... Історична назва нашої країни – Русь, бо ми, українці, є прямі нащадки Київської Руської Держави, її законні спадкоємці. Ця назва “Русь” з’являється у східно-римських літописах у VIII столітті. Відтоді, впродовж сторіч світ знав Україну як Русь, а українців як русичів. Історично в різні епохи різні терени йменувалися Руссю, але всі вони виключно розташовані на етнічній території проживання сучасних українців, в Україні: „Руська земля” (Київщина), „Червона Русь” (Галичина), „Срібна Русь” (Закарпаття), „Біла Русь” (Західна Білорусія, яка насправді є споконвічною українською територією – Берестейщиною), „Новоросія” (південна Наддніпрянщина1). У всіх документах польско-литовської Речі Посполітої наша земля офіційно зветься або Русь (Rus), або на латинський кшталт Рутенія (Ruthenia). З іншого боку, Московщина зветься виключно Московія або Татарія (Tartaria), а її мешканці – московитами. Звідси походить і простомовне українське означення московита – “москаль”. Звідки ж узялися сучасні назви “Україна”, “Росія”? Слово “Україна” походить від загальнослов’янського кореня *-kraj, що семантично означає “країна”, “територія”, “земля”. Порівняйте польске krajowa, хорватське і сербське krajna, чеське krai, московське“край” (напр. Краснодарский край), що мають саме одно значення – територія, країна. Ми й зараз кажемо “країна” стосовно до нашої землі, в залежності від граматичної форми – “Вкраїна”; у літературі зустрічаємо “Край”, “Вкрайна”, “Украйна”. Отже це слово просто означає “терен”, і зустрічається воно в писемних пам’ятниках вже у ХІІ ст. Тим самим спростовуються дурні вигадки московитських істориків про інше значення цього слова: нібито “Україна” походить від московського “окраина” і спочатку вживалось для обозначення диких околиць Московського царства. Назва Україна не менш стародавня, як назва Русь. Слово “Україна” місцевого простонародного походження і в своїй появі звязане з територією. Слово „Русь” невідомого походження і спочатку прикладалося до людей певного зайняття, а по тих людях перейшло на опановану ними територію, після чого перейшло і на іншу людність тої території. Слово Україна, бувши простонародним, потім зробилося і книжним, а слово Русь, ставши книжним, потім робилося і народним, хоч зробитися ним остаточно і не встигло. Той факт, що колишня Русь змінила назву і сьогодні зветься Україною не є винятковим явищем у світі. Колишня Еллада і елліни звуться Грецією і греками. Колишня Галлія з галлами нині зветься Францією з французами, а колишня Франція (Франконія) нині зветься Баварією. Латвія століттями звалась Курляндією. Стародавня Римська держава (Romania) сьогодні зветься Італією, а її назву чомусь носить колишня Валахія (Румунія). Століттями світ знав Персію, але вже давно звик до іншої назви країни – Іран. Колишня Османська держава знана всіма як Туреччина. Більше того – в різних народів різні країни мають, бува, абсолютно різні назви. Скажімо, фіни не називають себе фінами, а свою країну Фінляндією. В них своя назва – Suomi. Ірландці називають свою державу Eire. Китайці кажуть про Китай „Хань” – це назва їхньої країни. Австрія насправді зветься Ostreich, але це слово нічого не говорить чехам, які називають цю країну по-своєму –Racousco! Але, напевно, чемпіонами серед назв є німці зі своєю Німеччиною. Як тільки не називали й не називають цю країну і цей народ їхні близькі та далекі сусіди: готи, франки, тевтони, прусаки, для нас це Німеччина, для французів D’Allemanie, для італійців Tedesci, для московитів Ґєрманія! Так і Україна, яка колись звалася по книжному ще й Русью, зосталася при своїм стародавнім імени України, бо XVIII сторіччя Московщина свавільно привласнила собі нашу назву в грецькій транскрипції (Росія). Адже Москва ще в XVI віці, коли постала як держава („царство”), шукала назву цьому „царству” – однією з пропозицій, до речі, була „Романія” (тобто „третій Рим”!) Щодо назви “Росія”, то вона була привласнена Московській імперїї царем Петром І. Він намагався вдати Європі, що Московщина – то європейська, культурна держава і саме для цього йому було конче потрібно посилання на авторитет давньої Русі, яка і юридично, і політично входила свого часу, до монголів, у коло європейського світу. Саме тоді і виникли підвалини вищезгаданої теорії про спадкоємність Московщини Русі. 1713 року Петро І офіційно проголосив, що відтепер Московія зветься Росія, а московити – росіянами. Але потрібні були роки щільної московської пропаганди та агітації, щоб нова назва кінцево закріпилася за Московською імперією. Ще у 1770-і роки французькі дипломати в документах та офіційних листах використовували її природну назву –Московія. З іншого боку, українці ще довго називали себе русью або русинами, що між іншим вельми сприяло асиміляції і колаборації з Москвою, начебто підтверджувало пропагандиську думку про “єдність” великороссов і малороссов. Коли ж уперше простонародне імя України стало робитися і книжним іменем? Найдавнішу запис, в якій територію українського народу названо не тілько її книжним ім’ям Русі, але й народним іменем