Радянський радіоактивний слід

[показать]ПАРАЛЕЛІ. Віддаючи належне подвигу ліквідаторів найбільшої атомної катастрофи й не забуваючи про її трагічні наслідки, маємо усвідомлювати, що вона була так само неминуча, як розпад СРСР. Аварія стала лише видимим проявом задавненої хвороби держави, керівництво якої втратило почуття обов’язку перед власним народом чи радше ніколи його не мало.

Радянські науковці-атомники цілком об∂рунтовано стверджували: «Експлуатація АЕС демонструє абсолютну безпеку їх роботи за умови дотримання встановлених режимів і правил». Однак саме з останнім були великі проблеми. Зокрема у вересні 1982 року на ЧАЕС уже була аварія з локальним викидом радіації, обумовлена людським чинником.

У жовтні 1984-го управління КДБ у Києві і Київській області офіційно повідомило «верхи» про низьку надійність автоматики управління реактором на цій АЕС. До того ж, зазначено в документі, «приблизно 50% відмов відбуваються з вини заводів-виробників».

[700x497]

Та реакцією стало лише подальше нарощування валу на шкоду безпеці, що красномовно засвідчують публікації тодішніх радянських газет: «Завершальний рік 11-ї п’ятирічки (тобто 1985-й. — Авт.) для ЧАЕС став незвичайним: тут діяли на повну потужність усі енергоблоки. Раніше щорічно, згідно з графіком, принаймні один із них зупиняли на плановий ремонт. Тепер графіки вдалося ущільнити».

Останнім кроком до катастрофи став горезвісний експеримент на четвертому енергоблоці, хоча фахівці-атомники впевнені, що причиною аварії був одночасний збіг відразу кількох чинників — від проектних недоліків у конструкції реактора до помилок персоналу.

Фактично йшлося про досягнення критичної маси безвідповідальності, а єдина випадковість полягала в тому, що вибухнуло саме в Чорнобилі, бо на всіх радянських АЕС ситуація була однотипною.

Не менш показове ганебне замовчування аварії та її масштабів тодішнім вищим радянським керівництвом на чолі з ідеологом «гласності» Горбачовим. Перше офіційне повідомлення, що зводилося до буквально кількох малозрозумілих речень про неполадки на ЧАЕС, прозвучало лише ввечері 28 квітня 1986 року — на третій день після катастрофи. Та й то завдяки вимозі Швеції, на одній із АЕС якої датчики зафіксували підвищення радіаційного фону на навколишній території. До речі, шведи відразу розпочали аварійне зупинення енергоблоків та евакуацію всього не задіяного в цих роботах персоналу, а вже потім стали з’ясовувати причини, що засвідчили «радянське» походження радіації.

Натомість у місті атомників Прип’яті навіть зібрані до 4 години ранку 27 квітня понад тисяча автобусів простояли аж до 12-ї години, коли офіційно розпочали евакуювати населення. Зате телефонний зв’язок відімкнули напрочуд оперативно — в перші години після аварії.

Нині вже відомо, що саме Михайло Горбачов заборонив евакуацію дітей з Києва, яку керівництво УРСР пропонувало розпочати ще 30 квітня. Тож в українській столиці, в сотнях міст і великих селищ Київщини, Чернігівщини, Житомирщини відбулися першотравневі демонстрації, а люди без жодних побоювань працювали на городах і відпочивали на природі.

Перше телевізійне звернення керівника держави прозвучало лише 14 травня 1986 року, коли люди вже знали про чорнобильську біду, а батьки ще 5 травня розпочали штурм вокзалів, намагаючись власними силами вивезти дітей подалі від небезпеки.

Можна було б заспокоювати себе, що ці злочинні підходи, як і вся радянська система, в минулому. Однак те, що в більшості покинутих багатоповерхівок Прип’яті не залишилося навіть чавунних радіаторів централізованого опалення, а вся зона відчуження, попри «пильну» міліцейську охорону, зазнала масштабного мародерства, засвідчує невмирущість системи тотальної безвідповідальності, до якої додалася не менш потужна корупційна складова.

Поспішна згода в грудні