Getty Images

Олександр Роднянський - один із найпомітніших українців у Голлівуді. У минулому режисер та медіаменеджер, а нині продюсер, він є членом Американської, Європейської та Азійської кіноакадемій. Його фільми неодноразово номінувалися на "Оскара", перемагали на Каннському та багатьох інших кінофестивалях, а спродюсована ним стрічка Андрія Звягінцева "Левіафан" взяла "Золотий глобус" у 2015 році.

Українець за паспортом, космополіт по факту, киянин у серці - Роднянський пропрацював у Росії багато років, де спершу керував телеканалом "СТС", а потім власним кіновиробництвом. Але так і не взяв громадянства Росії, - крок, до якого, за його ж словами, продюсера багаторазово схиляли.

З початком повномасштабної війни Росії проти України Олександр Роднянський став виступати із гострою критикою на адресу російської влади. Реакція Москви не змусила чекати. Міністр оборони РФ Сергій Шойгу закликав виключити його "з культурної повістки" Росії разом із Володимиром Зеленським, а близький до Кремля ресурс "Комітет захисту від зрадників" проголосив Роднянського ворогом Росії.

Тим часом в Україні багато хто дорікає Роднянському за мовчання у 2014 році, коли Росія анексувала Крим і почала агресію проти України на Донбасі.

Ми поспілкувалися з Олександром Роднянським і спробували дізнатися, коли для нього настала точка неповернення, що не так із російською культурою та якою буде Україна після завершення війни.

Життя в росії сповнене почуттям насильства





ВВС News Україна: Як людина, яка довгий час працювала і жила у Росії, чи бачили ви провісники майбутньої трагедії? Чи ви відчували, що щось таке може статися?

Олександр Роднянський: Я бачив, що життя в Росії наповнене почуттям насильства. Воно розлите в повітрі. І це може бути і домашнє насильство, коли воно відбувається в родинах, і не криміналізоване. Тобто не можна звернутися до суду і щоб винні понесли покарання. І те, що відбувається в поліції - це все свавілля влади, яке ти всюди бачиш і відчуваєш. Крім того, є корупція у прямому сенсі та моральна корупція.

Але з іншого боку, я ніколи не вірив, що можлива така повномасштабна агресія. І в мене були весь час дискусії з моїм сином, який казав завжди багато років, що буде війна, що неможливо там перебувати, що це завершиться дуже погано.

Мені здавалося, що це перебільшення. Я для себе вирішив, що займаюся таким кінематографом, який ставить за мету зміну людини.

Мені здавалося, що ці фільми мають змінити ситуацію на краще. Я помилився. І для мене це така жахлива внутрішня помилка, яку я дуже важко переживаю для себе.

"Після Бучі я відчув, що говорити про російську культуру не можу"


Тіла з братської могили у Бучі / Getty Images

ВВСNews Україна: Як киянину, який дуже багато працював у Росії, і намагався просувати російську культуру, як вам щодня жити з цим розумінням, що країна, якій ви віддали стільки сил, напала на вашу батьківщину?

Олександр Роднянський: Для мене особистою катастрофою стали фотографії, які я побачив з Бучі, Ірпені, Гостомеля. Родина мого сина жила в Бучі, проводила там завжди літо. Мене, коли був дитиною, завжди в Ірпінь відправляли на два-три місяці.

І я побачив ці всі фотографії, які стали символами воєнних злочинів, скоєних путінською Росією. І ті фотографії, на яких зображені десятки українців, страчених російськими солдатами, дехто зі зв'язаними за спиною руками. І ті трупи зі слідами тортур і слідами від куль у головах. Ці історії про жахливі зґвалтування.

Після цього я залишився безмовним. Тому що я не знаю, як на це відповісти.


Чотирирічна Яна Олійник біля могили свого дідуся Анатолія у подвір'ї власного будинку в Бучі / Getty Images

І я відчув, що щось жахливе відбулося, після чого я не можу припинити думати про природу насильства. Звідки воно береться?

Я завжди вірив у те, що саме культура може стати на заваді. І згадав слова німецького філософа Теодора Адорно, що після Освенцима писати вірші - це варварство.

Після Бучі я відчув, що говорити про російську культуру я зараз не можу. Тому що в мене виникло враження, що російська культура не завадила російським людям, тим, хто був у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці і так далі, перетворитися на варварів. Вона не зупинила спуск народу в моральну прірву.

Я розумію, якщо відверто казати, що ті люди, які зі зброєю прийшли до Бучі, вони не мали жодного стосунку до культури, вони не дивилися ті фільми, вони не читали ті книжки. Вони зростали в абсолютно іншій атмосфері - атмосфері насильства з одного боку, з культом сили і сильного, у світі, який наповнений ієрархіями минулого, з пропагандистським телебаченням, яке весь час жило в їхніх квартирах чи будинках.

