Коли ти заганяєш себе у глухий кут, глухий емоційний кут, заганяєш власноруч, з доброї волі, бо так треба. Тобі здається, що так треба. Тоді в твоєму житті починають коїтись незрозумілі речі. Тоді назовні виповзають всі твої страхи і ти опиняєшся в центрі свого особистого фільму жахів.

Чого найбільше може боятися молода дівчина? Втрати кохання? Втрати коханого? Молодості? Це все дрібниці в порівнянні з можливістю втрати життя. І тоді вона раптом усвідомлює, що живе не так. Що забула про себе, що не знає, чтого хоче вона, а не її чоловік, не знає, чого хотіти. Від цього незнання - ця безглузда метушня містом, ці спроби водночас пізнати всі таємниці гріха й зворотній бік пристойного життя, це непотрібне наслідування порадам глянцевих видань. Але є хтось понад тим. І він знає - дівчина буде жити далі, тільки зрозуміє, що так, як вона жила раніше, більше неможна.  Цьому Тому-хто-понад-нами часом вкрай важко. Адже трапляються такі дурепи, яким посилай-не посилай знаки і попередження - вони не бачать. Вони самі знають, як треба, або їх у дитинстві так навчили. І відступати від цього неможна. Хіба що так, як я люблю казати, мордою по асфальту, щоб напевне, щоб було зрозуміло - назад дороги нема. І тільки після цього тобі на шляху траляється твоя людина. Не та, яка треба, з якою зручно, комфортно і мамі подобається. А твоя. І не будемо тут розводитись про кохання. Це слово надто зуживане  і спотворене сьогодні. Той, хто "в теме", зрозуміє.

До чого це я? Все це - про книгу Ірен Роздобудько "Все, що я хотіла сьогодні". І про мене. І про тебе, якщо ти з якихось причин перестала літати і бачити зорі в калюжах! І не знаєш, чого хочеш зараз саме ти...