• Авторизация
Дневник Евамбика Лента друзей - Дневник - Полная версия


Без заголовка 09-04-2022 08:55 к комментариям - к полной версии - понравилось!

Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение

Миттєвості із яскравого життя патріота України Руслана Коваля, з яким попрощалася Львівщина ...

 

На фронті обіцяв бути до Перемоги…


Під час прощання із героєм України Русланом Ковалем. Фото Ярослава Тимчишина

Від 24 лютого, дня повномасштабного вторгнення росії в Україну, село Сокільники під Львовом втратило 4-х своїх жителів-Героїв. Минулої середи односельці попрощалися із 49-річним Русланом Ковалем, командиром взводу аеророзвідки 56-ї Окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Він загинув між Донецьком і Покровськом під час виконання важливого бойового завдання. Виїхали на позицію, щоб запустити безпілотник - аж тут ворожий танк. Пікап розвідників, в якому перебував Руслан, як щит, взяв на себе його постріл. Сокільчанин загинув, але врятував побратимів, які перебували неподалік…

Панахиду за Русланом відправили у львівському Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, молебень очолював єпископ Степан Сус. Серед тих, хто віддав останню шану сокільчанину й іншим 2-м воїнам-галичанам, з якими прощалися того дня, були голова обласної ради Ірина Гримак, народні депутати.



Наскільки великої втрати зазнала Україна із загибеллю Руслана Коваля, можна зрозуміти зі спогадів близьких і найближчих йому людей.



«Воїни для нього були, як рідні діти...»
Михайло Криса, пенсіонер, сільський голова Сокільників у 2006-2015 роках, розповідає:

На російсько-українську війну, починаючи з 2014-го, з нашого села пішло 67 людей. Руслан Коваль провів на ній усі 8 років. Спочатку як волонтер, а потім – як воїн. Хоча до того всі знали його як прекрасного будівельника. Розбирався у цій справі, як мало хто… Україна для нього була понад усе. Якось, коли він тільки-но пішов воювати на схід, я поцікавився у Руслана: «У тебе контракт доки?». І почув: «До Перемоги! Поки її не здобудемо, з фронту не повернуся».

Всім нам Руслан запам’ятався своєю комунікабельністю, справедливістю. Тим, що хотів усім допомогти. Мої сини мають магазин автозапчастин – звідси Руслан постійно замовляв все необхідне для свого розвідувального «джипа», для машин побратимів – ми слали потрібні їм деталі то під Донецьк, то у Краматорськ, Маріуполь. На замовлення Руслана, необхідний військовий інвентар (від шкарпеток до бронежилетів і касок), інші потрібні речі у його підрозділи відправляли багато добродіїв. Просив Руслан для розвідки машин – придбали йому і їх…

Він не міг сидіти на місці без роботи. Постійний рух - це у нього було у крові. Мотався всюдиходом по бездоріжжю, якось потрапив у засідку, машину порешетили, а його поранили. Підлікувався, підремонтував авто (ми у Сокільниках йому у цьому допомагали) – і знову на фронт. Згодом показував мені на смартфоні відео успішних атак на ворога, які відбулися завдяки його хлопцям з аеророзвідки. ..

Багато всяких добрих справ зробив Руслан. Скажімо, у Маріуполі з волонтерами збудував капличку у військовій частині. Для себе Руслан ніколи нічого не просив. Йому все треба було туди - на фронт. Найперше турбувався про бойових товаришів. Якось повідомив, що у багатьох з них порвалися бронежилети, що їх доводиться зв’язувати дротиками. Тож для нас було від Руслана завдання – за можливості роздобути нову «броню». І ми її знайшли.

Недавно готували у Маріуполь чергову машину з харчами, а Руслан набирає мене телефоном і каже: «Було би добре, якби ви нам прислали зо 2 ящики заморожених курей. Щоб наші хлопці у холоднечу гарячим розсолом зігрілися. Бо лежать на сирій землі по кілька годин - у того болять бронхи, у того заклало горло, у всіх - простуджені коліна». Поїхали ми на птахофабрику, взяли 5 ящиків тієї курятини і відправили за призначенням. За 2 дні до своєї загибелі Руслан передзвонив і подякував: ваша посилка до нас дійшла…

Ми з ним спілкувалися дуже часто. Коли не міг відповісти відразу, передзвонював пізніше. Завжди був життєрадісний, бадьорий, з усмішкою. І без жодної паніки. З болем говорив мені про дітей, які живуть у фронтовій зоні й лякаються російських бомбардувань: «Що то буде з ними?! Нам треба стояти тут. І вистояти…» За час війни Руслан Коваль був удостоєний багатьох нагород. Зараз військове командування звернулося до президента з клопотанням про присвоєння йому звання Героя України. Наш Руслан цю відзнаку заслужив.



