Ганна Стрижкова одна із тих дітей, яких вивезли з концтабору Освенцім після звільнення його від нацистів. Коли вона потрапила в концтабір, їй не було 3-х років. Нині Ганні Михайлівні 81 рік, вона і досі живе в Києві, і це вторгнення, зустріла також тут

Ганна Стрижкова була героїнею подкасту Громадського радіо, вона одна із тих дітей, яких вивезли із концтабору Освенцім після звільнення його від нацистів. Коли вона потрапила в концтабір, їй не було 3-х років. Ганна Михайлівна не знає, ким були її біологічні батьки. Можливо, з Білорусі.

Після звільнення концтабору 200 дітей вивезли в Ташкент — там не було голоду. Але потяг зупинився у Києві, тут його зустрічали жінки і намагалися хоч якось нагодувати дітей. Маленька Ганнуся була слабка, навіть боялись, що не довезуть її до Ташкента. І в Києві її врятувала і вдочерила Онисія Петрівна Зазимко. Ганна вступила на біофак, стала кандидаткою біологічних наук і все життя присвятила вивченню мікроорганізмів, корисних для людини.

Нині Ганні Михайлівні 81 рік, вона і досі живе в Києві, і цю другу війну, це вторгнення, зустріла також тут. «Був шок перший і здивування. Я думаю, що на моє життя дві війни — це дуже багато, бо ще була маленькою, а цю я вже добре відчула», — каже вона.

Ганну Стрижкову запрошували евакуюватися у Польшу чи Німеччину, але вона вирішила лишитись в Києві: «Ми поговорили з дочкою, мій зять пішов добровольцем в армію, а вона сказала: «Я буду чекати його вдома, нікуди без нього не поїду. Коли місто покидають люди, вони здають його ворогу. Ми Київ не думали здавати. Ну і як я поїду без дочки? Що я там буду одна робити? І головне: треба було думати про дітей. От дітей треба кудись вивозити, бо це золотий фонд України. І вже не ми, а вони будуть відроджувати націю українську. І вони вже будуть робити Україну багатою, незалежною, найкращою у світі».

Ганна Михайлівна розповідає, що повітряні тривоги їй доводиться перечікувати в квартирі: «Річ у тому, що я дуже погано ходжу і ми живемо на 9 поверсі, і поки я зійду, то це і сирена вже закінчиться. Тому ми залишались вдома і виконували правило 4-х стін. Коли мені хтось казав, «ой, це так важко все», а я кажу: «а ви згадайте Маріуполь, околиці Києва, та ж Буча, Ворзель».



Після 24 лютого Ганна Михайлівна почала говорити українською. Вона розповідає, що вчилась у російській школі, в університеті так само була російська, аспірантура — в тодішньому Ленінграді. «Як вони кажуть: «Ми пришли вас освобождать от нацизма» — русскоязичних. Я була русскоязична, але я не хочу, щоб хтось приходив мене визволяти. Я в Україні. Бо після концтабору Україна мені стала батьківщиною, Україна мені дала родину, Україна мене вчила, вивчила, я дуже добре жила в Україні. Я зараз може не дуже ще добре розмовляю українською мовою, але я вчусь. І буду розмовляти українською мовою», — каже вона.

Про перемогу Ганна Михайлівна говорить впевнено і навіть трошки з містикою: «Я вірю в Перемогу. З першої хвилини ми знали, що ми переможемо. Тому що ми праві, тому що з нами Бог і 149 країн світу. Я молилась вранці і ввечері, зверталась до Бога. І дуже-дуже рада, що 27 лютого ангели летіли над Києвом, я бачила це своїми очима».

Вона розповідає, що вже давала інтерв’ю іспанським і німецьким журналістам – розповідала про те, що відбувається в останні місяці в Україні і в Києві. як воно є. «Я свідок і я в цьому живу», — каже Ганна Михайлівна. Вона вірить, що це хоч і маленький внесок, але ми маємо розповідати правду, де тільки можливо.

Автор: Тетяна Трощинська