УЖОС!!!!
В колонках играет: Depeche Mode - Condemnation

LI 7.05.22

Хмм. Цікаво. А ще є? Якщо є, викладайте, якщо багатсько, утворюйте "сообщество", у Вас буде ПЧ)

Toshin, есть ещё. Сообщество создавать не буду.
Выкладу.

Suhrida, прочитала доньці. Їй сподобалось. Давайте ще

Чорт котом
Один парубок ішов додому від дівчини. Як він ба¬чить, то щось світиться під кущем. Присвітив бата¬рейкою, дивиться — сидить на межі кіт (він города¬ми ішов) чорний, великий і зеленими очима світить. Він хотів щось сказати чи пхнути його, а той кіт до нього:
— Якого ти біса тут ходиш?
Він злякався і почав тікати, а кіт за ним, біг аж під поріг, що той ледве вскочив у хату. То він добре зля¬кався!

(Записала Л.В.Іванникова в с.Пеньки)
__ _ _ _ _ _ _ __

Чорт качуром
Колись зібралися парубки в Аврамця в хаті, там сиділи, балакали, що вже робили, я не знаю, й смія¬лися. То він був дуже брихун великий, таке завсіде набреше, ти й всі сміюця... Али було вже пізно. Ти як чують — щось — шилеп з коміна! Як дивляця, то качур, вискочив з коміна, по припічку ходить, вели¬кий, рабий, і голова зелена. То ходить взад-вперед і кричить:
— Аврамець-свистунець! Аврамець-свистунець!
То всі полякалися ти й мовчать. А він походив, походив, головою покрутив — ти й назад в комін, і подівся.
- То що то ходило? Що то за качур?
- А хто його знає... Чорт, що...

(Записала Л.В.Іванникова 1987р.)

Як чорти виманили у чоловіка сало
У одного чоловіка висіло у сінях на колесі сало. От чортяка й провідав, — а чорти, мабуть, знають у йому смак. Провідав да до чоловіка:
— Спусти да й спусти мені колесо: я тобі насиплю повну пашенну яму грошей.
— Ну, коли насиплеш, — каже чоловік, — то спу¬щу.
От і спустив. Тоді чорти як почали возить йому гроші, то підвода за підводою так і їде, да все сип¬лють у яму. Насипали повну яму да й питають:
— Куди ще сипать?
— Да сипте, — каже, — хоть у засіки, вибравши муку.
Чорти вибрали муку і насипали йому грошей повні засіки.
— Тепер прощай! — і поїхали собі.
Як поїхали чорти, то чоловік уже й не спить да все радується, що разом забагатів. Коли ж огледить-ся на другий день уранці, аж і сала нема, і в ямі, і в засіках повно уголля та ще пополам із мукою.

(Записав Л.М.Жемчужников у середині ХІХ ст. в Пирятинському пов. на Полтавщині)

