„ Радуйся, Лествице небесная,
Еюже сниде Богъ;
радуйся, мосте,
проводяй сущихъ отъ земли на небо...”
з акафіста Пресв. Богородиці
Палає схід, на мармурові сходи
Лягає день. По ним тоненькі ноги
Помірно прокладають дивний шлях.
Іде. Куди веде її дорога?
Лицем униз, а спиною до Бога
То сходить жінка з хрестиком в руках.
Як у ві сні Іакова, осяйні
Крилаті постаті, живі і непримарні.
Легким повітрям шати колива.
Йде навпростець, хто любить Божий ранок,
Чи навскоси, що також непогано,
Чи вже назад, за тим, хто не встига.
Їй передує тінь, сходити рада.
Це інший світ, і Гавриїл позаду.
Стурбовано маячать, ділові.
Вони без крил. Але живе кохання:
То дбають, то воюють, як востаннє.
Розпочалися сходи гвинтові.
„Що треба людям, - думає Марія, –
Солодка казка, вигадана мрія?”.
От хтось до неї руки простяга...
Помолиться, та поспішає нижче,
Вона ж потрібна там, де в попелище
Народжується гибельна жага.
Що нижче, то крутіше. Боже правий!
Нема царя, та царствує лукавий.
Тьмяніє обрій. Під ногою слиз
Товче юрба: то на ринковій площі
Рахують гроші, що продали мощі
Та дивляться на страчених, униз.
На шибеницях сіпають ногами
Живі небіжчики, і грима ланцюгами
Прикутий до ганебного стовпа.
Прокльони ллються: то кричить і плаче
Колишній кат. Та що то, справді, значе?
Не бачить Бог, бо світла там нема.
Ніхто не простягає більше руки.
Пульсують скроні, відступили муки,
Лиш полум’ям обличчя обдає.
Забило подих. Серце ледве б’ється,
Перехрестилась тричі, як ведеться,
Поквапливо навколішки встає.
Так низько не сходили навіть боги.
Наосліп долом: чи нема нікого? –
Не сходинок, не світла, не людей.
- Кого шукаєш, жінко, на колінах?
- Шукаю сина, втрачену дитину.
- Е-е, тут багато втрачених дітей.
Він зрікся батька?
- Правильно ти кажеш.
- Наріжний камінь?
- Чи себе покажеш?
- І через нього сталося буття?
- Пекельна дійсність сталася, серденько,
Знайшла тебе, а ти, впізнаєш неньку?
- Впізнав. Та вже немає вороття.
Вона до нього:
- Серденько, нас двоє!
Поділемо все те, що ти накоїв,
Врятуємо знедолених твоїх!
- Дарма ти тут. Хоч ти мені і мати,
Я жодного б не зміг тобі віддати, -
Я став жагою в кожному із них.
Журися, бо для тебе незбагненне, -
Не я на дні, а все навколо мене.
Вшануй мене і обітри лице.
- Не шануватись нам, а вирушати.
Ти в чомусь правий, та послухай матір,-
Непереможний Вищий над усе.
Вона як день, вона його дратує.
Та сонце їй давно не передуєю.
Замерехтіли цвинтарні вогні.
В серпанку чує викрики останні,
Хрестоподібні жерді на кургані
Перед обличчам маряться її.
- Дивись, небого, це – твоя дорога,
Волосся рви, твого розкули бога.
Спіши до них, прийми свій хрест нараз.
- Моє безглуздим буде жертвування.
Спокутою для всих Його заклання,
А я - лише свідоцтво серед вас.
- Зрекаєшся? Вважаєш буде ліпше?
Iди ж до тих, хто перейметься більше.
I жінку вверх зметнула курява.
„Люблю тебе, - дзвеніла гірка тиша, -
На жаль, не ти почув, - почують інші”
А смерк тим часом місто викрива…
Залізна брама і небесні зграї,
I зорі, але їх ніхто не знає.
Марія вгору очі підійма.
„Втрачай надію, кожен, хто ввіходе”,-
Зірки карбують їй п’ятикутові
Такі знайомі дантевські слова.
Вперед у браму! В обстріл злого ока!
Погрозою жевріє погляд вовка,-
Подоба вартового постає...
Чи обминеш? – В напрузі подих стримав,
Напоготові спис… Пройшла. Не скривдив.
Святий Отець, тут також люди є!
Великий світ! Ген-ген, людська пустеля.
Завиє вітер і пісками стеле
На насипи чужих ворожих слів.
Марія слуха гул. Година мутна.
I наче випадково, ледве чутно
Хтось про кохання їй прошепотів.
Яка то радість, світла, незбагненна.
Надіє, сестро, підійми знамена,-
Сурмить труба останньої межі.
Високих хмар рожевий поцілунок
I чудернацький зоряний малюнок,
Чумацький шлях осяянній душі!
Як вічність мить, а вічна вічність миттю.
Нехай! Бо через вічність лихоліття
Кохати будуть ті, хто відстає.
За честь вважати низкою поволі
За нею крокувати з гаслом волі
I прославляти сходження своє.