Прилетіла з вулиці мокра і щаслива, бо волоссю збігають струмочки. І, здавалось, мокра курка, але я собі навіть подобаюсь такою. В дощі я ближча до природи і мене це надихає.
А потім я прочитала пост Ореста і мені стало сумно. Щось почало пригадуватись, з"явилась пустка і відчуття терпкого.
Нещодавно ходила на могилу дідусичка. І ясно відчула: його там нема, його нема на цвинтарі, його нема тут - я попрощалась з ним на 40 день і відпустила. Впродовж 40 днів я не відчула його відсутності, він приходив до мене в снах і посміхався так невимушено-щасливо, що душа моя вигравала веселкою.
У снах він був живим, найживішим з усіх живих. Він тріпав килим, ми катались з ним трамваєм і впивались ароматом квітів. Він дарував світло своєї посмішки, чим вчив жити.
І тепер про інших в мене залишився спогад, а про нього - посмішка. Саме так, посмішка про нього.