Йде собі порядний вуйко Львовом, гуляє. Проходить повз бордель, раптом чує якийсь ґвалт згори. Підіймає голову - там на даху борделя коти злягаються.
Котяри зрештою так захопились, що зісковзнули з даху і гепнулись просто перед вуйком, так їх разом і зачіпило... Вуйко пригладив вуса, підняв котячу парочку обережно, і ввічливо стукає у двері борделю. Відкриває така добряча пишна бандерша, рази у півтора більша за вуйка, й дивиться на нього. Вуйко простягає їй котів і чемно каже:
- Вибачте, пані шльондро, у вас тут реклямка звалилася...


Вечір в Карпатах. Батько з сином сидять біля хати.
-Іване, пора тобі женитися.
-На кому?
-Та хоч би на Гапчиній Марії.
-Не подобається мені Марія...
-То на Миколовій Галі.
-І Галя мені не подобаєься.
-То хто ж тобі подобається?
-Володя...
-Тю... Так він же – москаль!

звідси:http://www.liveinternet.ru/users/768447/post28985290/

в мого щонайкращого є фраза, якою він заспокоює, або втішає, - "жизнь поправит"
яяяякже я її не люблю! З першого разу, як тільки я її почула, вона мене стривожила-спантеличила.. при всій її мудрості і нібито простоті
і от нарешті я собі зрозуміла чому вона мене так непокоїть
ага, не пройшло і століття..

хто розтлумачить мені зиму?
І розворожить білий сніг,
отой, що падає невпинно
на лінії моїх доріг
До тебе

І навіть в найтісніших обіймах людина залишається сама.. і в найясніших словах чуєш лиш те, що можеш і готовий сьогодні почути.. і ніколи не знаєш, що ховається за усмішкою очей кольору грудня..
і все
завжди
буде добре

яяяк же я не люблю, коли батьки дорослих дітей говорять щось отаке: "ми вже здали геометрію, нам трапивсь таакиий тяжкий білет..." ну.. ну що це таке? які такі ми??? ще б сказали: "ми три години сиділи у клозеті, у нас, пардоньте, понос"...
потім оте "ми" виходить заміж.. живе собі в подружжі.. і саме собі до пенсії не здатне дати раду... і нащо так калічити людей?

Якось надто недбало пишеться цей щоденник.. просто багато подій.. просто не вистачає часу.. просто не зима а казна-що.. і щось невиразного і брудного кольору висить вгорі – замість неба..
А в мене новий читач)) привіт))
А я на корпоративній вечірці виграла путівку на двох в Єгипет на тиждень.. і скоро скоро в мене буде море і купа сонця.. хоча я давно давно мрію про Прагу… але коханий щонайкращий хоче до Єгипту.. що ж.. хай буде Єгипет.. там живуть божественні кішки..
Отаке от..

Кажуть, що коли любити Україну, то вона може заступити собою цілий світ.. і сама стане тобі цілим світом…
Може.. може й так. У цьому світі, що зоветься Україною, є люди-міфи.. люди-генії, котрі вже, напевно, увійшли в архетип нашого буття.. я кажу зараз про двох – Івана Миколайчука та Ліну Костенко..
Але їх, велетнів та лицарів, більше у нас.. у тому вимірі історії та буття, що називаєм Україною

