Мені було дуже класно з вами, ходити, бігати, лазити, волочитись, блукати, вештатись, відвідувати ваші щоденники.
Писати, виписувати, дряпати, вимальовувати пости.
Я вас любила, дивувалась красі вашої думки, відтінкам вашого життя, вашій неймовірній вмілості і дитячій наївності.
Часом почувалась тут зовсім дорослою, часом зовсім дитячою.
Але з вами.
Тепер я так почуватимусь без вас. Я просто прощаюсь, я вже не писатиму пости і не заглядатиму на сторінки свого щоденника. Можливо, заходитиму в гості до вас. І не дивуйтесь, чому. Просто мені потрібна порожня біла сторінка. Якщо раптом не втримаюсь...то все ще з"явлюсь, але не тут...
Прощавайте! Цілую. І обіймаю міцно.

Дякую всім моїм друзям і постійним читачам за вашу присутність і тепло. В моїм житті ваш слід один з неоціненних.

Вчора був вечір бардівської пісні. Ватра, озеро, спокій і посмішки, посмішки людей знайомих, трішки знайомих, зовсім незнайомих і дух єднання, пісня і акорди гітари. Петро Картавий - наш гість розповідав про шлях бардівської пісні Україною, від нього віяло любов"ю, чимось незвіданим і відчувалось, що ця людина ЖИВЕ життя, бореться за душу нації і любить пісні, які в першу чергу говорять, а не звучать.
А потім було тихо, кумкали жаби, ми читали вірші і відчували слова. Здавалось, слухають всі, і основне - чують. Неймовірне відчуття потрібності ще комусь разом з усіма твоїми думками, внутрішніми поривами і періодичною байдужістю.
Андрій Євтушенко продовжив вечір піснею свіжою і вічною, виклав душу і ми її почули. Він запитав "Що є що?" і всі задумались. Ми живемо у вихорі подій і понять і ніколи не розкладаєм усе по поличкам...
"Вечір добігає до кінця, ні не до кінця, до тої миті", коли усі зібрались і повільно пішли із райського куточка природи в обійми вечірнього Львова. З піснею на вустах і глибоко в серці.

Починається новий період мого життя
Яовинна зібрати всі сили і пробити собі дорогу до місця під сонцем,
Пам"ятати, що до перемоги йдуть повільно...

Ти змінюєшся так часто, що всесвіт просто не встигає за тобою. Те, що трапляється з тобою, кли ти зовсім не очікуєш, є лише реалізацією мрії вчорашнього, коли ти була зовсім іншою, і бажала зовсім іншого.........

Прилетіла з вулиці мокра і щаслива, бо волоссю збігають струмочки. І, здавалось, мокра курка, але я собі навіть подобаюсь такою. В дощі я ближча до природи і мене це надихає.
А потім я прочитала пост Ореста і мені стало сумно. Щось почало пригадуватись, з"явилась пустка і відчуття терпкого.
Нещодавно ходила на могилу дідусичка. І ясно відчула: його там нема, його нема на цвинтарі, його нема тут - я попрощалась з ним на 40 день і відпустила. Впродовж 40 днів я не відчула його відсутності, він приходив до мене в снах і посміхався так невимушено-щасливо, що душа моя вигравала веселкою.
У снах він був живим, найживішим з усіх живих. Він тріпав килим, ми катались з ним трамваєм і впивались ароматом квітів. Він дарував світло своєї посмішки, чим вчив жити.
І тепер про інших в мене залишився спогад, а про нього - посмішка. Саме так, посмішка про нього.

Вчора сама поверталась з ІГЛ пішки.
Йшла майже годину вечірнім Львовом, було зовсім тепло в ароматі вишневого цвіту і моїй улюбленій хустці на плечах. Вуличками снували перехожі. І я йшла. Просто йшла з гордо піднятою головою, мені було неймовірно наодинці з собою. Суцільні внутрішні діалоги, прийняття рішень, і просто відключення від реальності, щоб поблукати світом внутрішнім.
Чи поставила хоч одну ціль? Ні! Але в щоденнику мети вже почали зявлятись записи, хочеться внутрішньої впорядкованості, спрямованості. І ще чогось....
На днях порадували, що чоловіки скеровані на ціль, жінки - на процес. А я ніколи не розуміла, чому чоловікам до цілей йти легше? В них природою це закладено.
Знов щось дивне в голову полізло. Суцільний бардак. Сумно, коли не здатен встигнути за власними думками...

Снилась бульбашка, яка роздувалась до неймовірних розмірів, аж поки не почала мене душити. І мені було так недобре! А потім я її розкусила і вивільнилась.
А потім снилось, що йду по дорозі і так довго йду, що повністю стерлись підбори і майже вся підошва....

Сьогодні мені снилось, що я замішую тісто. Не скажете, до чого це?

І взагалі скучила за справжнім. Спрагла речей, які були колись, які приносили стільки задоволення і незадоволення, які були колись, а минули.
Я ЗНАЮ, що не варто жити минулим, про нього просто треба пам"ятати. Я це ЗНАЮ чудово, я в це вірю на стільки, що можу переконувати інших. ЗНАЮ!ЗНАЮ!ЗНАЮ!
Часом мене так мордують оці всі "знаю".
Хочеться бути вітряною і не вміти думати, або думати лише про вчорашню покупку і як на мене подивився хлопець, що проходив повз, а потім вечорами балакати з такими ж кралями і обговорювати, хто в чому приходив на пари. Чесно, часом хочеться, але якби дійшло до діла, то в мене точно не вийшло б, це я знаю напевно. Знову оце "знаю".
Це як звичка.
Колись мене вчили, щоб досягти успіху потрібно змінити "хочу" на "бажаю" або "можу", "думаю" і "здається" на "знаю".
Що ж тепер я ЗНАЮ, і мене від цього нудить...
Я скучаю за собою вільною. Я знаю, що це дивно, але так вже є.
В мене бажання втекти від всіх і всього кудись туди, де мене ніхто не знає. І просто блукати чи вулицями незнайомими, чи лісом...можна навіть заблукати і тижнями шукати дорогу назад.
І ще щось лежить на серці, про що говорити не буду навіть собі.