І тому для мене це така справжня особиста трагедія. Я весь час про це думаю: як з цим жити і як можна все ж таки достукатися до тих людей.

"Російська імперія закінчує своє існування"


Прем'єра стрічки Андрія Звягінцева "Нелюбов" на Каннському кінофестивалі у 2017 році / Getty Images

ВВС News Україна: Момент відсутності каяття - він є дуже важливим. Українців він чи не найбільше ранить. Те, що вони бачать в коментарях від росіян під якимись повідомленнями про війну, мовляв, "Ой, чому ж я в Ікеа не закупився, не встиг" або "ось Zara закривають". І немає коментарів зі словами вибачення. Як і коли може настати це каяття?

Олександр Роднянський: Я думаю, це трошки перебільшення. Якщо ви подивитеся на коментарі в моєму скромному блозі, там багато людей пише саме так, як ви сказали. Вони відчувають сором, їм боляче, вони просять вибачення. Якась жінка написала, що вони хочуть поїхати і працювати волонтерами на відбудові України. "Якщо українці, - вона пише, - дозволять мені це зробити".

Багато людей є, які відчувають сором. Повірте, я знаю. Серед моїх знайомих переважна більшість тих, хто ненавидить те, що відбувається, путінський режим, відчуває сором, і абсолютно емоційно на боці України.


Getty Images

Від того українцям не краще, я розумію. І мені здається, що сьогодні розмовляти про співіснування російської та української культури не час. Я думаю, що сьогодні не треба про це нічого казати. Сьогодні потрібно працювати на перемогу та на завершення війни. Все. Далі подивимося.

Я сподіваюся на те, що щось зміниться в країні. Це має бути якась велика подія, яка спровокує усвідомлення катастрофи. Це те, що відбулося у Німеччині, коли вона програла війну і почався процес і каяття, і трансформації, і переродження.

Я нікому нічого поганого не бажаю, але мені здається, що росіянам потрібна національна катастрофа. Що це може бути? Може, поразка у війні, може якісь події, щоб усвідомити, щоб для них це стало серйозним.


Мешканці Бучі оплакують загиблих / Getty Images

Всі пишалися, що у 1991 році Радянський Союз розпався без крові. А ось сьогодні ми вже розуміємо, що це і є розпад імперії. Саме зараз він відбувається, не тоді. Тоді почався цей процес. А сьогодні ось воно і є.

На сьогоднішній день закінчує своє існування Російська імперія. Я думаю, що у них дуже велика внутрішня ситуація, загроза або перспектива розпаду іще й Російської Федерації. І я не знаю, що там буде, але я знаю, що те, що називалося російською культурою, зміниться. І та частина, що зараз домінує - офіціозна, мейнстрімівська - зникне.

І я вірю, що свого часу росіяни навчаться співчувати, знайдуть в собі внутрішні сили покаятися і вибачитися. Просто вибачитися. І робити це так, щоб українці почули.

"Я не росіянин"


Getty Images

ВВС News Україна: Українці вважають, що війна Росії проти України почалася вісім років тому. Як би ви пояснили людям, які зараз закидають вам, чому вісім років тому Олександр Роднянський мовчав, а зараз уже не мовчить?

Олександр Роднянський: Ну, так. У всіх є свої червоні лінії. У мене ось ця агресія була внутрішньою червоною лінією. Тобто з цим я жити вже далі не був здатен.

Завжди мають значення якісь життєві подробиці, вибачте. Ми завершували фільм, який називався "Левіафан". Він вийшов саме тоді, коли був анексований Крим. Тобто він був завершений у березні 2014 року.

По-друге, мені здавалося, що є якийсь складний і важливий процес з агресивною російською позицією, з гібридною війною, я так для себе це формулював, проти України. Мені здавалося, що ця ситуація може змінитися на краще, і що я роблю щось дуже важливе, знаєте, внутрішньо.


Олександр Роднянський та Андрій Звягінцев святкують нагородження стрічки "Левіафан" "Золотим глобусом" у 2015 році / Getty Images

Повірте, це не спроба виправдатися, я абсолютно усвідомлюю для себе те, що сьогодні така поведінка виглядає слабкою. Для мене це важливо.

Я переживаю за той період, і все, що я роблю, - це з єдиною метою, для того, щоб просто для себе зробити щось як людина, яка щось для себе може покращити, внутрішню карму. Мені ж нічого не потрібно ні від України, ні від того, щоб мене визнавали чи щось давали. Я просто хочу бути сьогодні корисним, працювати на боці світла, а не темряви.

