Заповіт

Як умру, то поховайте 
Мене на могилі, 
Серед степу широкого, 
На Вкраїні милій, 
Щоб лани широкополі, 
І Дніпро, і кручі 
Було видно, було чути, 
Як реве ревучий. 
Як понесе з України 
У синєє море 
Кров ворожу... отойді я 
І лани, і гори — 
Все покину і полину 
До самого бога 
Молитися... а до того 
Я не знаю бога. 
Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров'ю 
Волю окропіте. 
І мене в сем'ї великій, 
В сем'ї вольній, новій, 
Не забудьте пом'янути 
Незлим тихим словом.

 

Сон

На панщині пшеницю жала, 
Втомилася; не спочивать 
Пішла в снопи, пошкандибала 
Івана сина годувать. 
Воно сповитеє кричало 
У холодочку за снопом. 
Розповила, нагодувала, 
Попестила; і ніби сном, 
Над сином сидя, задрімала. 
І сниться ій той син Іван 
І уродливий, і багатий, 
Не одинокий, а жонатий 
На вольній, бачиться, бо й сам 
Уже не панський, а на волі; 
Та на своїм веселім полі 
Свою-таки пшеницю жнуть, 
А діточки обід несуть. 
І усміхнулася небога, 
Проснулася — нема нічого... 
На сина глянула, взяла 
Його тихенько сповила 
Та, щоб дожать до   л а н о в о г о, 
Ще копу дожинать пішла.

 

 

***

Тече вода з-під явора 
Яром на долину. 
Пишається над водою 
Червона калина. 
Пишається калинонька, 
Явор молодіє, 
А кругом їх верболози 
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю 
Та попід горою. 
Хлюпощуться качаточка 
Помеж осокою. 
А качечка випливає 
З качуром за ними, 
Ловить ряску, розмовляє 
З дітками своїми.

Тече вода край города. 
Вода ставом стала. 
Прийшло дівча воду брати, 
Брало, заспівало. 
Вийшли з хати батько й мати 
В садок погуляти, 
Порадитись, кого б то їм 
Своїм зятем звати?

7 ноября [1860 
С.-Петербург]

 

Гамалія

«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі 
Із нашої України; 
Чи там раду радять, як на турка стати, 
Не чуємо на чужині. 
Ой повій, повій, вітре, через море 
Та з Великого Лугу, 
Суши наші сльози, заглуши кайдани 
Та розвій нашу тугу. 
Ой заграй, заграй, синесеньке море, 
Та під тими байдаками, 
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки 
Та на сей бік за нами. 
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами, 
Неси ти їх з України; 
Почуємо славу, козацькую славу, 
Почуємо та й загинем».

 

 

