Її обгортка в пастельних тонах, щоб не надто привертати увагу.
Складається з 21 розділу на даний момент, 22гий ще недописаний.
Через усю книгу червоною ниткою проходить ідея: «Ти не можеш робити людям добро, коли тобі погано», тому мені рідко буває паскудно на душі, а коли мені так, я склеюю ті сторінки, їх читати не варто.
Перші розділи написані на рожевому тлі і пахнуть полуницями. Там мій дідусь залишив світлини яблуневого цвіту і свіжість травневих калюж, якими я бігала. Тоді він писав за мене цю книгу – я ще писати не вміла. На сторінках він залишив любов і відданість, хмарки бузкового аромату, а ще відчуття прекрасного…
Перші записи моєю рукою – довжелезні речення. Кажуть, я починала не зі слів і навіть не з фраз, відразу речення.
Наступні розділи сповнені книжок, зошитів, канапок, якими обідала в школі, і морських пейзажів… Там ламались дитячі мрії і з’являлись дорослі. Одні давали віру в себе, інші виривали з коренем. І треба було осягнути, яким чином фільтрувати, кого пускати в душу, а кому зачиняти двері перед носом. Врешті зрозуміла, найкращий спосіб захисту, не напад, а відкритість. І відкрилась. З цього моменту все менше трапляється сторінок склеєних.
Там є перемоги і поразки, казки і реальні історії, шалені фантазії і тверді цілі.
На кожній сторінці нема згадок про минуле, це квінтесенція даного моменту. Хочеш почитати про минуле, гайда на попередні сторінки.
В кожному розділі нові обличчя, незнані до того посмішки, вірші і проза… Люди, які були в моєму житті, щоб вчити.
Зверху кожної сторінки написано дрібненьким шрифтом: «Не смій лягати спати, поки не зможеш сказати собі, сьогодні, дякуючи мені хоча б одна людина стала трішки мудрішою, трішки щасливішою і трішки кращою»
Часом через цей епіграф не сплю…
Отак і пишу далі цю книгу, вибираючи нові барви і слова….

P.S. За таке висвітлення теми "Книга мого життя" мене звинуватили в нездоровому егоїзмі і нарцисизмі, але таки дали перше місце.