Як у старовину перетворювали старих людей на молодих
Жив колись поміж запорожцями один коваль, та не такий коваль, які тепер повелися — п'янюги та мошенники, — а коваль справжній, чесний, твере¬зий чоловік, ще старих звичаїв. І кував він коней ледь не по всій Січі. Лиш благословиться на світ, а він уже й у кузні, вже й гупає молотом. Але скільки він не працював, скільки не годив собі й козакам, а все бідняком був: ні на ньому, ні під ним.
Ось одного разу приходить коваль до своєї кузні вдосвіта. А надворі було ще так темно, що хоч в очі коли, то нічого не видно. Відімкнув він двері, зайшов усередину. А там у нього завжди висіло дві картини: на одній був намальований Бог Ісус Христос, а на другій — чортяка з рогами. Перша картина була при¬бита на стіні, що прямо проти дверей, а друга — на стіні, що над дверима. Так ось, як увійде було коваль у кузню, то зараз же стане обличчям до ікони й по¬молиться Богу, а потім обернеться назад і плюне чо¬ртові у самісіньку пику. Так зробив він і цього разу, а потім узяв в руки молоток, а перед ним стоїть па¬рубок — здоровий, красивий, з такими чорними ву¬сами, що вони так і вилискують у нього, а на вид трохи смаглявий.
— Здоров, дядьку!
— Здоров, парубче!
— Час добрий тобі кувати й не перекувати, брати гроші й не перебрати!
— Добре кажеш, та .негаразд виходить...
— А чому ж так?
— Та скільки не працюю, а немає ні на мені, ні підо мною.
— Жаль мені тебе, дядьку, але що ж робити, коли в тебе така скверна наука? От коли б ти знав ту на¬уку, яку я знаю, то ти б тоді й лихом об землю вда¬рив.
— А яка ж твоя наука?
— Моя така наука, що за нею я можу старих людей перетворювати на молодих.
— Та невже можеш?!
— Можу!
— Навчи ж і мене, спасибі тобі!
— Е, не хотілося б, та жаль тебе мені дуже. Так ось же що: підемо разом по світу, побачиш, як я діло роблю, то й собі навчишся.
— Ходімо.
От і пішли вони. Ідуть-ідуть, приходять в одну сло¬боду та й питають:
— А що, це панська слобода?
— Панська.
— А чи є тут пан?
— Є!
— А старий він чи молодий?
— Та літ з дев'яносто буде.
— Ну, то це й наш... Ходімо до нього.
Прийшли, заявили про себе. От і вилазить пан, — старий-престарий, зморщений, ледь ноги волочить.
— А що ви скажете, мужички?
— Та ми прийшли, пане, до вас на роботу спитати.
— А що ж ви вмієте робити?
— Ми можемо, пане, старих людей перетворюва¬ти на молодих.
— Та невже можете?!
— Можемо.
— Зробіть ласку, перетворіть мене!
— А що дасте?
— А що візьмете?
— Та з вас тисячу карбованців, бо ви вже дуже-таки старі.
— А чи не можна взяти вісімсот?
Ні, пане. Струмент дорого коштує.
Сюди-туди — сторгувалися за тисячу. Тоді той мо¬лодий парубок узяв довбню та й ошелешив пана по лобі, порізав його на шмаття, повкидав ті шматки в діжку, налив туди груди води, насипав попелу, взяв мішалку та й давай усе те мішати. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім плюнув-дмухнув та як крикне;
— Стань переді мною, як лист перед травою!
Тут тобі й вискочив із діжки такий молодець, що аж любо на нього глянути: молоденький-молодень-кий, мовби йому літ сімнадцять.
Взяв тоді той парубок гроші, частину віддав кова¬леві, а решту чомусь закопав на могилі. Пішли далі. Ідуть-ідуть, приходять в іншу слободу та й питають одразу:
— А що, це панська слобода?
— Панська.
— А хто тут живе — пан чи пані?
— Пані.
— А стара вона?
— Та літ сто, а то й більше.
— Оце й наша! Ходімо.
Приходять, заявляють про себе. От і виносять їм пані на подушках. Така страшна, така страшна, що дивитися навіть страшно!
— Що ви скажете, мужички?
— Та ми шукаємо роботи...
— А що ви можете робити?
— Можемо старих людей перетворювати на мо¬лодих.
— Можете?!
— Можемо.
— Зробіть Божу ласку, перетворіть мене!
— Та це можна... Тільки чи дасте ви нам дві тисячі карбованців?
— А чи можна півтори?
Ні! Струмент дорогий.
Ну, так-сяк — домовилися на дві тисячі.
От той парубок знову взяв свою довбню, вдарив нею пані по голові, порізав тіло на шматки, вкинув їх у діжку, налив води, насипав попелу, взяв мішалку і почав мішати. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім плюнув-дмухнув та як крикне:
— Стань переді мною, як лист перед травою!
А з діжки вийшла така красуня, така красуня, що аж сяє: мов їй років шістнадцять.
Взяли гроші, поділили, знову частину їх парубок зарив у могилі, і пішли вони в третю слободу. Тут во¬ни також знайшли якогось пана і перетворили його з старого на молодого. А коваль бачить, що наука то¬го парубка не дуже мудра, та й каже сам собі: «Е, кат його бери! Я й сам тепер можу те ж саме зроби¬ти!»
Полягали спати. От тільки наш парубок заснув, а коваль підвівся та й пішов. Приходить у слободу і за¬раз же питає:
— А чи є тут пан?
— Є, — йому відповідають. '
— А чи старий він?
— Та років сімдесят буде.
— Оце й мій!
Приходить, заявляє про себе. Виходить пан — худий-худий та ще й згорблений.
— А що скажеш, мужичок?
— Та прийшов роботи питати...
— А що ж ти можеш робити?
— Можу старих людей перетворювати на моло¬дих.
— Можеш?!
— Можу.
— А що ж ти візьмеш, коли мене перетвориш?
— Тисячу карбованців!
— Ого! Це дорого... Візьми вісімсот.
— Та не можна нія, бо струмент дорого коштує.
Так-сяк домовилися за тисячу.
От той коваль узяв довбню, вбив нею пана, порі¬зав його на шматочки, покидав ті шматочки в діжку, налив туди води, насипав попелу, взяв мішалку і да¬вай мішати. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім як свисне, як крикне:
— Стань переді мною, як лист перед травою!
Аж воно нічого не виходить! Він — знову мішать!
Мішав-мішав, мішав-мішав (піт бідолагу облив) та знову як крикне:
— Стань переді мною, як лист перед травою!
Аж воно знову нічого не виходить. Він — втретє!
І втретє нічого не вийшло. Що тут робити? А діти вбитого пана пристають, щоб коваль повернув їм батька, бо як не поверне, то в Сибір запроторять.
— Зачекайте, — каже коваль. — Старий він дуже: не вкипів. — Та знову давай мішати.
Ось уже й ніч настала, утомився бідний коваль, сів і замислився. Коли хтось торк його за руку! Ог¬лянувся коваль — коли це той парубок з блискучими очима і чорними вусиками.
— Чому це ти, дядьку, так зажурився?
— Ой голубчику мій сивенький, виручи з біди! Покарала мене нечиста година: я думав, що вже на¬вчився твоєї науки, утік від тебе та й давай перетво¬рювати старих на молодих. А воно вийшло так, що я нічого не вмію. Вбив чоловіка, а тепер і не можу во¬скресити... Будь ласкав, допоможи в біді! Довіку не забуду!..
Задумався парубок, а коваль усе просить.
— Ну, ось що, — каже парубок, — я тобі допомо¬жу, тільки дай один зарік.
— Який твоя душа забажає, такий і дам!.. Що ж тобі треба?
— Та що... Не будеш ти плювати на ту картину, що висить над дверима в твоїй кузні?
— Та це ота, що чорт на ній намальований?
— Ота сама!
— Зрозумів тоді коваль, що в нього за товариш і яка його наука. Та що було робити?
— Не буду, довіку не буду!
З тих пір перестав коваль плювати чортові в пику, з тих же пір люди й приказку склали: «Бога не забу¬вай та й чорта не зобижай».
Це трапилось між запорожцями, а від них уже й до нас перейшло.

