Я про смугу. Мали їхати в Польщу всі охочі магістри нашої кафедри. Поїдуть обрані, так звана «еліта», до якої я не належу. Принцип, за яким обирались люди – невідомий. Знаю, що не повинна, але я ображаюсь… Мені противно це усвідомлювати, але відверто в цьому зізнаюсь.
Сиджу і плачу всередину. Назовні не виходить.
Навіть не знаю, чи йти на ІГЛ. Там сьогодні дебати. Там звикли, що я не така, як зараз. А мені так не хочеться прикидатись…
Хоча… що таке лідер? Хай говорять що завгодно, а я все згадую свою викладачку танців Воробйову Наталію Григорівну. Якось вона підійшла до батьків, які чекали на свою малечу. І сказала: «Як в мене болять ноги, але ж я не можу їм показати цього! Вони не повинні знати. Я для них приклад. Тому зціплю зуби і мушу показати, що як робити». Я це випадково почула, але слова її лягли так глибоко. І все згадую її, з неймовірною осанкою, підтягнуту, строгу і дуже гарну. Якось побачила її, коли вона йшла на танці. Вона пливла на підборах, чорна довга шифонова безрукавка розвивалась на вітрі. Як чорний лебідь…
Її вже немає, вона померла, я навіть була на похороні, але пам’ятаю її лише живою.
Оце і було справжнє лідерство! А я…
Є до чого йти….

Так і не знаю, йти на дебати чи не йти...
Може на концерт? В філармонію? Чи полікуватись...