Колись в школі я страшенно хотіла, щоб мене якось особливо називали, прочитала Екзюпері, і зрозуміла, що тим, кого люблять дають імена. А мене як не на ім"я, то на прізвище, що мене взагалі страшенно бісило. Не можу сказати, що не люблю свого імені, мені його дідусь подарував, і це був один з найдорожчих подарунків, просто так хотілось, щоб завжди знати, що покликали саме тебе, адже біля тебе могли ще бути Ані, і, можливо, кличуть зовсім іншу.
Першим був дідусичок, він називав мене Масяткою,
інший дідусь називав мене Кришечкою (тепер здогадуюсь, він просто транслітерував рос. "крошечка", але коли він це говорив тоді, я чомусь уявляла кришку від невеликого баняка, і зовсім не розуміла, де ніжність, де краса, де любов???)
Ще мене називали: Анютка, Нютка, Нютуся, Нюточка, Нютік, Нютусь, Анька, Анка, тобто видозміни імені, а те особливе, щоб ні в кого...не було...
А коли вступила все пішло, як мріяла, з"являлись такі "імена", як:
1. Світлячок - світло як стан душі
2. Ваsic - (вимов. Басік), тому що це було написано на улюбленій футболці, у якій я спала. Вже згодом мені ще казали: "Це невипадково, адже Ваsic - це основа, а основа всього - це любов"
3. Мій братик почав експериментувати: після сну він називав мене Ведмедик Дрімко, наслідуючи серіал сказав "Моя прекрасна Анька", так і причепилось.
4. Крім того, виникла така дивна видозміна імені як "Аник".
5. Мій хлопець називає мене Мапуся, риб"ячий антиподик (тому що я не люблю риб(знак зодіаку) і люблю рибу(оту саму, яка спочатку насолоджується просторами морів і рік, а потім нею насолоджуюся я)), і ще...
Тобто, як кажуть "Варто лише захотіти..."