(Зап. В.А.Чабаненко 1895р. на Катиринославській губерні (нині Дніпропетровська обл.))

Як жінка хтіла відьмою стати
Хтіла їдна жінка стати відьмою. От прийшла вона до куми та й просить:
— Навчіт мене, кумасю!
— А ти не будеш боятись? — питає її кума.
— Ні, не буду.
— То добре, навчу, — згодилась кума, і каже до неї:
— Візьми кусок масла та й прийди взавтра до ме¬не. Треба до схода сонця піти за село, до тої криниці на березі, де три дороги вкупі сходяться. Там поба¬чиш, що буде.
От взяла вона кусок масла та й прийшла рано до куми.
Кума ще її питає: .
— Не будеш боятись?
— Не буду!
— То ходім.
Прийшли вони до кринички, а кума каже:
— Кидай масло і дивись що буде. Тільки не бійся.
От кинула вона, масло та й стоїть, дивиться.
Тут як почали в ту криницю злазити всякі чорти, вужі та гадюки, ящірки, кузки — всяке гаддя. І кож¬не до себе те масло рве.
— Оце так на тому світі будуть твою душу рвати, як навчишся відьмувати, — каже кума.
Не хочу, не хочу! — крикнула перелякана жін¬ка і більше нічого в куми не питала.

(Записала Л.В.Іванникова 1983р. в с.Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. від діда)
__ _ _ _ _ _ _ __ ___ _____ __ ___ __ _ __ _

Як відьма молоко забирає
Прийшов дядько рано на тік до хліва. Чує, щось молоко дзюрчить. Як він заходить, то під коровою сидить жінка гола з розпущеними косима. Як він до неї, то вона дійницю на голову — і покарабкалась по дилях вверх, як кіт, і втікла.
То теж була відьма.
Кажуть, вона як корову видоїть, то забере молоко і масло, що корова і молока не дасть, а як і дасть, то сметани не буде. А як і не видоїть, то і так, на очі за¬бере сметану і молоко. Подивиться на корову, як бу¬деш гнати, і молока не буде, або буде таке, як вода. А ще є такі відьми, що як подивиться на корову, то й не видоїна буде битися і ніко' не підпустить.
А ще як відьма на котру жінку лиха, то й од неї молоко забере, що дитині не буде...