І мертвим, і живим,  і ненарожденним землякам моїм  в Украйні і не в Украйні  моє дружнєє посланіє Аще кто речет, яко люблю бога,  а брата своего ненавидит,  ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с.20 І смеркає, і світає,  День божий минає,  І знову люд потомлений  І все спочиває.  Тілько я, мов окаянний,  І день і ніч плачу  На розпуттях велелюдних,  І ніхто не бачить,  І не бачить, і не знає  Оглухли, не чують;  Кайданами міняються,  Правдою торгують.  І господа зневажають,  Людей запрягають  В тяжкі ярма. Орють лихо,  Лихом засівають,  А що вродить? побачите,  Які будуть жнива!  Схамениться, недолюди,  Діти юродиві!  Подивиться на рай тихий,  На свою країну,  Полюбіте щирим серцем  Велику руїну,  Розкуйтеся, братайтеся!  У чужому краю  Не шукайте, не питайте  Того, що немає  І на небі, а не тілько  На чужому полі.  В своїй хаті своя й правда,  І сила, і воля. Нема на світі України,  Немає другого Дніпра,  А ви претеся на чужину  Шукати доброго добра,  Добра святого. Волі! волі!  Братерства братнього! Найшли,  Несли, несли з чужого поля  І в Україну принесли  Великих слов велику силу  Та й більш нічого. Кричите,  Що бог вас создав не на те,  Щоб ви неправді поклонились!..  І хилитесь, як і хилились!  І знову шкуру дерете  З братів незрящих, гречкосіїв,  І сонця-правди дозрівать  В німецькі землі, не чужії,  Претеся знову!.. Якби взять  І всю мізерію з собою,  Дідами крадене добро,  Тойді оставсь би сиротою,  З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,  Щоб там і здихали, де ви поросли!  Не плакали б діти, мати б не ридала,  Не чули б у бога вашої хули.  І сонце не гріло б смердячого гною  На чистій, широкій, на вольній землі.  І люди б не знали, що ви за орли,  І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди,  Бо лихо вам буде.  Розкуються незабаром  Заковані люде,  Настане суд, заговорять  І Дніпро, і гори!  І потече сторіками  Кров у синє море  Дітей ваших… і не буде  Кому помагати.  Одцурається брат брата  І дитини мати.  І дим хмарою заступе  Сонце перед вами,  І навіки прокленетесь  Своїми синами!  Умийтеся! образ божій  Багном не скверніте.  Не дуріте дітей ваших,  Що вони на світі  На те тілько, щоб панувать…  Бо невчене око  Загляне їм в саму душу  Глибоко! глибоко!  Дознаються небожата,  Чия на вас шкура,  Та й засядуть, і премудрих  Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба,  То й мудрість би була своя.  А то залізите на небо:  «І ми не ми, і я не я,  І все те бачив, і все знаю,  Нема ні пекла, ані раю,  Немає й бога, тілько я!  Та куций німець узловатий,  А більш нікого!..» – «Добре, брате,  Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм».  Отак-то ви навчаєтесь  У чужому краю!  Німець скаже: «Ви моголи».  «Моголи! моголи!»  Золотого Тамерлана  Онучата голі.  Німець скаже: «Ви слав'яне».  «Слав'яне! слав'яне!»  Славних прадідів великих  Правнукі погані!  І Коллара читаєте  З усієї сили,  І Шафарика, і Ганка,  І в слав'янофіли  Так і претесь… І всі мови  Слав'янського люду –  Всі знаєте. А своєї  Дас[т]ьбі… Колись будем  І по-своєму глаголать,  Як німець покаже  Та до того й історію  Нашу нам розкаже, –  Отойді ми заходимось!..  Добре заходились  По німецькому показу  І заговорили  Так, що й німець не второпа,  Учитель великий,  А не те щоб прості люде.  А гвалту! а крику!  «І гармонія, і сила,  Музика, та й годі.  А історія!.. поема  Вольного народа!  Що ті римляне убогі!  Чортзна-що – не Брути!  У нас Брути! і Коклекси!  Славні, незабуті!  У нас воля виростала,  Дніпром умивалась,  У голови гори слала,  Степом укривалась!»  Кров'ю вона умивалась,  А спала на купах,  На козацьких вольних трупах,  Окрадених трупах!  Подивиться лишень добре,  Прочитайте знову  Тую славу. Та читайте  Од слова до слова,  Не минайте ані титли,  Ніже тії коми,  Все розберіть… та й спитайте  Тойді себе: що ми?..  Чиї сини? яких батьків?  Ким? за що закуті?..  То й побачите, що ось що  Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви,  Варшавське сміття – ваші пани,  Ясновельможнії гетьмани.  Чого ж ви чванитеся, ви!  Сини сердешної України!  Що добре ходите в ярмі,  Ще лучше, як батьки ходили.  Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,  А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство  Віру заступило,  Що Синопом, Трапезондом  Галушки варило.  Правда!.. правда, наїдались.  А вам тепер вадить.  І на Січі мудрий німець  Картопельку садить,  А ви її купуєте,  Їсте на здоров'я  Та славите Запорожжя.  А чиєю кров'ю  Ота земля напоєна,  Що картопля родить, –  Вам байдуже. Аби добра  Була для городу!  А чванитесь, що ми Польщу  Колись завалили!..  Правда ваша: Польща впала,  Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили  Батьки за Москву і Варшаву,  І вам, синам, передали  Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна  До самого краю.  Гірше ляха свої діти  Її розпинають  Заміс[т]ь пива праведную  Кров із ребер точать.  Просвітити, кажуть, хочуть  Материні очі  Современними огнями.  Повести за віком,  За німцями, недоріку,  Сліпую каліку.  Добре, ведіть, показуйте,  Нехай стара мати  Навчається, як дітей тих  Нових доглядати.  Показуйте!.. за науку,  Не турбуйтесь, буде  Материна добра плата.  Розпадеться луда  На очах ваших неситих,  Побачите славу,  Живу славу дідів своїх  І батьків лукавих.  Не дуріте самі себе,  Учітесь, читайте,  І чужому научайтесь,  Й свого не цурайтесь.  Бо хто матір забуває,  Того бог карає,  Того діти цураються,  В хату не пускають.  Чужі люди проганяють,  І немає злому  На всій землі безконечній  Веселого дому.  Я ридаю, як згадаю  Діла незабуті  Дідів наших. Тіжкі діла!  Якби їх забути,  Я оддав би веселого  Віку половину.  Отака-то наша слава,  Слава України.  Отак і ви прочитай[те],  Щоб не сонним снились  Всі неправди, щоб розкрились  Високі могили  Перед вашими очима,  Щоб ви розпитали  Мучеників, кого, коли,  За що розпинали!  Обніміте ж, брати мої,  Найменшого брата –  Нехай мати усміхнеться,  Заплакана мати.  Благословіть дітей своїх  Твердими руками  І діточок поцілує  Вольними устами.  І забудеться срамотня  Давняя година,  І оживе добра слава,  Слава України,  І світ ясний, невечерній  Тихо засіяє…  Обніміться ж, брати мої,  Молю вас, благаю! 14 декабря 1845,  Вьюнища

