В мою бибиотеку нередко попадают книги о кофе - ибо это мой любимый напиток, и моя научная сущность дает о себе знать часто несознательным подбором литературы по теме. Наряду с кофе, так или иначе, нередко присутствует шоколад. И в моей книжной истории также. Это, конечно, уводит в сторону от предмета исследования, но, одновременно, расширяет литературный горизонт.
Так вот. В мой кофейный и читательский ареал попала книга мексиканской писательницы Лауры Эскивиль. Книга вначале была с удовольствием прочитана в актуальном читальном зале всех читающих жителей мегаполиса - метро. Перед описанием своих эмоций и выводов по поводу текста поинтересовалась личностью автора. С удивлением узнала, что день рождения Эскиве́ль - 30 сентября, день рождения моей мамы, только на 4 года раньше. Википедия утверждает, что автор \"близка к направлению магического реализма\". И я склонна с этим согласиться - текст пронизан всякими совпадениями, приметами, знаками, призраки умерших в нем существуют наряду с живыми персонажами и это никого не удивляет. Отмечу также, что автор не говорит о том, что надо слепо следовать судьбе и закрывать глаза на реальность, наоборот - речь идет о борьбе, о восстании женщины против правил и традиций.
Еще немного информации о романе: "Известность Лауре Эскивель принёс роман «Шоколад на крутом кипятке», написанный в 1989 году и впервые опубликованный в 1990 году. В 1992 году роман был экранизирован (в российском прокате — «Как вода для шоколада», «Опаленные страстью»), причем сценарий к фильму написала сама Лаура Эскивель, а срежиссировал — ее бывший муж Альфонсо Арау.
В 1994 году «Шоколад на крутом кипятке» был удостоен престижной литературной награды — приза Американской Ассоциации книготорговцев. Роман был переведён на тридцать пять языков, издан в 98 странах мира".
Фильм надо бы посмотреть, интересно, мне книга показалась очень кинематографичной.
Другие романы писательницы - «Закон любви» (1995), «Книга чувств» (2000, перевод - 2005), «Малинче» (2006).
По жанру текст можно отнести к модному нынче направлению - кулинарный роман (например, наша Мария Матиос "Фуршет від Марії Матіос", "Кулінарні фіглі", Макс Фрай "Кофейная книга"). Главы обозначены названиями месяцев - от января до октября, но сюжет охватывает не один год, а жизнь гавной героини в контексте жизни ее семьи.
Каждый раздел начинается описанием рецепта приготовления какого-то блюда мексиканской кухни - перечень ингредиентов, событие, к какому готовили это блюдо, и затем процесс приготовления вписан в развитие сюжета.
Важную роль в тексте имеют описания запахов, вкусов, оттенков, особенностей выбора продуктов и этапов приготовления: "...запахи имеют ту особенность, что навевают воспоминания о прошлом с его звуками и ароматами, несравнимыми с теми, что тебя окружают в настоящем".
Семья, история которой легла в основу романа, матриархальна. Ее глава - матушка Елена, у нее три дочери - Росаура, Тита и Гертрудис. Их окружаю кухарки и работницы, поскольку речь идет о большом фермерском хозяйстве, мужчины-работники упоминаются вскользь, только когда приходится становиться на защиту поместья.
Национальный колорит, жаркие любовные страсти не заслонили от меня проблемы воспитания. Не знаю, почему, но я очень остро реагирую на вопросы воспитания в любых проявлениях. Тут налицо материнская деспотия. Матушка Елена - властная, бескомпромиссная женщина. Возможно, жизнь сделала ее такой - потерпев несчастье в любви, выйдя замуж за другого мужчину, она была непоколебимо жестока к своим дочерям.Так старшей она отказала от дома за побег. Но самое страшное - это ее отношение к младше дочери Тите - она по традиции не имела права на личную жизнь, ибо была обязана ухаживать за матерью: "Подле матери все, чем ее руки должны были заниматься, было жестко предопределено. Она должна была вставать, одеваться, разжигать огонь в печке, готовить завтрак, кормить домашних животных, мыть посуду, стелить постель, готовить обед, мыть посуду, гладить белье, готовить ужин, мыть посуду - и так день за днем, год за годом". И это при том, что в поместье были кухарки. Да, Тита любила кухню и любила готовить. Ее блюда, описанные в книге, также наделены мистическими элементами. Так ее слезы или любовная лихорадка непременно отражались на вкусовых качествах, транслируя гостям, поглощающим приготовленную пищу, ее настроения. Гости грустили или радовались, маялись животом или воспламенялись сексуальными желаниями - все подтверждает традиционную мысль - готовить надо в хорошем настроении!