(Записала Л.В.Іванникова 1983р. в с.Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. від Г.М.Крещенко, 60р.)
__ _ _ _ _ _ _ __ ___ _____ __ ___ __ _ __ _

Відьма корови доїла
Були, діти, відьми. А тепер уже вони полишилися! Вони повмирали. А мій батько рідний, колись з ру-жами діжурили. Ну та й дали йому ружо — йди ді-жур, позмінно. Ну, він і пішов. А там ми спризьби такі робили хорошії, що можна й лягти, такі койоч-ки. Він лежить на тій койочці. А там в одніх сиріт та була корова, на днях, наче, мала телятко привести. А як вони сироти, три хлопці, а одна дівчина, так як оце ти, а мати й батько померли, а вони самі були. А коровку держали. Ну, тоді та коровка реве: «Му! Му-у!» Тричі заревла вона. Ну, мій батько покойний каже: «Це ще як раз зареве, то піду я їх побудю». Ну, тоді, каже, не реве та корова. А це біжить через перелаз собака. Тако наче перелаз там, і вона пере-цибнула й прамо сюди до мене біжить, на шлях. Ну біжить і, каже, груди в неї такі здорові і отако одна об другу льопає і біжить. А тут в нас одна була кур¬куляка Мишиха, сліпа вона була на одно око, на ті вулиці. Біжить. Ну, каже, я б вистрелив бе. То це ж я знаю, що це ж відьма, я вб'ю — та жінку вб'ю! Не відьму, а жінку! Побігла вона. Побігла, а там були корови в її. То вона прийде, корову подоїть, і пома¬же ту корову. А що її помогало, чи її так треба, чи я не знаю, бо вже було наче колгосп заходив. Там мій чоловік діжурив. І каже прийде і доїть. Да...

(Записала Л.В.Іванникова 1989р. в с.Стецівка Звенигородського р-ну Черкаської обл. від Ф.Ю.Мироненко)

Чорт із золотом
Як на базарі хто що продає зовсім, то це він і чор¬та продає. Як хто ни вміє з ним що робити, то мусить продати.
Старого клуба в нас розбирали. Викопали яму, і там їден найшов золото. І забрав. Купив мотоцикла. То він його мучив, що мусив продати. Там в коробці з золотом був чорт. Він продав його з мотоциклом. Там приповідка є, що, каже, «зовсім продаю», то єсть з чортом.
Раніше чортів більше було. Тепер образовані лю¬ди, то їх менше. Но безхвості!

(Записала Л.В.Іванникова в с.Пеньки)
__ _ _ _ _ _ _ __ ___ _____ __ ___ __ _ __ _


Дарунок
Женився парубок і взяв одну дівку. От раз погна¬ла вона корів пасти і дуже замерзла. Була тоді осінь холодна. Ну і пригнала вона корів скоріш додому.
Коли заходить до хати, то бачить, що на столі все до гостини приготовлено. Залізла вона скоріш на піч і лягла спати. Аж просипається від крику в хаті. А там повно панів, все п'ють, гуляють, сміються. Коло 12 годин повилазили з-за столу й питають господаря, що він дасть їм в дарунок. Він говорить, що у нього є тьолка, то беріть. А вони кажуть, що не те. Тоді він каже, що беріть барана. Знов не те.
— Дай нам душу, — кажуть.
— Ну що ж маю робити, — каже свекор, — бе¬ріть ту, що на печі.
Записали вони те все на бумажці і десь ділидь.
Невістка цілу ніч не спала, а все думала. Раненько пішла до своєї матері і там дуже захворіла. Вночі до неї прийшов ангел і сказав, що її Бог до себе заби¬рає. В четвер будуть похорони. Невістка дуже пла¬кала тому, що помирати не хотіла.
От в четвер вже її хоронять. Викопали могилу, принесли труну, а могила засипана. Почали вони знов копати. І що не викопають, то вона знов засипиться. Раптом з лісу вийшов чоловік. От його пита¬ють, що їм робити. А він їм каже: поставте зверху і йдіть собі. Вони пішли, а коли оглянулись, то труни вже не було, десь поділась.

(Зап. Г.І.Степанюк 1969р. в с.Остоки Рокитнівського р-ну Рівненської обл. від Х.З.Сидорук, 1894 р.н.)
__ _ _ _ _ _ _ __ ___ _____ __ ___ __ _ __ _