А тоді мені здавалося, що бік світла на боці справжнього кіно, яке критикує ось того імперського ворога з внутрішнього боку.

"Левіафан" був великим дуже скандалом у Росії. Люди дискутували і вимагали, щоб ми стояли на колінах на Червоній площі та вибачалися і так далі. Після цього я робив виключно такі фільми, за які мені ніколи не буде соромно. "Нелюбов" з тим же ж Звягіневим, чи була "Дилда" з Кантеміром, чи досить деколоніальний фільм Кіри Коваленко ("Розтискаючи кулаки" - Ред.).


Команда фільму Кіри Коваленко "Розтискаючи кулаки" на фотоколі в Каннах у 2021 році / Getty Images

Взагалі останній фільм, який я зробив в Росії, був "Мамо, я вдома" - це про те, що зараз відбувається, те, як вони воюють і як приходять похоронки, як вбивають людину в Сирії і всі б'ють матір, намагаючись примусити її мовчати. Тому що "немає ніякої війни, ми допомагаємо". Ну, вся та світоглядна картина, про яку ми розмовляли.

Тобто мені здавалося, що я роблю дуже важливу справу, яку я роблю краще, ніж все інше. Ну, що я зроблю? Поїду на Захід і казатиму щось погане про Росію? Багато людей, які критикують і значно краще і глибше, ніж я. Ілларіонов з Каспаровим роблять це чудово.

Тим більше, я ж не росіянин. Я прожив дивним чином стільки років не маючи жодного наміру взяти навіть російське громадянство, незважаючи на те, що мене багато разів там практично примушували. Тому що ти не можеш очолювати найбільший кінофестиваль у країні і бути там українським громадянином.

І все ж таки я жив з цим українським паспортом. Це не є героїчна справа. Я кажу це просто для того, щоб був зрозумілим мій настрій.

Чому я не виступав? Відверто, тому що не було б можливості далі продовжувати працю. Я сьогодні залишив усе, що в мене було: велику компанію, все, що було, практично все.

Тобто було б те саме у 2014 році. Не з'явилося б кількох важливих фільмів. І думаю, що для мене це було найважливішою відповіддю на ваше питання.

Якщо завершити: мені важко, я відчуваю себе винним перед собою і своїми. Зараз значно простіше, тому що, по-перше, вся сім'я на одній хвилі - це теж важливо, тому що сьогодні я і син, і дружина, і донька - вони всі абсолютно однаково ставляться до всіх подій. А до цього в нас різні були дискусії.

"Зеленського недооцінили в Кремлі"


Володимир Зеленський під час відвідин Бучі та Ірпені / Офіс президента

BBC News Україна: Ви відіграли серйозну роль у житті Володимира Зеленського: ви взяли його шоу на телеканал "1+1", який створили. І тепер він президент. Чи бачили ви в ньому завдатки воєнного лідера? Чи ви здивовані? Тому що Володимир Зеленський - непроста постать для багатьох українців. Хтось в нього вірив, хтось дуже його не любив. Але зараз його підтримка колосальна.

Олександр Роднянський: Звичайно, я про це навіть і не думав. Я бачив дуже талановиту людину. Було зрозуміло, що він дуже сильний, і було зрозуміло, що він мужній.

Ось цю домашню роботу не зробили в Кремлі, на щастя. І вони помилилися. Тому що вони його недооцінили. Мені здається, що Україні пощастило з ним. Саме в ці часи.

Він не злодій, не домовився ні з ким, він не втік, не керував і не керує країною у вигнанні, як зробили би певні люди, не погодився і не одержав якісь гроші, або просто не здався, бо були і такі у нас уже президенти, які тікали. Він бореться.

Про те, що він розумний, іронічний - це все ясно усім. Але нічого про те, який він сьогодні, не було ясно ніколи. Ніколи. Я б сказав так: я завжди його підтримував, я завжди вірив і пов'язував з ним якісь свої оптимістичні надії.

Знаю, що ставлення до нього різне. Я знаю чи відчуваю скоріше, що і кого підтримує кіноспільнота. Вона завжди була, я б сказав, в іншому таборі. Але я завжди йому симпатизував. І я дуже радий з того, що дві якості цієї людини й зробили його таким, яким він і є. І обидві ці якості - вони несподівані для багатьох політичних лідерів.


Володимир Зеленський / Офіс президента

Перш за все, це його така емпатія. Ви відчуваєте, що він дійсно емоційно реагує, він співчуває людям. Це фантастична якість, яку не зіграєш, навіть коли ти дуже талановитий актор. Це справжнє. І під час війни це найголовніше.

По-друге, це те, що я казав. Це така хоробрість, мужність лідера, людини, яка може надихати і підтримувати загальний настрій у суспільстві і в народі. А це найважливіше. І це викликало таку велику, абсолютно фантастичну підтримку його з боку всієї України.

