не знаю, чи це зомбі стають трендом, чи то просто мені все частіше трапляється різне зомбяче. в кожному разі, його вже багато й воно чудесне.
наприклад.

дивитися:
радісне різдвяне відео від team unicorn



вдягатися:

бертран рассел:

Если бы гелий или какой-либо другой элемент (но не водород) мог быть искусственно создан из водорода, тогда произошло бы колоссальное освобождение энергии в форме света и теплоты. Это создало бы возможность атомных бомб, более разрушительных, чем теперешние, которые делаются из урана. В этом было бы и другое преимущество: запас урана на нашей планете ограничен, и есть опасность, что он будет израсходован раньше, чем исчезнет человеческая раса, а если бы мог использоваться практически неограниченный запас водорода в морях, то были бы достаточные основания надеяться, что homo sapiens положил бы конец самому себе к большой выгоде других, менее жестоких животных.

до звички носити гарну білизну й шкарпетки без дірок, шоб не було соромно, якшо раптом по дорозі доведеться заїхати в морг, можна додати ше одну. так і уявляю патологоанатома, який скрушно зітхає: «як шкода, вона, виявляється, любила кафку...»

постер від Bethan Hodges

[699x460]

ну й по дорозі – ше кілька хороших робіт того самого автора.
ось.

тепер сиджу й думаю, за які книжки з моєї читацької практики було б соромно...

Сегодня утром, по пути на почту, мы с Борисом поставили окончательную печать одобрения на нашу книгу. Мы с Борисом изобрели новую космогонию литературы. Это будет новая Библия – Последняя Книга. Все, у кого есть что сказать, скажут свое слово здесь – анонимно. Мы выдоим наш век, как корову. После нас не будет новых книг по крайней мере целое поколение. До сих пор мы копошились в темноте и двигались инстинктивно. Теперь у нас будет сосуд, в который мы вольем живительную влагу, бомба, которая взорвет мир, когда мы ее бросим. Мы запихаем в нее столько начинки, чтоб хватило на все фабулы, драмы, поэмы, мифы и фантазии для всех будущих писателей. Они будут питаться ею тысячу лет. В этой идее – колоссальный потенциал. Одна мысль о ней сотрясает нас.

(генрі міллер, «тропік рака»)

у мене є припущення щодо того, чому всі ідеї «великих книг» (а в кожного автора, який себе достатньо любив і поважав, – гаразд, у половини авторів; гаразд, до того, яка настали всякі там постмодернізми – була, звісно ж, така ідея) так жорстко обламувалися. йдеться не про нечитабельний рух механізмів у голові малларме й не про занудні високі ідеї німецьких романтиків; навіть якшо теоретично припустити, шо така офігєнна тотальна книжка могла би бути написана, це не допомогло б цьому світові з його забрудненою ноосферою.
проблема в тому, шо в цьому світі надто мало людей читають, і надто багато – пишуть. а шоб зрозуміти, шо після якоїсь книжки можна взагалі й не писати, треба принаймні прочитати цю книжку. і треба достатньо смирення, шоб визнати, шо такі да, я не зможу не те шо краще, а навіть наполовину так добре.
і скільки б не було текстів, які groundbreaking і, по ідеї, таки мали змогу змусити ціле покоління заткнутися й слухати, затамувавши подих, у цьому поколінні завше буде занадто багато людей, які вміють писати букви (я не кажу «книжки», звісно ж), але не вміють буков читати (а навіть якшо – то навряд чи в них так само добре з рівнем слів). «велика книга» – не менша наївність, непростимий позитивізм, мало не просвітницька ідея.
генрі міллер – великий наївний позитивіст. о чорт.

і заразом про футболочки.
читаю куна (не того, котрий про грецькі міфи, а того, в якого про наукові революції). поки шукала в нетах, як виглядає обкладинка його книжки, натрапила на таке:

[487x500]

ну ви зрозуміли, хочу-хочу-хочу. де тут друкують на футболочках?

і шоб двічі не вставати. виявилося, шо одна з моїх улюблених фраз «американських богів» в оригіналі звучить так:
It’s all about the dominant fucking paradigm, Shadow. Nothing else is important.
а я-то думала, чого їй бракує в перекладі...

[341x698]ше шматочок із коенової поезії - точніше, цього разу не поезії навіть, а так.

verbava -
Пісня рогоносця

Якщо це схоже на вірш,
одразу тебе попереджу:
це не має бути вірш.
Я не хочу нічого перетворювати на поезію.
Її роль у цьому відома мені,
але зовсім не турбує зараз.
Це між нами двома.
Особисто мене не гребе, хто почав;
насправді я сумніваюся, чи мене взагалі гребе.
Але щось же сказати потрібно.
Усе-таки ти напоїв її пивом,
привів до себе, увімкнув правильну музику –
й через годину-другу все скінчилося.
Я знаю багато про честь і пристрасть,
але, на жаль, там не було ні того, ні іншого:
тобто, я певен, пристрасть була,
і навіть трошечки честі,
але йшлося про те, щоб наставити роги Леонардові Коену.
Чорт, це можна адресувати вам обом.
Я не мав часу писати більше.
Треба було молитися,
треба було чекати біля вікна.
Повторюю: йшлося про те, щоб наставити роги Леонардові Коену.
Мені подобається цей рядок, бо в ньому – моє ім'я.
А нудить мене від того,
що все так, як було раніше:
я досі начебто друг,
я досі ніби коханець.
Ненадовго, щоправда,
ось чому я це вам двом розповідаю.
Річ у тім, що я перетворююся на золото.
Кажуть, це довгий процес;
кажуть, він поетапний.
Просто щоб ви знали – я вже став глиною.

