Маю близьку родичку, звичайна людина, дуже немолода, 1932 року народження, і є в ній одна прикра, як на мене, риса характеру, це культ їжи, але не вишукано-естетичний, а замішаний на підсвідомому страху. Коли її син вчився кілька років далеко від дому, її ніколи не цікавив його душевний стан, життєві пріоритети, плани на майбутнє і навіть про успіхи в навчанні питання були другорядними, вона завжди переживала, чи він не голодний. Навчання її сина відійшло у віддалене минуле, а днями я запитав її, чого вона найбільше боїться, і вона відповіла: «голоду». Скільки пам’ятаю, ніколи на її столі не було порожньо, але цю людину все життя тримає підсвідомий страх настання моменту, коли їжа може закінчитись, хоч жодних підстав для такого лиха не передбачається. З немовлятства вона жила у родині лікарів, які студентами познайомились і за направленням оселились у м.Тальне Черкаської області. Вона не була селянкою, Великий Голод  хоч і косив людей вже в трьох кілометрах від її містечка, але вона могла не бачити і не пам’ятати, все ж батьки – радянські службовці, а не селяни. Тільки звідки така стійка фобія на тлі відносного постійного достатку? Один приклад. Але кажуть, що це зламаний менталітет цілого покоління

У сімейному архіві відшукалась вирізка з тальнівської районної газети. На відповідь «ворожим голосам» у п’яту річницю Голодомору  місцевий фотокор розмістив в газеті портрет маленької дівчинки, яка уособлює щасливе дитинство в країні Рад. Це була вона. Який голод? Голодні діти не їдять шоколад тому, що шоколадом пригощають тільки після обіду.