Я починаю вірити в те, чого насправді не існує. Цієї банальної віри вистачає, щоб думати, класифікувати любов, розкладати все по поличкам. Починаєш розуміти, що легше жити в душевному хаосі, коли одна любов, як хвиля, набігає на іншу, змиваються контури і ти живеш в стані незрозумілому, але приємному, повітряному і гармонійному. А коли втручається здоровий глузд, все летить шкереберть. Зустрічаєш когось, а глузд каже: «Послухай, здається мені, що ти не просто хочеш йому посміхнутись і сказати півслова, ти можеш з ним годинами мовчати без струму напруження, без неспокою, без безглуздої передбачуваності, ти можеш стояти за десять метрів від нього і відчувати його присутність, ти можеш його любити, коли він є, коли його нема. Він залишає тебе наодинці з твоїми проблемами, щоб ти стала сильнішою, і ти, хоч ніколи не розуміла, навіщо тобі це, завжди сприймала це з розумінням. Він зникає, щоб ти вміла сумувати. Він порівнює тебе з своїми коханими не просто так. Задумайся!»
Часом розумієш, що цей глузд не такий вже і здоровий, якщо плете усілякі нісенітниці. Та й не дивно, солідний вік – 21 рік, собаки стільки не живуть. І як тільки заженеш глузд в глухий кут, він стихне, а потім зізнається, що він із серцем переговорив, вони зійшлись на думці, що…
Я звикла не слухати їх до кінця, так, про всяк випадок, а раптом?
А чи варто?
Адже в один прекрасний день можна і не стриматись, просто почути музику і відчути, просто підійти, просто забутись і ….
Думки, мовлені вголос не позбавляють відповідальності, більше того, вони її підсилюють.