оригінал

art by Kelly McKernan

я би таке з задоволенням носила, справді.
автор шаленства живе за адресою See Mike Draw.

[600x400]

пороздивлятися...

випадково натрапила на божественне – Blackwell Philosophy and Pop Culture Series
тепер у моїй електронній бібліотеці житимуть:

Metallica and Philosophy: A Crash Course in Brain Surgery
(ну, ця штука вже давно живе в мене в бібліотеці)
Terminator and Philosophy: I'll Be Back, Therefore I Am
(як на мене, найкраще названа й оформлена книжка з усієї серії... який декарт лапочка тут)

[265x400] [266x400]

і ще різні інші...

[257x400]мій науковий керівник знову повернувся з канади й самим своїм поверненням змусив світ здаватися трошки кращим. бо з цим світом як: все наче гаразд, і нічого страшного не відбувається, але раптом до тебе доходить, шо уже кілька місяців усе тупо валиться з рук. мій науковий керівник – людина, в присутності якої вистачає натхнення це все позбирати й позбиратися самій.
а ше він знову привіз мені книжку, цього разу – «англійського пацієнта» майкла ондатже, котрий теж, виявляється, канадець. ми так навзаєм збагачуємося знаннями про канадську літературу: я забезпечую його свіжовідкопаними прізвищами, а він мене – паперовими оригіналами. «англійський пацієнт» дивовижно пахне, а ше в нього приємні на дотик сепійні сторінки, трошки темніші на берегах, ніж усередині. правда, виглядає книжка не зовсім так, як на картинці збоку, але я не знайшла в інтернетах нічого, шо виглядало б зовсім так. у кожному разі, шрифти й ілюстрація ті самі.
я, звісно, досі не дочитала девіда гілмора, проте книжки – це те, чого багато не буває. тим більше подаровані книжки. це ж більше артефакт, ніж текст.
правда, я зараз пишу про свого наукового керівника, а сама не знаю, як тепер refer to him – учора наша чудесна кафедра, з якою в нас до цього часу був гіпертрофовано медовий місяць, приступила до виконання буденних подружніх обов'язків і призначила мені іншого наукового керівника. звісно, у самих стосунках із паном романом ніц не зміниться, бо він чи не єдиний зараз розбирається в тому, шо я хочу сказати, й зовсім єдиний, з ким так добре п'ється академічна кава, але це тепер суто неофіційні стосунки. канєшн, не так уже й весело бути канадським професором в україні, коли україна десь мала твій phd. але справа в тім, шо виявилося, шо «мій науковий керівник» – статус більше онтологічний, ніж офіційний. так шо людина, яку я надалі в усіх цих писаннях називатиму своїм науковим керівником, в об'єктивній реальності (якшо така існує) – не мій науковий керівник, як би сумно не було це визнавати. а той, інший... ну шо ж, думаю, я рідко писатиму про того, іншого, а якшо все-таки – ви точно зрозумієте, кого я маю на увазі.
(пішло читати гілмора. має ж бути в цьому житті місце для прекрасного).

така осінь, а вони – зовсім затишні. дівчатка з баранчиками від дейла зентнера.

[319x475] [319x475]

ше...

окей, коли-небудь треба це зробити.

awesome_words – мій перший варіант цитатничка; місце, куди я час від часу, якшо не забуваю, публікую красиві й корисні цитати з різних наукових і не дуже текстів.

free_readings – варіант другий, створений, коли в лібклубі змінилася політика й мені захотілося зробити свій цитатник, з блекджеком і курвами ©. там цитати з усього й побагато.

vonnegut – спільнота (хоча в мене язик не повертається називати так місце, де пишу аж одна я, а читають десятеро людей на тиждень), в яку стягується все, шо я знаходжу про воннегута в процесі роботи з його текстами (моя кандидатська буде теж про нього, так шо тимчасове затишшя триватиме не дуже довго, i promise).

WonderStory – щоденничок для казок, віддам у хороші руки, бо мої нехороші до нього вже давно не доходять.

Spleen_et_Ideal – спільнота про страшне. місцями декаданс, місцями trash-horror.

Дом_Кукол – найперша й найуспішніша (шо не дивно, канєшн) спільнота з усіх, які я зробила. nuff said.

автор – Eric Yahnker
[533x699]

авторка прекрасних сумнооких дівчат, за якими я тепер ховатимусь, – kendra binney

[показать]

ще...

моє улюблене зі staring at the sun (у російському перекладі «глядя на солнце») джуліана барнса.
схиляюся до варіанту номер 9. або 12 (не те шоб це була моя релігійна позиція, просто тут вони дуже симпатичні).

Но может быть, он ошибся, рассматривая вопрос Бога как тупую альтернативу. Есть некий Бог (следовательно, я должен ему поклоняться) против – Бога нет (следовательно, я должен разоблачить перед миром его отсутствие). Он постулировал единственный ответ на единственный вопрос. Как ограниченно! Откуда он знает, что нашел верный вопрос? Кто-то где-то уже сказал: проблема не в том, что является ответом, а в том, что является вопросом.

Возможностей должно быть больше, подумал Грегори. Больше возможностей:

1. Что Бог существует.

2. Что Бог не существует.

3. Что прежде Бог существовал, а теперь уже нет.

4. Что Бог действительно существует, но он покинул нас:
а) потому что мы явились для него глубоким разочарованием;
б) потому что он сукин сын, которому все вскоре приедается.

ше кілька припущень...