[показать]Відкрили йому груди.
Там рана від кулі. Глибока.
Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося.
Очі голубі, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним.
"...Мені не болить...Я--живий...Не болить...Мамо..."
Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною.
Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала
життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже,
а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо--він йшов ангелом до Бога...
Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани.
Він прийде, коли Ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.
Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати.
Бо син Ваш своєю кров"ю змив наш гріх. Тяжкий гріх.
Гріх тих тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця--незрячі.
Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах і перечікували той гріх.
Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили,
на які гроші з їхнього недоїденого хліба виливають золоті портрети ідоли.
Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися--немає ліків, аби допомогти,
й наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.
У судах--розпинали невинних й кидали за ґрати. Прокурори
фальсифікували справи. А ми...А ми мовчали байдуже
і в неділю йшли до церкви , ставили свічку, аби відкупитися.
А в понеділок давали хабарі. І відводили погляд у бік.
Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні.
Вже не тече кров із ран Вашого сина. Не пече йому у грудях більше.
Вже у сотні своїй небесній стоїть він на варті. По праву руку від Бога.
А по ліву--його побратими. Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими--
ті, хто нині названий сотнею небесною.
Вони не були героями. Вони були звичайними людьми.
І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали,--життя своє.
За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх
ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.
Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові. Весна вже на порозі.
[480x305]
![]()