Но вернемся к
[649x534]
Зоя Казанжи "Якби я була...". - Львів: Видавництво старого лева, 2014. - 236 с.
"Життя - як светр. Інколи - саме таке, як потрібне, інколи великувате, інколи не того кольору, інколи незручне, інколи негарне.. Та треба навчитися проживати свої власні життя"
Коли читаю нову книжку, завжди думаю над тим, як би відповіла на питання про що вона? Одним реченням. Так, ніби рекомендуючи для читання. Часто виходить так, що ця відповідь - "Про життя". І це не тому, що хочеться відмахнутися, адже про кожну книжку так можна сказати. А тому, що в ній - багато всього вмістилося, одним реченням не скажеш. Любов і зрада. Коханка і дружина. Випадкові зустрічі й прощання. Родини, за класиком, кожна нещаслива по-своєму. Діти й старі. Покинуті й небажані. Смерті й розлучення. Все, як у житті.
Так я би сказала і про книгу Зої Казанжи. У підзаговоловку значиться "Міськи історії у facebook-стилі". Саме так пишемо ми всі зараз пости у популярній соцмережі - коротко, по суті, відривчасто. Утім короткі історії Зої Казанжи не можна назвати беземоційними. Навпаки, вони емоційні гранично, це квінтесенція людських емоцій. Умовно вони поділені на десять розділів, життєво-тематично, за різними етапами земного людського шляху. А ще - дві історії - на початку і в кінці книги, що випадають з цієї логіки побудови. У першій - яка дала назву всієї книги - авторка приміряє на себе ролі, маски, задаючи тон і окресюючі напрямок книги - різні історії таких різних на перший погляд людей. Остання історія пояснює те, що не вкладається в рамки логіки :)
Щодо емоційності, то це не провідна риса стилю авторки. Навпаки, її стиль скупий і не надто насичений художніми засобами. Втім вона, як вмілий маляр пензлем, робить словами ескіз, накреслює кілька мазків, великих з розмахом, або багато дрібних, і все найважливіше ти бачиш між ними. Між рядками. Між словами. Між скупими мазками автора. Ти стаєш співучасником, співтворцем книги, вбаючи себе в багатьох історіях, або приміряючи на себе ті пригоди, й нерідко радіючи: "Слава Богу, це трапиось не зі мною!"
Особиво щемним для мене виявився розділ шостий, де кожна історія - про складну дитячу долю. Про ненанароджених і таких бажаних діточок, про народжених і покинутих, про хворих і тих, хто випадає з формату... Я ніколи не розуміла, як можна народити і покинути. Завжди переймаюся, вчу, виховую, своїх і чужих, хоча насправді - чужих немає, поганих немає, всі гарні, всі свої... І тому ці історії читати було найскладніше.
А історія на с. 184 написана, як про мене. Майже дослівно :)
Оригінальним є художнє оформлення - графічні малюнки і написи "від руки". Назви - перше речення історії, як у віршах.
І звісно - меткі вирази й визначення, що варто розтягти на цитати (для того ж фейсбуку :) )
В мою скарбницю - визначення любові: "Любов - це кои тебе нема. Як дитяча гра у піжмурки. Здавалося, заплющиш очі - і тебе ніхто не знайде. Любов - це завжди заплющені очі". До речі, чимало історій саме про це - про те, що через запющені очі, через власні образи і здогади герої так нікои і не дізнаються про те, що кохана людина пішла з життя. Не забула. Не розлюбиа. Не покинула. Її просто не стало на цьому світі. Раптово й несправедливо.
П.с.: Так сталося, що на презентації книжки мене не було. Але ж є друзі! Тож я, звісно, маю книжку із автографом і побажанням вміти чекати, адже все відбудеться вчасно!
