Радість заплямована журбою, сонце пририте сірою хмаркою. Лице, позбавлене ласки, направлене кудись вгору, і дитяче розчарування.



…вона ніколи не вміла говорити про свої почуття, окрім як зізнаватися в коханні, і попри те що їй вдавалось робити це досить таки вдало, йому було цього замало. Йому було потрібно щось трішке інше, ні, не більше, зовсім інше…

чи може лице, яке вперше відчуло ніжний дотик сонця, коли-небуть ще раз відчути щось схоже? Чи зможемо ми коли-небуть відчути ще раз дотик першого поцілунку?

…її очі ще не були наповнені сльозами, але вони вже були великими. Переляканий погляд маленької дівчинки, яка так потребує тепла, яка хоче щоб її обняли і пригорнули…

чи зможемо ми полюбити хмарку, яка затулила нам таке бажане сонце? Як полюбити сонце, яке сховалося за хмаркою?

…не йди від мене - вирвалося з неї. Вона просила. Вона просила. Ні! - ви нерозумієте, вона просила: "Не йди від мене". Ну, може якщо б ви знали її краще…

цікаво, що думає сонечко, отак дивлячись на нас з-за хмар. Йому ж то мабуть байдуже що то ми відчуваємо. Зрештою, яка різниця, кому світити: чи на обличчя цих дітлахів, а чи на сіру хмарку?

…допоможи мені розібратися в собі. Ти потрібний мені! Мені потрібно було розібратися в собі, мені потрібно було порвати з минулим. Допоможи мені…

зрештою, а чому їм світити?

…так, я знаю що хочу, я хочу бути з тобою…

сонце ж не вперше ховалося за хмарку, а потім визирало і дарувало своє тепло, своє проміння. Те саме, таке саме, та воно ніколи не розуміло: "чому люди йому нераділи, так само як "вперше"
радість обнялася з журбою, сонце зблідло у хмаринці.

"мені потрібно йти" - сказав він.

А вона прощалася з ним, немов в остнаннє.

Воно мандрувала з краю до краю, кожний день, зазираючи з-за хмарки.



Балансування на межі, ходіння по лезу ножа, пошук щастя. Всі намагаються пояснити, розказати, навчити - все це пропадало, кануло в небуття. А зрештою, чомусь це вже немало ніякого значення.
Він знав щось більше…