Відьма перетворюється в собаку
Це було дійсно. Розповідала моя мати. А потім я на зимових канікулах був у рідному селі моєї матері. Це 20 кілометрів від Чити, село Єрьоміно, Читінсь-кий район. Цікаво було, що в тому селі багато різних колдунів, шаманів. Там недалеко Китай, Монголія, Бурятська АРСР.
І вони вміють багато щось із звірами робить, напу¬скати змій, щось робити тваринам, зупиняти молоко, так що бідна та корова кричить не своїм голосом. Можуть виводити тараканів. Взяти і вивести. Щось пошептять — вони всі підуть. І навпаки, завести, як¬що захочуть. Можуть щось погане зробити з люди¬ною, зурочити. І звичайно, в це не вірили люди, і я. І мені розповідали такий випадок декілька людей, які були свідками цього. їх двох нема, а один ще є. Це було ще в 1959 році, коли мені розказували.
Було це до війни, десь в 30-х роках. Була в тому селі одна жінка. Так ось вона якраз і портила. Якщо вона за тиждень не зробить щось погане комусь, то вона ходить хвора.
У її сусідки корова прийшла із стада і не стала да¬вати молока. Кричить, повне вим'я молока, а вона не дає. Хазяйка побігла до другого жителя цього села, Голубина. А той, ніби, ветлікар, хоч і не мав освіти, лічив корів і т.д. Прийшла до нього і каже про свою біду. А він пішов до неї, подивився і каже:
— До тебе хтось заходив у двір?
Вона сказала:
— Тільки Варвара, сусідка. Якраз корова прийшла і вона зайшла.
Він каже:
— Це вона зробила.
І щось там корові зробив. Корова перестала кри¬чать, дала молока. Тут прийшли ще сусіди. І він ка¬же:
— Це Варвара все робить, вона чаклунка.
І всі стали говорить, що знають, що вона може зглазити, але що вона може перетворитися в якусь тварину, не вірили.
Десь півтора десятка людей зібралось в двір, слу¬хають цього Голубєва. А він же розпалився, коли йому сказали, що це брехня і вирішив доказати.
Я не знаю, на який день він сказав, щоб всі вве¬чері прийшли до її амбару (засіки, де зерно зберігають). І умова була, щоб мовчки дивились у щілини, ніхто не шепотів, не кричав — мовчали і дивились.
Через деякий час в амбар зайшла Варвара. Озир¬нулася, зачинила двері. Я вже не пам'ятаю, скільки це в неї ножів було, забув. А підлога була дерев'яна. Вона ввіткнула ножі ці в підлогу. І між ними проко¬тилася. І моментально замість Варвари перетворила¬ся в собаку.
В цей момент Голубєв зайшов в амбар, взяв дрю¬чок, оглоблю якусь, і почав лупити цю собаку. По¬бив дуже сильно. А потім вийшов.
Деякий час собака ця лежала, до свідомості при¬ходила. Собака ця ледве-ледве десь вийшла, походи¬ла по двору, а потім знов зайшла в амбар, прокоти¬лася між ножів, і знов стала Варварою і зайшла до¬дому.
Коли люди зайшли до неї зранку, бо вона зразу закрилася, в той вечір не відкривала, то побачили її аж чорну від синяків і побоїв, і в кровотьоках. І вона ледве пересувала ноги.
Але коли вона в собаку перетворилася і Голубєв там її бив, то дехто хотів туди забігти. То він сказав, що ніхто не повинен доторкнутися до ножа або вир¬вати його. Бо тоді вона не зможе назад перетворити¬ся. І з нею тоді боялися всі лаятися.

(Записала Л.В.Іванникова 1983р. в с.Гнідин Бориспільського р-ну Київської обл. від Г.М.Бондаренка, 1949р.н.)

Оце така відьма
Свиня чия-небудь вирвалась, лісу прокусила, дів¬чат налякала, то вони кажуть, що відьма зробилась свинею.
Були панські ожереди соломи. І як вже не хватало прогодувать скотину, іде до панського ожереда, на¬смикає соломи, кладе на себе, соломою обвішається (бо в'язка розтруситься) аж до землі висить, люди¬ни не видно. А хлопці й дівчата стрічають. Кажуть, бачили відьму, копицею зробилася відьма. Копиця соломи суне.
Бували в пана корови, а в бідного не було корови. Хотілося молока. Панська жінка бере відро і йде пе¬ред ранком, як вже корова напрягла молока. Видоює корову. Для цього, щоб корова добре молоко одда¬вала живенько, вона бере з дому буханку хліба, роз¬кришує корові, корова поїдає, добре молоко припу¬скає. Й вона надоїла відро молока і пішла додому.
Хазяйка приходе вранці доїть корову — корова видоєна, молока нема. І корова звикає до «відьми», бо «відьма» підкидає під морду буханку хліба. А ха¬зяйка не дасть хліба і корова псується, хазяйці не дає молока ні в обід, ні ввечері.

(Записала Л.В.Іванникова 1990р. на хуторі Шумейки (с.Курені) Бахмацького р-ну Чернігівської обл. від Дмитра Васильовича Кияшка, 1923р.н.)

