Розумію, що треба про щось писати, але писати нема про що.....
Вірніше є, але писати нема бажання....
І страждати нема бажання...
Я сильна... надто сильна щоб перейматись такою фігньою...


  Темно… Ми обоє лежимо на вузенькому ліжечку і безцільно вдивляємось в темряву, намагаючись там помітити, щось таке, відоме лише нам, те, чого ніколи не помітять інші. Думаємо ні про що. Я тихенько беру її за руку і мовою доторків намагаюсь сказати, що я поруч. Тут. Тепер. Але не назавжди. Я взагалі уникаю у відносинах з людьми слова «завжди». Надто егоїстично-альтруїстичне слово, його значення. «Завжди» немає. Може бути лишень «тимчасово довго». Момент. Мить. Відрізок часу. От поки я думала про це пройшло кілька секунд. І цих кілька секунд вона вірила мені і вірила в існування «завжди». Я думаю над тим, ЩО сказати. Саме ЇЙ. Адже ця дівчинка яка лежить поруч очікує від мене теплих слів, очікує обіцянок-витинанок, вічного кохання, МАЙБУТНЬОГО врешті-решт… Але я не можу дати настільки багато, я не можу прожити своє життя розфарбовуючи в яскраві кольори емоцій чуже. Я надто постійна в своїх очікуваннях і настільки непостійна в очікуваннях інших.


Брєд...
Як у щоденнику малолєтки...
А у вівторок мені уже 20... ЖАХ....УРРРАААА!!!... Пофіг....
Всіх люблю... всіх цілую... всіх хочу...

Пі.Пі.Ес. Я постриглася...виглядає гірше, ніж наслідки чорнобильської катастрофи, але мені зручно ))))


[700x525]