України, ми знаходимо в спискові Іпатьєвського літопису під 1187 роком. Назву "Україна" з похідними від неї вжито в цім літопису 6 раз, а саме під 1187, 1189, 1213, 1268, 1280 і 1282 роками. "Україною" тут названо ті ж самі землі, які названо також і книжним ім’ям Русі. Це синоніми. Тому професор Максимович мав повну рацію, коли писав "Русская Земля, или Украйна" (III. т., стор. 365 і далі). В ті часи землі на північ від України звалися Суздальською, Володимирською, Муромською і т. д. Потім по Москві, про яку згадується вперше в 1147 році, як про невелике село, ті землі стали колективно зватися Московією. Руссю вони не звалися і сами себе виключали з Руських Земель, вважаючи Руссю і Руською Землею тілько Україну, яка по Київу носила ще й ім’я Київської Держави. Це цілком виразно зазначено в літопису, напр. під 896, 1150, 1154, 1175,1179, 1187,1195, 1202 та інших роках. Отже, знаменитий вираз київського князя про Київ, що він "матір городів руських", відноситься до України і її городів, а ніякого відношення до Московії не має, бо не українські городи не вважалися руськими. По назві земель і народ звався Суздальці, Володимирці, Ростовці, Муромці, як по Україні — Українці. Утім, це пізніша форма, а стародавніша форма була на "-не": поляне, древняне, кияне, забужане, волиняне, галичане, подоляне і т. д., а від імені „Україна” — україняне. Таку назву обивателів України українянами зустрічаємо в Іпатьєвському літописі під 1268 роком, де людей, які проживали в Холмщині, названо українянами, бо Холмщина завжди була частиною України (див. запис під 1213р.). В Іпатьєвському літопису під 1185-1187 роками оповідається, як половці нападали на Переяславську, Київську, Чернигівську, Новгород-Сіверську та інші руські землі, спалили навіть Путивль, брали людей в полон, все грабували й розоряли. Між князями, які обороняли землі від половців, особливо прославився Переяславський князь Володимир Глібович, якого всі князі і народ за це любили, бо він обороняв усю руську землю. Коли в 1187 році він в поході проти половців застудився та помер, то літописець під 1187 роком розповідає, що "плакашеся по нем всі переяславці", пояснює, чого саме, і закінчує з жалем: "О нем же Україна много постона", тобто жалкувала, журилася, плакала. Україною тут названо всю Руську землю, яку він захищав і якій натурально за таким князем треба було жалкувати. (Порівняйте: в козацьких думах так само Україна жалкує, журиться, сумує, плаче, стогне — та ж сама персоніфікація.) Під 1189 роком оповідається, що галичани запросили до себе на княження в Галич Ростислава Берладничича, який після цього поїхав до них зі Смоленська і швидко прибув "к Україні Галичьской", де й роспочав свої акції, взявши два горста і поїхавши до Галича. Смоленськ і Смоленська земля — це не Країна. Зі Смоленськa князь їхав на галицьку Україну, а тому літописець і розповідає про те, як він прибув до України Таким чином літописець записом під 1189 роком установляє, що Галицька Земля уже в ті часи являла собою частину України і тому звалася Україною Галицькою, подібно тому, як Поділля звалося Україною Подільською. Ця назва вживається і в козацьких думах. Зауважу, що інженер і географ Боплан так само в 1648 році вжив назву України до Галичини і до Поділля, яке займало і частину нинішньої Галицької Землі. Так він зробив згідно з народною термінольогією. Цим установляється історичне, споконвічне право Галичини на ім’я України і приналежність до неї, як частини до цілого. Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на мапах замісць книжних народні назви міст, річок, країв та т. і. До сього їх в великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, діпльомати, посланці та інші подорожували на конях і мусіли розпитувати шляху в місцевого населення. Як французький купець Мотіель, так і посланець австрійського імператора Еріх Лясота, що їздив в 1594 році до запоріжців утворювати з ними договір, однаково мусіли питатися шляху по назвах на мові місцевого населення. Географи, картами яких вони користувалися, мусіли задовольнити й такі потреби, і на стародавніх географічних картах книжні назви все більше й більше замінялися місцевими простонародними. Тому і книжна назва України Русью, Росією, Роксоланією, Сарматією і т. д. помалу замінилася й на мапах народною назвою "Україна". На ілюстрації - мапа 1648 року, зорієнтована на південь. Як бачимо, ніякої "Росії" тут немає (є "частина великого князівства Московського" . Натомість читаємо напис латиною: "Дике Поле, по-простому УКРАЇНА". 1 Тут автор помиляється: термін „Новоросія” насправді штучно вигаданий і впроваджений за часів правління Катерини ІІ заради виправдання російської колонізації Півдня України у другій половині XVIII ст. Українські назви цих земель – Запоріжжя, Низ і Великий Луг... /СЕМЕН ШВАЧКА /

¹ Тут автор помиляється: термін „Новоросія” насправді штучно вигаданий і впроваджений за часів правління Катерини ІІ заради виправдання російської колонізації Півдня України у другій половині XVIII ст. Українські назви цих земель – Запоріжжя, Низ і Великий Луг.