Як чоловік підглядав цвіт папороті

Там, де зара пасіка колгоспна, то там в мо' батька була пасіка, був ліс і дерева великі. То він чув придибенцію, то хтів побачити, як цвіте папороть. Ну, то він, каже, думаю, досліджу ту папороть. Взяв скатирку з доми, щоб мати не бачила, хліба буханець. Ну, а там скраю були вулії, а там далі були дуби й була папороть миж дубами. Ну, то він взяв там близько коло папороті, постилив скатирку, поклав хліб, а сам сховався за дуба та й ждав, коли вже буде цвісти, ждав двананьцяти часов. Сидів за дубом. Буде двананьцять, то буде цвісти й він буде бачити, дослідить вже ти й вже вирве ту квітку й буде дуже розумний вже. То як зірвався вітер, то як начало ті дуби, дуже грубі, начало с тих дубів дуже гиляки кидати, начало свистати, начало вищати, і гиляки начали, каже, мене бити, одламув з дуба почали й мене бити. То він як забрав палки, то тільки п'ятами накивав, і хліба не брав, і скатирки ни брав, ни міг взяти, ни міг підсунутися й прибіг в хаті, в пасіці сховався, в хаті.
Рано пішов, то скатирка була, а хліба ни застав. І гіляк ни було накидано, і нічо'. Хліб якась звірина забрала, а скатирка була.

(Зап. Л.В.Іванникова 1988р. від П.А.Вознюк)
_ _ _ _ _ _ _

Чому не можна на цвинтарі квіток рвати
Колись дівчата ходили по цвинтарі та й нарвали на могилах дуже гарних квіток. А жили вони в інтернаті, по багатьох в одній кімнаті. Принесли вони ті квітки і поставили в букет на вікні. Ввечері полягали спати і погасили світло. Коли чує одна дівчина, щось її лоскоче. І інших дівчат теж лоскотало. Хтось включив світло — перестало і нічого нема. Коли вони знов погасили світло і лягли, то знов не могли спати, бо щось лоскотало їх всіх. Та й дуже страшно було! Мусіли спати при світлі. На другий день пішли вони до одної баби та й розказують. А вона питає:
Ви на могилах квітки рвали?
Рвали.
І де поділи?
Ну де, в нас вони є, стоять на вікні...
Ото візміт ті квіточки й викиніт через вікно.
Прийшли вони додому, взяли ті квітки — і тільки відкрили вікно — тут де взявся вихор, вирвав з рук дівчини ті квітки і поніс десь — не знати куди. Ото не можна по могилах рвати квіток.

(Зап. Л.В.Іванникова 1983р. від матері)
_ _ _ _ _ _ _

Про чудесну воду
То це як зробилася біда, то таке було. В Овручі, десь там, за Житомиром. Ідній жінці сниться такий сон. Сниця, шо каже: «Йди зірви три цвітки». На якому місці, все. Вна не пішла. Ідну ніч так снилося, другу і третю ніч снилось те саме, що йди зірви. Ну, вона вже тоді й думає, піду. Прийшла вона на те місце — да, правда, є три цвітки. Вона як зірвала — а там протічна вода пішла. Набрала вона ту протічну воду, випила — й вичуняла. Розказала — і всі йдуть, і беруть ту воду. І вже не одна людина вичуняла.
А двом жінкам не дається вода. Поставила одну банку — лопла банка, як пішла — нема. Поставила каністру — і каністра лопла. І другі жінці так. Набере в банку води чистої, і чиста банка — а в банці каламутна. Не дається вода! І все. Кадки поставила. Розіллялась вода, болото стало. Прийняли кадки — знов тече. І всі п'ють і кидають по 20 копійок. А та жінка в церкву ходить і ці гроші на церкву збирає.
Господь хоче зцілити, хто достойний, той буде жити. А як не достойний — хто й пити буде, то й ні, ті не будуть. Ті дві жінки грішні. Не дається вода. От таке чудо.

(Зап. Л.В.Іванникова 1986р. від баби із с.Поляни Шепетівського р-ну Хмельн.обл.)
_ _ _ _ _ _ _

Папороть водила чоловіка
Ну, це мій зять розказував. Що папороть ця росла коло ганка десь там, чи коло веранди. А один чоловік хотів дослідити цвіту. Вийде — тільки лежить вже обцвітяний на землі. А побачить, як вона зацвіте на деревині, так як обще кожна деревина — не побачить. А він каже: «Я січас сяду ночою і буду на часи дивиться, щоб прислідить, коли вона зацвіте». Ну й він і сів. Дививсь. Вже 12 часов. Він не побачив, чи вона цвіла, а йому як щось ізробилось, та його... він ішов і не зна куди, і що, та аж на третій день додому прийшов, опам'ятався. Оце така папороть ця. Це я знаю, це розказував мій зять.

