте. хочеться сміятися, плакати й танцювати.
я люблю могилянку.
я люблю своїх викладачів, з якими працюватиму в цьому триместрі, хоча й знаю з них тільки одного. я люблю навіть найвимогливіших із них.
я люблю пана сергія, який з нами трьома вчора всю врочисту частину проспілкувався - ми за ним скучили.
я люблю пана ростислава, який вчора курив люльку й наприкінці врочистої вже трохи втомлено всміхався.
я люблю пана романа, якого вчора не було - ми за ним теж неймовірно скучили (він найчудовіший науковий керівник на світі).
я люблю державний гімн, "боже, великий, єдиний" і гаудеамус.
я люблю вагон могилянців у мантіях і бонетах.
я люблю своїх одногрупників (поки шо; це не навсігда).
я люблю це життя, бо воно найпрекрасніше з усіх життів, які в мене будь-коли були (і хай тільки хтось спробує засумніватися в його справжньості).

а ше сьогодні поїхала лєна. мені вже трошки за нею скучилося...