Я був за ці два місяці в десяти країнах. І всюди він - людина, яка викликає такі найпотужніші почуття довіри і навіть більше. Він - лідер, якого бажають собі мати всі без винятку. Як той жарт, який дозволив собі Білл Марр (американський комік і телеведучий - Ред.), коли він сказав, що нарешті США мають президента з великим рейтингом - це президент Зеленський. І було смішно, але це правда. Він дійсно саме такий. Він талановитий.

ВВС News Україна: Чи ви для себе зараз мрієте, можливо, розмірковуєте, що ви будете робити після війни. І чи є в цих планах десь Україна або українське кіно, або українська культура?

Олександр Роднянський: Я буду радий бути корисним. Якщо я зможу комусь допомогти, якщо хтось буде готовий до того, щоб прийняти мою допомогу, експертизу, досвід, все те, що я напрацював за багато років і десятиріч, я буду радий допомогти.

Я обережно так кажу, тому що я вважаю, що це буде вибір, скажімо, української кіноспільноти. Я знаю, що в мене є друзі і ті, хто хотіли би співпрацювати. І я знаю, що є ті, хто відчуває абсолютно протилежні почуття і навіть висловлюються про це.

Я не хочу, щоб склалося враження, що я намагаюся чогось досягти в Україні, що я планую якісь для себе преференції, виходячи з того, що я займаю певну позицію. Ні. Мені нічого не потрібно, нічого.


Олександр Роднянський / Getty Images

ВВС News Україна: Ви стежите за найбільшими подіями в українському кіно?

Олександр Роднянський: Звичайно, я бачив всі ті фільми, які були представлені на впливових кінофестивалях перш за все. Мені присилають посилання - я дивлюся фільми вдома так само, мені цікаво. І я думаю, що є потенціал.

Дуже багато залежить від того, як сьогоднішні українські кінематографісти будуть здатні відповісти на цей виклик часу, які фільми з'являться після війни.

І якщо з'являться талановиті люди, які зможуть художніми засобами засвідчити цю трагедію і цей героїзм, це буде найголовніше. Мені здається, що світ на це очікує. Це буває нечасто.

Світ очікує на художні свідчення про те, що відбувається в Україні. І на це треба відповісти.

"В таких тортурах і народжується справжня нація"
ВВС News Україна: Багато українців говорять, що цей злам, через який зараз проходить країна, не може не привести її в якесь краще місце. І що навіть є якась дивна вдячність долі бути свідком і творцем цих змін. Що ви думаєте буде з Україною в найближчі кілька років?

Олександр Роднянський: Мені здається, це такий процес народження нації, остаточна його фаза. Тому що утворюється міфологія єдиної нації єдина для всіх, Львова, Харкова, Маріуполя, Чернігова. Пантеон героїв. Єдина історія, тому що були різні уявлення, а сьогодні це йде.

Я не думав, що я у своєму житті таке побачу, тобто я читав про таке багато. Знаєте, таке було з поляками, але значно раніше.

Колись багато років тому я в Лос-Анджелесі побачив в аеропорту чергу з ізраїльтян, які поверталися в Тель-Авів. Там почалася війна, це був якийсь черговий конфлікт. І я запитав: "Що відбувається, чому черга?" Вони кажуть: "Ну, воювати їдемо, треба повертатись" Я подумав: "Нічого собі. Оце і є воно, чого в нас немає".

А зараз я побачив те ж саме з українцями. Я не думав, що я побачу таке.

І це фантастично надихає. Незважаючи на те, що буде багато жертв, багато сліз, трагічна ситуація. Але ось в таких тортурах і народжується справжня нація країни. Вона в такий спосіб платить за своє щасливе майбутнє.

Яке воно буде? Ну, звичайно, частина Європейського Союзу, країна цивілізована, тому що є верховенство закону, відсутність свавілля, конкурентна демократія, справжні чесні вибори, незалежна преса. Це і є, і буде реальністю.

Це буде справжня ринкова країна, сподіваюся, без такої ролі, яку відіграють олігархи. А буде справжній малий та середній бізнес. Тобто соціальні ліфти.

Справжня така унітарна країна, але з різними регіонами - об'єднаними, але зі своєю специфікою. Ну тобто все це стане просто справжньою реальністю. Це й було реальним, але воно запрацює.

Багато грошей буде, і все ж таки проведуть економічні реформи, які не проводили багато років. І воно так почне потужно розвиватися. І це буде, я абсолютно переконаний в тому, кілька років. Такі економічні трансформації - ми їх спостерігали десь там в Сінгапурі. А зараз буде тут, так мені здається.

Автор: Мирослава Пеца, BBC News Україна