Члени суспільства докапіталістичної доби поділялися на стани — групи, що мали закріплені за звичаєм чи законом і наслідувані права й обов’язки. Для станової організації була характерна ієрархія, втілена в нерівності становища й привілеїв станів. За класичною схемою суспільство поділялося на вищі стани (дворянство й духовенство) і непривілейований третій стан (до нього належали ремісники, купці й селяни). У Російській імперії, до складу якої входила й більша частина українських земель, до 1917 р. існував становий розподіл на дворянство, духовенство, селянство, купецтво, козацтво й міщанство. Крім них існували нечисленний прошарок спадкових почесних громадян і міжстанова група різночинців.

Хоча вже в середині XIX ст. дворянський статус втратив вирішальне значення в житті людини, психологічно приналежність до вищого стану сприяла духовній незалежності інтелектуала й усвідомленню самоцінності особистості. Уявлення нещодавніх часів, коли освічену людину ототожнювали з дворянином, накладали відбиток шляхетності на всю сферу розумової праці. Між тим поняття шляхетності має досить складну історію.

В українську мову термін «шляхта» прийшов із польської (szlachta), у польську — з чеської (slechta), а в чеську — з давньогерманської, де слово slachta (сучасний німецький відповідник — Geschlecht) означало «рід». Шляхта (дворянство) виникла як військовий стан ще на зорі європейської історії, внаслідок громадського поділу праці. Воїни — cabalieros, cavaliers, chevaliers — захищали замок свого сеньйора, забезпечували його воєнні походи та представляли його у відносинах із залежними від нього особами. Разом із земельними володіннями ця верства отримувала спадкове дворянство, чому сприяв урочистий обряд посвяти в рицарі, що перетворював воїна на шляхетного шевальє. У XII ст. цей обряд став обов’язковим. Він засвідчував приналежність дворян до рицарів і навпаки, піднімав авторитет воїнів, підтверджував їхню претензію на шляхетність.

Церква забезпечила духовний престиж церемонії посвяти, включивши до неї такий елемент, як освячення зброї, та інші. До того ж вона сприяла формуванню рицарської ідеології й етики, що мали врівноважити суспільну вагу й чесноти рицарської верстви. Вона християнізувала культ воїна, особистої вірності та воєнної доблесті. Найважливішими категоріями етики стали хоробрість, розсудливість і станова солідарність.
Дослідники стверджують, що європейське суспільство створило важкодосяжний, але неминущий образ лицаря без страху й догани. Духовні цінності та започаткована дворянством «цивілізація манер» відіграли виняткову роль у формуванні європейської культури Нового часу й сучасної європейської людини. З дворянством пов’язане народження незалежної людини, яка відповідає за себе, ризикує тільки собою та позбавлена рабського страху перед вчинком.