І не важливо де ми, хто ми, скільки нам років, якої національності твої батьки, чи віриш ти в Бога, і чи любиш Крека, як і я.

Я просто подивлюся в твої очі і зрозумію що ось це ти. Моя доля. Моє щастя.

Я візьму тебе за руку і буду багато говорити. Я, знаєш, коли хвилююся завжди кажу дурниці. Ти будеш посміхатися і слухати всю цю маячню. Тому що коли любиш не складно слухати. І чути.

Ох, мені так багато треба запитати у тебе.

А як ти жив до мене?

А ти любив? Я-ні.

Що ти їси на сніданок?

А у тебе є собака?

Твої друзі. Ти мені розкажеш про них?

Правда ж, що смуток пахне як самий міцну каву. А радість схожа на сміх дітей і мармеладного ведмедика?

Про що ти мрієш?

Ти любиш сніг? А чай?

Боїшся риби?

Ти щасливий?

І стільки треба розповісти тобі ...

Про те, як було важко без тебе. Як довго тягнуться годинник, не кажучи про роки. Як кожну прожите секунду без тебе болісно отстукивает моє серце.

Розповісти про те, що вірити і чекати так важко. Набагато важче, ніж грати ролі в житті.

Сказати про те, як я люблю батьків, музику, тюльпани і тебе.

Сказати про що мріяла.

І про те, скільком було відмовлено. Скільки сердець розбито. А моє - ціле. Я берегла його для тебе. Візьми його, мені не шкода.

 

А поки я сиджу вдома і п'ю чай з м'ятою. Посміхаюся. І чекаю тебе