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

Іноді (як правило, те «іноді» трапляється періодично раз у рік десь коло грудня) я перераховую що маю. Мммм я все ще маю зовнішність. Ага, як і раніш, зовсім не на свій вік. В жіночій консультації дама, котра заповнювала мою картку, помилилась на 10 років.. Світло очей вважає, що то або недбальство на робочому місці, або грубі лестощі, так як я виглядаю, за його глибоким переконанням, тільки на вісім років молодше…чоловіки частенько бувають грубіянами. Атож. Навіть ті, котрі світло очей..
Так, я все ще наречена. І тому маю регулярні освідчення та пропозиції руки та прізвища. Його серце я і так давно вже моє. Я все ще неофіційна мачуха (після заміжжя буду офіційною.. колись) отож, маю двох падчериць, одного зятя і двох внуків: Івана та Марусю. Маю двох похресниць. Одна з них – моя подруга. Вона відьма. Принаймні, так себе позиціонує. Ії чоловік – музикант. Вона виходила заміж в чорному платті, а Івашка був в білому костюмі. А зараз вони чекають спадкоємця. І знову я буду бабуня.. Уууужассс..
Маю братика, поки що нежоняного, маму тата і бабуню. І кішку Плюшу. І чотири вазони – Кузьму на роботі, Глорію, Луї і Вітольда(в мене звичка давать імена моїм вазонам) вдома. Маю бібліотеку і колекцію Таро. Маю друзів. Вони всі в Україні. І в Челябінську. В Москві лише знайомі. І колеги. Маю роботу.
Нууу що ще? Маю золотий характер. І цей щоденник. І всіх, хто в ньому)) Маю книгу, котру цікаво читати. І плани на вихідні.
.. але.. яяяяяк же ж хочеться сфінкса..
про інші важливості яких не вистачає помовчу
хммм.. а от тридцяти років поки що не маю

а ще я маю нових читачів))
Привіт Вам))

і дякую комусь самі знаєте за що)) несподівано так..))

Ви знаєте? Дама не може жити без стимулу та гасел. Весь час мудрує-мудрує і вимудровує.. останнім часом гасло звучить непримхливо: «В нас немає проблем. В нас є випробування» Ага, саме так.. Дуже допомагає в сприйнятті дійсності та адаптуванні її під вразливу жіночу психіку. Так трапилось, що в помешканні, котре ми винаймаємо, три пральних машини (ні, ми їх не колекціонуємо. І зовсім у нас не філія прального кооперативу, так вже нам пощастило, починайте заздрити, чи що), отож, два агрегати з вище зазначуваних знаходяться в квартирі, а третя – на балконі. Раптом цього тижня в нас почалась зима. Нууу знаєте як ото буває – сніііг… температура протииивненька.. і загальна бридкість холодів в мегаполісі. І попросила я в світла очей і гаранта добробуту нашого сімейства перенести пралку з балкону в помешкання. Ммммм… а в дами не муж, а купа щастя. Він не відмовляє в помочі по господарству. Він правильно вихований. Він обнадіює.. Він каже: «Да да да. Конечно!» І таке то щастя це слухатиии.. таааке щастя! Проте.. далі діло не йде до тих пір, поки з мого боку не починаються репресії, заломлювання рук і ніжний вереск (нуу не вереск.. оскільки у мене ніжний тембр і тихий голос, то вереском я вважаю щось схоже на нормальний людський тон).. нііі, річ не в тім, що я не здужаю принести той агрегатик в квартиру… нііі.. здууужаю.. але… я добре пам*ятаю, що я - слабка жінка і тягати всякі важкості мені не личить.. ну і звичайно – в нас нема проблем.. в нас є випробування… випробування, як правило, мого небезмежного терпіння

Не знаю.. може у інших буває інакше, але в мені нічого не минає.. а може, це просто у кожної людини є своя точка болю, на яку натиснеш – і все.. нема тебе цілої.. розвалюєшся, розлітаєшся вщент на скалки, щоб знову потім зребти все докупи і поспіхом заховати десь глибоко глибоко в саму себе..
Не знаю.. думала – пройде.. минеться якось.. нові люди, інші почуття, справжні стосунки все змінять, закриють собою.. не справдилось. Виявилось, що поряд з новими почуттями, десь в найтемнішій тіні лишилось усе колишнє.. І що насправді може боліти, фізичним болем стара стара мелодія..
..і... все одно це мине…
колись – точно

Дмитій Горчев

Один шляхетний лицар
Один шляхетний лицар покохав прекрасну принцесу, доньку короля того самого королівства у якому він мешкав. Але коли шляхетний лицар прийшов просити ïï руки, король показав йому дулю, а принцеса язика, тому що тато давно обіцяв видати ïï заміж за сусіднього султана, щоб мати вихід до моря.

Шляхетний лицар, що ні в чому не звик поступатися, пішов підбурювати до бунту селян, наоповідавши ïм всіляких байок про те, як начебто живуть селяни в Люксембурзі.

Селян схопили хто кілля, хто гілля, і рушили до короля вимагати щоденне бланманже до сніданку.