(Зап. Л.В.Іванникова 1989р. в с.Стецівка Звенигородського р-ну Черк.обл. від Ф.Ю.Мироненко)
_ _ _ _ _ _ _

Чому місяць називається «Лютий»
Десь-то на весіллі чи на хрестинах був Февраль, підпив чимало, як і всі, розхвастався своєю силою, а далі гукнув, зціпивши кулаки, і скрипнув зубами:
— Якби я родився тоді, як Январ, так я б бикові-третякові зірвав би роги, а дівці-красуні приморозив би коромисло до плечей.
Тому-то і лічать його люди «лютим».

(Зап. Є.Борток 1927р. у м.Краснодарі від старого вчителя)
_ _ _ _ _ _ _

Лютий і Березень
Марець (березень) просив Лютого до себе в гості. Май порадив тому (лютому):
— Марець буде снігом кидати — бери сані; буде дощем лити, буде болото — бери воза; бери всенький реманент. Бери кожух, свиту, чоботи, рукавиці.
Той так і зробив. Ото він і поїхав до Марця в гості. Як йому дорогою Марець не робив, він таки до нього добрався. Питає його Марець:
— Хто тебе так наставив?
— Май.
— О, чекай-но, Маю, я тобі вуха нашмигаю.
Ото Марець так віддає — і в маю мороз.

(Зап. Г.Т.Танцюра 1920р. в с.Зятківцях Гайсинського р-ну Вінн.обл.)
_ _ _ _ _ _ _

Весняні місяці
Весняні місяці не живуть у миру. Колись, кажуть, березень покликав до себе в гості квітня. Той поїхав возом. А березень напустив на нього дощ. Місив-місив квітень грязюку та й вернувся.
Тоді березень заморозив грязь і закидав її снігом. Квітень зважився їхати саньми. Пішла розталь, ушкварив дощ — і квітень знову вернувся.
Після того квітень і хвалиться травню:
— Так і так... Уже двічі збирався до березня в гості й ніяк не доїду. Возом — грязь заважає, саньми — розталь не дає ходу.
Травень і навчає його:
— Як хочеш доїхати, бери віз і клади на нього сани та човен.
Зробив квітень так, як сказав травень, і махнув до березня в гості. Березень напустив сніг, а той склав віз і човен на сани та й поїхав далі; полив дощ, розлилась вода всюди, — той склав віз і сани в човен та й знову поїхав. Приїздить до березня, а той і очі витріщив.
— Як ти, — каже, — зумів доїхати в таку лиху погоду?
— Не доїхав би ніколи, та спасибі травню — навчив, — каже квітень.
—Ну, чекай же, маю! Я тобі крилечка увібгаю, — каже березень.
З того часу між березнем і травнем немає ладу: що в травні зацвіте або зросте раннє, то березневий мороз його й понищить.

(Зап. Я.П.Новицький 1876р. в с.Ольгинському Маріупольського пов. Катериносл.губ. від П.Молодика)

Як діти сонце визволили.

Колись на Лису гору, що ото біля Василівки (Василівка— райцентр Запорізької області) , ні одна жива душа не потикалася. Боялися туди ходити, бо якраз посередині гори була бездонна прірва. І жила там, казали, якась нечиста сила.
Чим тільки не манив диявол до себе людей, але все марно. І вирішив він тоді велике зло їм причинити: сховать у темну яму сонце, щоб вічна ніч на землі настала і щоб люди посліпли.
Одного разу нечистий так і зробив. Як тільки сонце скотилося до заходу, він ухопив його і в своє лігво потяг.
Ждуть-пождуть люди сонця, а воно не сходить. Така ніч настала, що за крок нічого не видно. Коли це блись — і загорівся на Лисій горі вогник!
— То сатана знак подає, то він манить, — казали старі діди. — Не йдіть туди ніхто, а особливо грішні, бо лихо вам буде.
А дітвора тієї поради не послухала. Не було на них ніякого гріха, нічого вони не боялися. Зібралося хлопчаків із десяток і подалися потай од батьків на гору.
— Доки, — кажуть, — без світла сидіть? Украдемо в нечистого вогонь і на весь світ багаття розпалимо, щоб видно було. Набридло в темноті гратися...
Та не так-то просто було той вогник украсти. Що наблизяться діти до нього, а він шасть — і вже ген далі горить. Отак манив диявол хлопців, поки вони в його яму не попадали!
Попадали і пішли блукать темними норами. Блукали-блукали, коли це враз стало їм так видно, як удень. Дивляться: аж ув одній заглибині сонце лежить за фатами, а на тих ґратах три здоровенні замки висять.
Ну, хлопці, недовго думаючи, розбили замки камінням і випустили сонце з неволі. Поки там сатана манив своїм каганцем на гору інших людей, найшло воно вихід, вилинуло з прірви й дітей на собі винесло.
Знову день повернувся на землю. Пораділи люди, птахи й звірі. А нечиста сила провалилася зозла в чорну яму і згинула на віки вічні.