 

Тополя

По діброві вітер виє, 
Гуляє по полю, 
Край дороги гне тополю 
До самого долу. 
Стан високий, лист широкий — 
Нащо зеленіє? 
Кругом поле, як те море 
Широке, синіє. 
Чумак іде, подивиться 
Та й голову схилить; 
Чабан вранці з сопілкою 
Сяде на могилі, 
Подивиться — серце ниє: 
Кругом ні билини! 
Одна, одна, як сирота 
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку 
В степу погибати? 
Постривайте, все розкажу, 
Слухайте ж, дівчата. 
Полюбила чорнобрива 
Козака дівчина. 
Полюбила — не спинила, 
Пішов та й загинув... 
Якби знала, що покине,— 
Була б не любила; 
Якби знала, що загине,— 
Була б не пустила; 
Якби знала, не ходила б 
Пізно за водою, 
Не стояла б до півночі 
З милим під вербою; 
Якби знала!..

І то лихо — 
Попереду знати, 
Що нам в світі зустрінеться. 
Не знайте, дівчата! 
Не питайте свою долю... 
Само серце знає, 
Кого любить... Нехай в'яне, 
Поки закопають! 
Бо не довго, чорнобриві, 
Карі оченята; 
Біле личко червоніє 
Не довго, дівчата! 
До полудня, та й зав'яне, 
Брови полиняють... 
Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає. 
Защебече соловейко 
В лузі на калині, — 
Заспіває козаченько, 
Ходя по долині. 
Виспівує, поки вийде 
Чорнобрива з хати; 
А він її запитає: 
«Чи не била мати?» 
Стануть собі, обіймуться, — 
Співа соловейко; 
Послухають, розійдуться,— 
Обоє раденькі. 
Ніхто того не побачить, 
Ніхто не спитає: 
«Де ти була, що робила?» 
Сама собі знає. 
Любилася, кохалася, 
А серденько мліло: 
Воно чуло недоленьку, 
А сказать не вміло. 
Не сказало — осталася, 
День і ніч воркує, 
Як голубка без голуба, 
А ніхто не чує. 
Не щебече соловейко 
В лузі над водою, 
Не співає чорнобрива, 
Стоя під вербою; 
Не співає,— як сирота, 
Білим світом нудить. 
Без милого батько, мати — 
Як чужії люде. 
Без милого сонце світить — 
Як ворог сміється; 
Без милого скрізь могила... 
А серденько б'ється!

Минув і рік, минув другий 
Козака немає; 
Сохне вона, як квіточка, — 
Ніхто не питає. 
«Чого в'янеш, моя доню?» — 
Мати не спитала, 
За старого, багатого 
Нищечком єднала. 
«Іди, доню,— каже мати,— 
Не вік дівовати. 
Він багатий, одинокий — 
Будеш пановати».