Побачивши таку кількість бунтівників з брудними пиками, королівське військо сховалося до сортиру й нікому не відчиняло.

В той час як селяни ганялися за поварихою, шляхетний лицар готувався до весілля, аж тут з'ясувалося, що король, одягши сукню принцеси, побіг підземним ходом до того самого Люксембургу, а принцеса взагалі перевдяглася хлопчиком і подалася у безпритульники.

Шляхетний лицар, що на той час вже став королем, віддав наказ про те, щоб негайно зловити усіх безпритульників королівства та одмити ïх у бані, щоб з'ясувати, хто з них хлопчик, а хто дівчинка. Але безпритульників виявилося так багато, що в усьому королівстві не знайшлося вугілля, щоб накип'ятити на них гарячоï води. Тоді шляхетний лицар витяг з сортиру царське військо за шкірку та разом із ними пішов воювати з німцями, щоб відібрати в них трохи вугілля. Але німці повискакували з пивних і так відлупцювали дерев'яними кухлями шляхетного лицаря з військом, що ті бігли до самоï Білорусіï, де й провалилися до багнища. Військо одразу ж потонуло, зате шляхетний лицар знайшов на багнищі торф, яким теж можна було розтопити баню.

Три роки він виколупував з багнища торф і просушував його на сонці. Харчувався шляхетний лицар жабами і комахами. А потім прийшли неголені черкеси та забрали весь торф, щоб опалювати своï жебрацькі саклі.

Тоді шляхетний лицар повернувся до свого королівства й звелів порубати на дрова усі меблі з палацу. Та ж виявилося, що ще три роки тому це вже встигли зробити селяни. Шляхетний лицар звелів повісити усіх селян, але в льосі знайшлося лише два метри мотузки, на яких вдалося повісити одного комірника.

Тоді шляхетний лицар нарешті замислився, знайшов у тумбочці олівець, шматок паперу й написав листа до сусіднього султана, пропонуючи товаришувати домами. Султан, якому до цього писали лише неписемні брутальні запорізькі козаки, дуже зрадів такому чемному листу, приєднав королівство шляхетного лицаря як провінцію і подарував йому свою дружину, яку обіцяв попередній король. Тоді шляхетний лицар написав султанові ще одного листа, і на його прохання в столиці колишнього королівства збудували мечеть, а стару церкву переробили під турецькі бані, в яких нарешті й одмили усіх безпритульників, які усі до одного виявилися хлопчиками.

На цьому історія шляхетного лицаря могла б скінчитися, але одного разу повариха впустила за пічку шпильку, а коли намагалася ïï звідти витягти, хтось вкусив ïï за палець.

Повариху заспокоïли, запросили п'яного двірника, і він дістав кочергою з-за припічку дуже брудну принцесу, яка, виявляється, прожила там усі ці роки.

Принцеса спочатку злякалася двірника, але потім дуже зраділа тому, що шляхетний лицар обіцяв ïï нагодувати, якщо вона вийде за нього заміж.

Ïï якось відмили, зачесали і всадили за весільний стіл.

Нарешті шляхетний лицар досяг своєï мети.

А коли гості почали топати ногами і волати "гірко", зі стелі звалилася чавунна люстра і вбила усіх до дідька.

Ось на цьому і закінчилася історія шляхетного лицаря, який покохав прекрасну принцесу.

Звідси: http://www.litera.ru/slova/gorchev/obr_ukr.html

Сьогодні дочитала "Завтрак у Тиффани" Трумена Капоте
Сподобалось. Хочеться залишити собі ось це:
"..Это банально, но суть вот в чем: тебе тогда будет хорошо, когда ты сам будешь хорошим. Хорошим? Вернее сказать, честным. Не по уголовному кодексу честным – я могилу могу ограбить, медяки с глаз у мертвого снять, если деньги нужны, чтобы скрасить жизнь, – перед собой нужно быть честным. Можно кем угодно быть, только не трусом, не притворщиком, не лицемером, не шлюхой – лучше рак, чем нечестное сердце. И это не ханжество. Простая практичность. От рака можно умереть, а с этим вообще жить нельзя..."