Якось так склалося, що все в житті відбувається невипадково. І книжки, і люди, і події. Останні кілька днів усе одно до одного - про шлях від мрії до її реалізації. Спочатку я прочитала книжку Ірени Карпи "З роси, води і калабані". Вона про неї розказувала і читала уривки на одній недавній зустрічі (у "Фройд хаузі" в форматі "Гра в слова" Ірини Славінської). Врешті купила, прочитала. Книжка виявилася вельми цікавою і корисною. По-перше, відкрила для мене нову Карпу. Власне відкриття почалося на згаданій зустрічі. Бо враження від читання її перших текстів були інакші. Виглядала вона в моїх очах доволі розкутою, трохи забагато матюкливою, розбещеною дівахою. Епатажною і відвертою. Ну то так модно зараз, так. Але студенти мої, набагато молодші, мабуть віку самої авторки, якось дуже негативно до її текстів поставились. Так от, в житті виявилося, що вона цілком нормальна кобіта :) І навіть не матюкається :) Більше того - книжка її в першій частині автобіографічно, надзвичайно сильно нагадала мені про моє. Вона того ж року, що й моя сестра, тобто - молодша за мене на 4 роки. Тож всі ці проблеми зростання в умовах розпаду радянського союзу попри такі різні регіони виявились напрочуд однаковими. Навіть до якихось побутових речей (наприклад, у мене теж був рожевий годинник з запахом гумки). По-друге, книжка дала мені відповідь на невимовлене питання - мої спогади теж можуть бути принаймні написаними. По-третє, знову книжка - на цей раз "Історії талановитих людей", а власне - історія Юрія Макарова, історії його довгого шляху від мрії про письменництво про вихід першої прозової книжки "За чверть десята" (нещодавно, доречі, теж прочитана, все ніяк не зберуся свої емоції описати :) ) І моє рішення, яке було прийняте під час презентації.... По-четверте, вчорашня лекція Андрія Куркова у вільному університеті під дахом КНУ. Він дотепно і іронічно розповідав про свій шлях до визнання - про відмови від усіх радянських видавництв у Києві, Москві і Ленінграді й від 40 іноземних. Аж поки не сталося - його рукопис прийняла до друку Швейцарське видавництво і з того час - 18 романів надруковані 36 мовами світу.
Тож - чи варто? Йти до своєї мрії так довго? Битися в зачинені двері? Стукати чи шукати інші? Кожен приймає це рішення для себе. Кожен проходить свій шлях....
Власне йдеться про сьогоднішню зустріч з Ларисою Денисенко в рамках проекту Ірини Славінської "Гра в слова". Вона називалась "Кава з кардамоном", за назвою книги письменниці (якщо не помиляюсь), але власне кава у Фройді була без кардамону :)
Ближче до діла. Фанаткою Денисенко я не є, тут скорше інтерес фаховий і людський. Люблю дивитися на письменників так би мовити вживу, не лише крізь призму тексту. Іноді це дає щось до розуміння написаних книг, іноді відкриває з іншого боку, іноді просто людська цікавість.
З прочитаних мною трьох книг авторки сподобалася одна "Сарабанда..." потужним вибухом емоцій. Сьогодні на зустрічі зрозуміла, що є щось між нами схоже, і ця емоційність теж. Вона всього на три роки старша, в неї день народження на тиждень раніше, тобто ми раки за гороскопом, тобто емоційні від природи, і живу я на Оболоні тепер, про яку вона так гарно розповідала (власне, як переїхала з бульвару відомої письменниці (Лесі Українки) на проспект посереднього драматурга (Корнійчука, чим іменем раніше називався мій Оболонський проспект, якщо я правильно зрозуміла, бо іноді мені непросто розуміти такі речі, попри всю мою любов до Києва, я тут не зростала...).