«Не хочу я пановати, 
Не піду я, мамо! 
Рушниками, що придбала, 
Спусти мене в яму. 
Нехай попи заспівають, 
А дружки поплачуть: 
Легше мені в труні лежать, 
Ніж його побачить».

Не слухала стара мати, 
Робила, що знала; 
Все бачила чорнобрива, 
Сохла і мовчала. 
Пішла вночі до ворожки, 
Щоб поворожити: 
Чи довго їй на сім світі 
Без милого жити? 
«Бабусенько, голубонько, 
Серце моє, ненько! 
Скажи мені щиру правду, 
Де милий-серденько? 
Чи жив, здоров, чи він любить, 
Чи забув-покинув? 
Скажи ж мені, де мій милий? 
Край світа полину! 
Бабусенько, голубонько, 
Скажи, коли знаєш! 
Бо видає мене мати 
За старого заміж.

Любить його, моя сиза, 
Серце не навчити. 
Пішла б же я утопилась — 
Жаль душу згубити. 
Коли нежив чорнобривий, 
Зроби, моя пташко, 
Щоб додому не вернулась... 
Тяжко мені, тяжко! 
Там старий жде з старостами... 
Скажи ж мою долю». 
«Добре, доню; спочинь трошки.. 
Чини ж мою волю. 
Сама колись дівовала, 
Теє лихо знаю; 
Минулося — навчилася, 
Людям помагаю. 
Твою долю, моя доню, 
Позаторік знала, 
Позаторік і зіллячка 
Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар 
Достала з полиці. 
«Ось на тобі сего дива! 
Піди до криниці; 
Поки півні не співали, 
Умийся водою, 
Випий трошки сего зілля — 
Все лихо загоїть. 
Вип'єш — біжи якомога; 
Що б там ні кричало, 
Не оглянься, поки станеш 
Аж там, де прощалась. 
Одпочинеш; а як стане 
Місяць серед неба, 
Випий ще раз; не приїде — 
Втретє випить треба. 
За перший раз, як за той рік, 
Будеш ти такою; 
А за другий — серед степу 
Тупне кінь ногою. 
Коли живий козаченько, 
То зараз прибуде. 
А за третій... моя доню, 
Не питай, що буде. 
Та ще, чуєш, не хрестися, 
Бо все піде в воду. 
Тепер же йди, подивися 
На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась: 
«Спасибі, бабусю!» 
Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні? 
Ні, вже не вернуся!» 
Пішла, вмилась, напилася, 
Мов не своя стала, 
Вдруге, втретє, та, мов сонна, 
В степу заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько, 
По синьому морю, 
Рости, рости, тополенько, 
Все вгору та вгору! 
Рости тонка та висока 
До самої хмари, 
Спитай бога, чи діжду я, 
Чи не діжду пари? 
Рости, рости, подивися 
За синєє море: 
По тім боці — моя доля, 
По сім боці — горе. 
Там десь милий чорнобривий 
По полю гуляє, 
А я плачу, літа трачу, 
Його виглядаю. 
Скажи йому, моє серце, 
Що сміються люде; 
Скажи йому, що загину, 
Коли не прибуде. 
Сама хоче мене мати 
В землю заховати... 
А хто ж її головоньку 
Буде доглядати? 
Хто догляне, розпитає, 
На старість поможе? 
Мамо моя, доле моя! 
Боже милий, боже! 
Подивися, тополенько, 
Як нема — заплачеш 
До схід сонця ранісінько, 
Щоб ніхто не бачив. 
Рости ж, серце-тополенько, 
Все вгору та вгору; 
Плавай, плавай, лебедонько, 
По синьому морю!»

Таку пісню чорнобрива 
В степу заспівала. 
Зілля дива наробило — 
Тополею стала. 
Не вернулася додому, 
Не діждала пари; 
Тонка-тонка та висока — 
До самої хмари. 
По діброві вітер виє, 
Гуляє по полю, 
Край дороги гне тополю 
До самого долу.

[1839, С.-Петербург]

 

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає –
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб меньше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з'їли, –
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши, вітер, чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. –
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).
. . . . . . . . . . . . . . .
«Чи всі ви тута? – кличе мати. –
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.

Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.

Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».

Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехрещені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивись на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в'ється.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зеленеьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Пішли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

 

[284x400]