(Зап.В.А.Чабаненко 1962р. в с.Царицинкуті Василівського р-ну Запор.обл. від І.Скрипника.)

Як розгонили хмару
І
- А було таке, що можна відвести град?
- Ну, були колись такі... Дід і баба, жили в силі двоє, дітей в них не було. І завсіда, як тільки вихо-дила з пулудня хмара, так як от зара, с сосонки (це то в Губчі в'ни були), то в'ни виходили, дивилися... Якщо страшна дуже хмара, то... Палічка, паліця в діда була така, то він виходив і махав тою паліцею, і в'на росходилась на дві половини... Ти й так розгони-ли хмару.
- А що то була за палічка?
- Я там знаю, може, така в діда паліця була, мо-же, те, що він ходив... Ой, ни паліцьою, ні!.. Це сьваченою вирбою! В них завсіда була сьвачена верба - за образами чи на покуті... мабуть, на покуті.

(Записала Л.В.Іванникова 1988р. в с.Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельн.обл. від матері)

II
Одна пані стара, кажуть, вміла розгонити хмару. Як іде хмара, то вона виходить на своє поле, молиця Богу і брала якусь палічку і христила тою палічкою чи махала. І хмара йшла з поля. Христи писала.
- А я чула, що це та палічка, що як вуж роззявить рота, то жаба до ньо'. То це та палічка, що розводить вужа й жабу.

(Зап. 1988р. там же від В.А.Ільчук, П.А.Вознюк.)


Дівчина - чарівниця
Одного разу, коли одна дівчина вийшла заміж, чо-ловік не міг балакати. Не пройшло і одного дня, як він почав говорити.
От пішла жінка до однієї ворожки і розказала їй усе це. А баба та питає:
- В тебе є дома коло хати бузок?
Вона відповідає:
- Є.
- Вночі, опівночі, вийди на вулицю і відщитай од того бузка три кроки і починай копать. Те, що най-деш там розкопане, спали. 1 потом побачиш, що з цього вийде.
Жінка так і зробила. І коли вона спалила те, що було загорнуте в бумазі - а там був якийсь поро-шок, - то як зайшла до хати, то почула, що чоловік її гукає. Він почав знову балакати.
У цього хлопця була ще одна дівчина, яка його лю-била. А коли він найшов цю другу, на якій оженився, то та перша почала йому мстити. І взяла й насипала порошку такого. А цей бузок вона посадила, як вони ще дружили. І тепер вона підсипала, і він став гавка-ти.

(Записала Л.В.Іванникова 1989р. в с.Гнідин Бориспільського р-ну Київської обл. від Наталки Маринченко, 1977 р.н.)

ЛІСОВИК
Лісовик - це з тої людини, що сама собі смерть заподіює. Ходить він поверх де-рев та все гукає:
- Ге-е-ей!
Одного разу косили біля озера косарі та там і за-ночували. Коли це щось уночі як гукне по тім боці:
- Но!
Де не взялася після того вогняна полоса та так ду-би аж до землі й почала класти. Трохи-трохи в ко-сарів і куреня не знесла. Отож лісовик їхав!
А то ще був один дід, так йому раз таке було. Чує він: щось у лісі кричить, ніби кличе. Він і пішов на крик. Коли там чоловік - та й зачепилися. Дід був той не останнім чаклуном, тому й не піддався лісо-викові. Вовтузилися ото доти, поки й півні заспіва-ли...
Лісовик такий, що й людину задавить.

(Зап. у II пол. ХІХст. у Новомосковському пов. Катериносл. губ.)
Лісова панна
В Косівщині вірять, що в горах у великих лісах є лісові панни. Вони показуються людям вечером, зви-чайно лиш таким, що йдуть одиноко лісовою дорогою. Така панна виглядає спереду зовсім, як молода панна, дуже хорошої вроди, але ззаду тягнуться за нею кишки. Вони заманюють недосвідчених паруб-ків до себе в глибокий ліс і силують їх, щоб жили з ними. В Довгополі оповідають, що перед кільканад-цятьма роками звабила лісова панна з собою одного молодого робітника - італьянця. Пізнім вечором він ішов через верх, а вийшовши в ліс, не вернувся з нього, - аж на два роки. З ліса він вийшов сивово-лосим, згорбленим старцем і оповідав, що лісова панна держала його при собі, але як йому там було, де живе та панна, й чому так подався, - сього не го-ворив. Швидко потім він умер.

(Зап. І.Франко у кінці ХІХ ст. на Підгір'ї.)

Есть ещё. Выкладывать?