Керівні посади - це височезні скелі, добратись до вершини яких можуть лише орли і плазуни.
Хочеться бути орлом!!!

..........
[375x300]

Що доброго в тому, що вчений заглиблюється у слова чи в суть якогось явища, коли його серце не сповнене любові?

Що доброго у тому, що аскет одягається у шафранову мантію, але залишається безбарвним всередині?

Що доброго у тому, що ти переймаєшся етичністю своєї поведінки, доводячи її до бездоганності, коли всередині у тебе не звучить музика?

Учень:
- Яка відмінність між знанням і просвітленням?

Учитель:
- Коли у тебе є знання, то щоб вказати дорогу в темряві, ти використовуєш смолоскип. Коли ж ти просвітлений - смолоскипом стаєш сам.

- Ти думаєш, що зможеш дати моїй доньці все, чого вона хоче? - запитав батько в одного залицяльника.
- Звичайно, пане. Вона каже, що я є все, чого вона прагне.

Ніхто б не назвав це любов"ю, якщо б вона прагнула грошей. А чому ж це є любов"ю, якщо те, чого вона прагне,-то ти?

Колись хтось мудрий сказав: "Ляж, поспи і все мине..."
От і я собі подумала: коли мозок починає спотворювати світ недоречними думками, потрібно просто змінити світ на сон. Як думаєте?
Тому я, напевно, топаю спати...
Насправді в мене ж все чудово.
Просто...
Та ні, нічого...

Сьогодні нам розказували про літачки, і, може, я не зовсім уважно чула, про що. Але я відчула, як розповідали.
Це був дідусик, в окулярах і з сивиною. Соняшний, живий, легкий, летючий і щирий. Тепло і світло було у невеликій, холодній, вогкій кімнаті від того, що він там.
Я люблю людей, які розчиняються в своєму захопленні.
І ще, він сказав золоту фразу: У нас тут всі дружні, конфронтацій немає тому, що ми шукаємо спільне, а не те, в чому наші погляди розходяться.
Отака собі оаза, де в літаку взаєморозуміння життям пролітає понад 100 ентузіастів:)

[показать]

Эдуард Асадов

ПАДАЕТ СНЕГ

Падает снег, падает снег -
Тысячи белых ежат...
А по дороге идет человек,
И губы его дрожат.

Мороз под шагами хрустит, как соль,
Лицо человека - обида и боль,
В зрачках два черных тревожных флажка
Выбросила тоска.

Измена? Мечты ли разбитой звон?
Друг ли с подлой душой?
Знает об этом только он
Да кто-то еще другой.

Случись катастрофа, пожар, беда -
Звонки тишину встревожат.
У нас милиция есть всегда
И "Скорая помощь" тоже.

А если просто: падает снег
И тормоза не визжат,
А если просто идет человек
И губы его дрожат?

А если в глазах у него тоска -
Два горьких черных флажка?
Какие звонки и сигналы есть,
Чтоб подали людям весть?!

И разве тут может в расчет идти
Какой-то там этикет,
Удобно иль нет к нему подойти,
Знаком ты с ним или нет?

Падает снег, падает снег,
По стеклам шуршит узорным.
А сквозь метель идет человек,
И снег ему кажется черным...

И если встретишь его в пути,
Пусть вздрогнет в душе звонок,
Рванись к нему сквозь людской поток.
Останови! Подойди!

Сиділа вчора на парі в пана Б. і переглядала телефонну книгу. Раптом захотілось написати щось приємне-приємне одній дівчині, знаю її лише кілька тижнів, на ІГЛ познайомились. І написала.
Приходжу ввечері на пари, вона мені передає листочок, а там написано: "Звідки ти знала?" Уявляєш, в неї був день народження, але так як вона не любить цього свята, її всі вітають з Міжнародним днем театру.
Ота-то, моя інтуїція продовжує працювати на мене...

Коханий, я сумую за Тобою.
Вчора Ти пішов якось дивно…
Ніби попрощався наполовину:
погляд був, але наче не до кінця;
слова були, але наче недоказані;
тепло було, але Ти його обірвав…
Ти пішов, а мені хотілось бігти за Тобою,
і просто відчувати, що Ти поруч,
просто знати, що до Тебе рукою сягнути….
Просто…
Яке щастя, що Ти просто є.

Зараз понад усе хочу почути Твій голос,
Знати, що Ти робиш,
який у Тебе зараз вираз обличчя…
І ще чогось…ще чогось шалено бракує!
Мені хочеться кричати,
але так, щоб було тихо…
Щоб десь глибоко в мені
або порвалось, або прорвало…

Я сьогодні не розумію себе,
Мені зле самій, але
я нікого не хочу бачити,
і чути не хочу,
і…

Таке передчуття, ніби щось трапиться…
Я п’яна від власних сліз,
які мені не належать.
Завжди хотіла належати собі,
і ніколи не думала,
що це і є найгірше….
Коли належиш лише собі,
тільки собі тоді і потрібна…
Жах…

Моє серце – цвіт,
Прилітай бджілко моя кохана….
Це Твоя квітка…

Зачепило за живе...
- Що таке час для американця?
- Час - це гроші.
- А для тебе ні?
- Для мене час - це життя.
[694x497]