«Батько казав мені: «У разі чого, мама не переживе, що нас двох нема вдома. Ти повинен її оберігати…»
Роман Коваль, син Руслана Коваля:

Тяжко кількома словами розповісти, ким для мене був мій батько. І не тільки для мене… Тато народився у Львові, дитинство провів у селі Дусанові на Перемишлянщині. Вивчився на геодезиста, пішов в армію. Його військова спеціальність – розвідник-геодезист.

Батька вирізняла велика патріотичність. Коли Україна здобувала Незалежність, ходив на мітинги, був членом однієї із державницьких громадських організацій. Коли у 2014 році прийшла війна, спочатку волонтерив, возив воїнам допомогу. Із Донеччини, де тривали бойові дії, вивіз на Львівщину близьку нашу родичку і двох її маленьких дітей. А потім пішов добровольцем у батальйон «Шторм». У серпні 2014 року неподалік селища Георгіївки разом із товаришами прикривав підхід до Луганського аеропорту – щоб росіяни не могли його взяти в кільце. Після свята Спаса наші вступили у бій із псковською дивізією. Було вкрай складно. Потрапили в оточення. І тут на підмогу прийшла наша авіація – «зачистила» від ворога фланги, чим дуже допомогла добровольцям зі «Шторму». На жаль, у тому бою пілоти загинули. Згодом мій тато із побратимами їздили на могили тих льотчиків, вшанували їхню пам’ять…

Збереженим у тому бою життям батько завдячував також своєму командиру роти. Завдяки його вмілим діям у цьому підрозділі було тільки двоє легко поранених, які не потребували госпіталізації… Через певний час тата й інших добровольців у рамках ротації перевели на блокпости. А у 2016 році він сказав командирам: «Нам треба іти «на передок», а не ховатися у тилу!». І так разом з товаришами потрапив у 56-у Маріупольську бригаду. Мав звання штаб-сержанта.

Завдяки тісним контактам з волонтерами, меценатами з нашого села, з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Закарпаття, Запоріжжя, Дніпропетровщини батько протягом 6 років підтримував свою бригаду всім необхідним. Вся комунікація трималася на ньому. Татів товариш розповідав, що друзі просили мого батька: «Тобі не потрібно з нами їздити на завдання. Сиди у тилу – бо завдяки своїм зв’язкам ти дуже сильно допомагаєш нашій бригаді». І справді – за дзвінком мого батька всього за декілька днів волонтери присилали у Маріупольську бригаду автомобілі, тепловізори, квадрокоптери. Будь-що! Інші бригади навіть не могли мріяти про таке забезпечення. Але завдяки налагодженим зв’язкам з моїм татом ці підрозділи отримували необхідне. Одна з його побратимів-волонтерів - Уляна Солонюк допомогла татовій бригаді отримати систему супутникового Інтернету Starlink. Наші воїни зараз дуже активно її використовують. І ніяк не можуть змиритися з втратою свого друга Руслана Коваля…

В останні 8 років я свого батька бачив рідко. Якщо і приїжджав додому – то затримувався від сили на тиждень, для нас з мамою це було свято. Другий тиждень своєї короткої відпустки він проводив у роз’їздах по країні – зустрічався з волонтерами, провідував рідню. На сході допомагав дитячим будинкам. Просив побратимів, і вони привозили туди харчі, одяг, іграшки. Ці знедолені діти отримували подарунки на Святого Миколая.

Він міг віддати останнє – лиш би комусь допомогти. За словами бойової посестри Віти, тато своєю машиною закрив перед російським танком 3-х наших хлопців. Вони залишилися живими, нині лежать поранені у госпіталі. Та ж бойова посестра переказувала нам, що для нашого тата було честю загинути у бою. У 2015 році я хотів іти до батька у батальйон «Шторм». Уже підготував усі документи, але потім батько мені відмовив. Сказав: «У разі чого, мама не переживе, що нас двох нема вдома. Ти повинен її оберігати…».


Автор: Іван Фаріон

 

вверх^ к полной версии понравилось! в evernote
Комментарии (1):
Miledi1950 09-04-2022-15:06 удалить
Дякую за цитування. Нескінченно гірко від того, що Україна втрачає своїх найкращих синів.
Обратиться - Ответить - К полной версии


Комментарии (1): вверх^

Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.

Дневник Без заголовка | Евамбика - Дневник Евамбика | Лента друзей Евамбика / Полная версия Добавить в друзья Страницы: раньше»