Особистість – це індивідуум

 як суб’єкт соціальних відносин.

Особистістю також називають індивідуальність людини, яка формується упродовж всього життя і служить неабиякою розумовою будовою. Вона предстає як цілісний і закінчений образ, який дозволяє людині сприйматися адекватною і зрозумілою для інших. Особистість як персональність, потрібна людині для висловлення суспільству якоїсть часточки своєї безмежної натури. Це те, що ми застосовуємо, „виставляємо” у спілкуванні (свідомо чи несвідомо), але ... що робити з тією часткою себе, з якої ми не робимо „вистави”? Непроявлена частка нас самих не може стати особистістю, бо яка з неї для соціуму користь? То ж, багато хто переважає про неї забути і починає мислити себе як суспільну одиницю як все, чим вони є. Іноді можна почути горделиве „Я – особистість!” Чи воно дійсно так? Чи ніколи не думали ви про мінливість нашої емоційності і протирічча хитросплетінь власних думок? Чи намагалися  виказати їх словами? Якщо так, то чи вдалося це зробити? Та хіба ж є слова для вираження, власно, душі? Ні, панове, немає таких слів. Чудово мовить лірика, але у порівнянні її зі справжнім чуттям що таке лірика? Хтось з великих казав, що вуста – то брама розуму, яку ми відчиняємо, дозволяючи розуму витікати геть. Ми і справді розмінюємо розмай почуттів на їхні описи і ... починаємо думати словами.

 Ми далеко не особистості. Точніше, ми не тільки особистості, бо вважати так, значить знецінювати себе як дивовижне незбагненне „я”, саму свідомість, віддаючи перевагу собі як вираженню своєю персональності.