В моїй країні сьогодні свято
дуже хочу, щоб життя налагодилось
і щоб нас ніхто не ділив ні зовні, ні всередині
і щоб ми берегли нашу країну, одне одного і себе
ВІТАЮ!!!!!

Якось я ходила сповідатися. Сповідь була загальна, а після неї – приватна розмова з священником. «Грішна?» - спитав він. «Грішна, отче..» погодилась я. «В яких гріхах каєшся, дитино моя?» «В усіх»-зопалу відповілось… «Яяяяяк в усіх??????» «Ой ой ойоооой… Не вбивала ще…»
Обнадіяла..
Ото пускай мене, шалапутку, до сповіді

якщо у вас сьогодні свято, то я вас вітаю. Вітаю, якщо вас хтось любить. Вітаю, якщо любите ви. Дуже хочеться, щоб у вас все складалось, навіть те, що на перший, другий і шостий погляди не складається. Це свято не для того, щоб відчепитись подарунком від когось: "я... тут типу тебе вітаю... типу зі святом.." хммм... просто якийсь романтичний шал дня може допомогти комусь зважитись зізнатись в почуттях. І це комусь змінить життя... хай одному із десятків сотень.. Просто в найхолодніший час року є ще один привід когось зігріти своєю увагою і любов*ю... притулитись до мами і тииихо прошепотіти: "а я тебе тааак люблю.. і назавжди.." .. потягнуть за чуба братика і сказать: "ааагов, шамряку потворний, а я тебе знаєш що?" і він скаже: "знаю))" посміятись над чимось кумедним і давно знайомо-сміяним з татом і зізнатись, що все так само - я люблю)) і почути "у моєї доні оченята сонні.." зателефонувати другові і категорично поставити його до відома: "мерзотнику! одна стара потвора тебе буде рада бачити, бо вона тебе любить і скучає" одній рудулі розказать як же я її давно.. як же я її люблю .. і яка вона важлива у моєму житті.
і помовчати в обнімку з щонайкращим,- там не потрібно слів...

а ще я хочу, щоб все склалось у одного львівського бамбули.. і щоб все було добре. Щоб йому не боліли старі болі... Тому що я його люблю))

люблю вас, ті, хто оце читає.. тому що любити краще, аніж - не любить

щойно написалось.. за роботою нема часу на редагування.. тому, щоб не загубить, викладаю як є... потім підчищу...
якщо буде натхнення..

Старий ліхтар у ластовинні
Лиш тьмавим світлом буркотить
Що йдуть літа-дощі невпинні..
І що у нього все болить..
Що не приходить на побачення
Сорока із хвостом новин
Що, зрештою, ніщо не має значення
Коли лишаєшся один….

Не знаю як хто.. а я таак давно хочу отримати справжній паперовий лист. Мрія нездійсненна… нездійсненна тому що бажається мені, щоб той лист був написаний пером.. а де зараз взяти перо і того, хто вміє ним писати? І навіть якщо такі раритети існують… ніхто з них, на жаль, листа мені не напише..

Зате… я маю власну нездійсненну і красиву мрію…

не знаю як у кого, а у нас традиція випускникам школи зустрічатись другої суботи лютого. Цього року я знову пропускаю... знов нікого не побачу. Прикро. Досі пам*ятаю своїх однокласників, - мій неможливий, сильний, гоноровий і аааабсолютно безлідерний(це при купі цільних і яскравих особистостей) А клас. А-ки задаваки))) 13 дівчат і 16 хлопчиків.. 2-а Андрія, Валерка, Леся, 2-і Інни, Петрусь, 2-і Оксани, 3-и Сергії, Вадим, Ігор, Віта, Сашка, Алла, 2-а Олеги, Генка, Юрко, Валік, 2-і Ольги, Наташа, Ірка, Світлана, Вовка і Таня. Сімейної пари в класі нема. Десь там лишилось перше кохання.. Моя друга парта.. І чудові вчителі..
Пам*ятаю усіх....

Звичайне сімейне життя вміщується в три поцілунки.. перший – проводжаючи на роботу. Другий – зустрічаючий з роботи. І третій перед сном…

всі пам*ятають про 10 заповідей Божих...
а є ще й 11 - не бійся звучить