Навесні серіали занудні. Нудні до позіхання. Режисери-продюсери все в травні да любові. Не до сценаріїв. Всі верх дном і наперекосяк.
Пропустила серію з Попутником. Так хотілося спати після травневих загулів, що на ногах ледве трималася. Сил посміхатися такий же сонної мавпі як Попутник не було.
Сьогодні друга серія-зануда.
Іду вся така красява на шпильках да у спідниці до зупинки. Він стоїть. Радію, що маршрутка не виїхала без мене. Хоча спізнююся до неподобства.
Постояли поруч, подивилися в туманну далечінь. Ось і маршрутка. По-джентельменськи пропустив мене, захистивши від буйних. Я при вході подряпала його руку кігтиками. Він у відповідь поставив свою валізу мені на ногу. Вибачився. Великодушно простила. Стоїмо пліч-о-пліч. Мовчимо. Навушники не дістаємо. Дістав книгу. Однією рукою схопився за поручень, заодно створивши мені надзвичайно зручну опору ззаду. Дякую-с. У маршрутці їхали дві особи кавказької національності - явно невеселим. Видавали майстер-класи зі спілкування з протилежною статтю в умовах маршрутки. Сподіваюся, Попутник урок засвоїв і застосує знання на практиці.
Мені нудно від цього серіалу. Ну пульті сіли батарейки, а простягнути руку до кнопки лінь. Або просто не хочеться.