ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ
"Під кутом зору вивчення культури існують лише ті повідомлення, які є текстами. Всі інші начебто не існують і в часі дослідження не беруться до уваги. У цьому сенсі можна сказати, що культура є сукупність текстів або складно побудований текст " (Ю. Лотман)
Зв'язок культури як Тексту та окремих текстів культури (особливо визначних, "класичних" текстів) із вищими проявами духу — найуніверсальнішими модусами буття культури (архетипного, міфологічного й символічного), має принаймні два аспекти: тексти виступають у "пасивній " функції джерел, за якими можна судити про присутність у них цих модусів, але водночас вони можуть поставати в "активній" функції, і тоді вони самі формують і міфологічне, й символічне, та відкривають в архетипному шлях із темних глибин підсвідомості до світла свідомості. Саме текст, безперечно, є вихідним пунктом гуманітарної думки. Текст, вважає П. Рікер, розкриває себе як той рівень, де діалектика між поясненням і зрозумінням здобуває реальний вияв.
Загальнолюдське може існувати в тексті передусім у формі своїх презентацій: наративних структур, принципів загальної побудови дискурсу. "Саме тому, що всі ми проживаємо власні наративи, — висновує Е. Макінтайр, — і тому, що ми осмислюємо своє власне життя в термінах наративу, за яким живемо (that we live out), форма наративу виявляється придатною для розуміння дій інших. Історії спочатку переживають, а потім розповідають..." (24, 313).
Проблема особистісної та культурної ідентичності не може бути витлумачена без тієї основи, яку створює поняття оповіді, або наративу, що є текстом у най властивішому розумінні. Наратив не є витвір письменників, поетів чи істориків, які нібито надають розповідного характеру хаотичним подіям. У формуванні традиційного знання першість належить наративній формі. Ми мріємо, плануємо, навчаємося, працюємо, кохаємо з допомогою наративу. Щоб правильно зрозуміти й витлумачити дію Іншого, якусь культуру чи подію, ми розглядаємо цей епізод у контексті певних наративних історій життя індивідів та його культурного оточення. Зайве казати, що за багатьма наративами височіє канон, що спирається на прецедент священного тексту та топос традиції.
Наративна концепція культури передбачає дві речі. З одного боку, кожна культура є такою, якою її вважають її носії в процесі проживання її історії. Єдність певного типу культури — це єдність наративного пошуку, який завжди постає і як пізнання того, до чого прагнуть, і як самопізнання. Наративні форми, як твердить Ж. Ф. Ліотар, допомагають визначити критерії компетенції, властиві певному суспільству (де вони оповідаються), й оцінити досягнуті результати. Отже, єдність культури забезпечена єдністію втіленого в ній наративу. Інший аспект полягає в тому, що наратив кожного типу культури є часткою взаємопов'язаного комплексу наративів. Істинне значення культури в сучасній демократичній державі лежить саме в її здатності зрівноважити чи стримати роз'єднувальний індивідуалізм наративів, передбачивши динамічне залучення і активну трансформацію їх у просторі інтертекстуальних стосунків.
7.1 Презумпція текстуальності; текстоцентризм як ознака сучасності
Поворот до мови, тексту, письма, стилю, що відбувся в сучасній філософії, знайшов віддзеркалення, зокрема, й у тезі: культура ґрунтується на тій формі, що зветься текстом. Вона живе тільки всередині світу текстів, поза ними вона не тільки стає незрозумілою, а й унеможливлюється. Будь-яка людська дія уможливлює її знакове вираження; кожний людський вчинок є потенційний текст (8, 286).
Отже, найважливішою властивістю нашого ставлення до культури є той простий факт, що ми усвідомлюємо її як "текст" (передусім, за аналогією зі словесним текстом), тобто як єдиний феномен, який постає у своїй цілісності. "Текст" завжди має для нас зовнішні межі, його "взято в рамку" — байдуже, чи така рамка наочно існує в самому тексті (у вигляді, наприклад, позначок початку та закінчення письмового тексту), або домислюється стосовно певного відрізку мовного досвіду так, що цей відрізок виявляється виокремленим як цілісний текст-повідомлення (наприклад, обмін репліками усвідомлюється як "розмова", що виокремлює її як комунікативне ціле з континуального потоку мовних виразів). Цю нашу готовність або навіть потребу уявити собі щось таке, що ми усвідомлюємо як повідомлення (й звукове, й візуальне), безпосереднім і цілком оглядним феноменом, можна позначити як презумпцію текстуальності мовного повідомлення.
Дія презумпції текстуальності полягає в тому, що, усвідомивши певний текст як ціле, ми тим самим прагнемо його зрозуміти як ціле. "Ціле" може бути надзвичайно складним і багатошаровим; пошук "цілісності" аж ніяк не слід розуміти в тому сенсі, що ми шукаємо абсолютної інтеграції всіх компонентів тексту в якусь єдину й послідовну значеннєву побудову. Ідея цілісності, що виростає на ґрунті презумпції текстуальності, виявляється ось у чому: хоч би якими різноманітними й різнорідними
Читать далее...