З цікавого, що дізналася - Лариса Денисенко працювала манекенницею у 14-17 років у театрі Слави Зайцева (йой-йой! я в ті роки в своєму селі хіба що чула про Зайцева, це життя було недосяжним навіть моїй уяві...). Це таки гарна школа, і спину вона й зараз тримає рівно, а не розвалилася вал"яжно в кріслі. Власне вона - яскравий приклад втечі від серйозної професії в літературу, таких прикладів в історії багато (чомусь згадала щоправда лише Іллю Чавчавадзе і свої лекції з літератури країн близького зарубіжжя). Багато говорила про свою першу книгу "Забавки" за яку отримала "Коронацію слова", а мені книжка не сподобалася, треба б перечитати... І дві останні книжки пройшли повз мене, додала собі до списку закупівлі/читання. Власне, останнім часом зосередилася на читанні книг дисертаційно-дотичних, може тому, а може, через те, що не в захваті особливому була від першої книги... Подібна історія трапилась у мене з РОздобудько (про неї теж згадувала сьогодні героїня). Попався якийсь текст, не сподобався, і я довго не могла її читати, хоча як головного редактора глянцевого журнала знала її, і тамті тексти були мені цікавими. А потім водночас захопилася, прочитала поспіль 5 книг. Треба буде повернутися й до Денисенко :)
Що мене як то кажуть сьогодні торкнуло - вона сказала, що варто писати тоді, коли ти в один момент проживаєш життя і відчуваєш, як би ти про це написала. Піймала себе на думці, що у мене так останнім часом дуже часто буває. Хоча йдеться не про художній текст (мені далеко до такого рівня художності, про який сьогодні йшлося, коли два героя книги "виросли" з двох мимохідь зауважених колоритних персонажів на Андріївському... хоча я так само люблю за людьми спостерігати і люблю слухати, і випадкові розмови теж :), а про публіцистичний, блогерський чи що, тобто - як би я про це написала на фб, наприклад :)Серед нечисленних гостей був Анатолій Ярема, вони обмінялись кількома репліками, відчутно було, що близькі люди, говорили про спільний телевізійний проект "Документ". До речі, знаю, що вона в гарних стосунках з Положієм... І взагалі, зізналася, що з багатьма колегами по перу гарно спілкується.
Я навіть наважилася на репліку і запитання :) Що не часто зі мною трапляється. Звісно, інтерес мій науковий. Вона відповіла, що звісно, в кожній книзі є частка її, в словах, образах, чи власних емоціях, але так, що калька з життя - ні, а до мемуарів вона ще хоче трохи пожити :)
Імпонує мені також її слова на початку зустрічі про кодекс честі суддівської, про дотримання законів і дрес-код. Одним словом - відчула свою людину.
А ще зафіксувала для себе - вона як адвокат займається розлученнями. Не знаю для чого...
На завершення багато говорила про смерть, але якось з таким ніжним сумом, не трагічно... Про те, що варто цінувати кожну мить і кожну людини, і дарувати - коли посмішку, коли телефонний дзвінок, коли свій час...
Одним словом, зустріч виявилася неочікувано багатою - на відкриття особистості письменниці, і на власні рефлексії.
Это цитата сообщения Марриэтта Оригинальное сообщение
Цветочный букетик из пластиковых упаковок для яиц
Вообще-то автор Rosi Jo' использовала пластиковые яичные лотки для создания свадебного букетика) Получилось очень нежно, необычно и красиво, замечательное сочетание пластика с полевыми цветами, папоротником и жемчугом, но не думаю, что использование бросового материала может пригодится к свадьбе) Это как-то несерьезно и чересчур уж дешево. Поэтому, просто называю публикацию цветочным букетиком, который можно поставить в вазочку и украсить интерьер своего дома. Огромное спасибо автору за идею и мастер-класс!
[419x700]
Марина Гримич. Second life. - К.: Дуліби, 2010. - 160 с.
Люблю нові цікаві книжки і нових людей. Досвід і фах подеколи ускладнюють задоволення від прочитаного - одразу бачиш певний традиційний сюжет, адже їх не так і багато, ставиш на якусь свою "поличку", але навіть тоді читати не кидаєш. Адже читання - це процес, задоволення, а не результат. А кожний відомий сюжет вправний автор може зробити оригінальним.
Втім щодо цієї книжки варто почати з передісторії. На "Книжковому арсеналі" шукала якусь позитивну книжку для подруги. Зачепившись за книжку Макарова (враження від її прочитання - трохи згодом), почула уривки розмови на сусідньому стенді - жінка розповідала чоловікові про книжки, про сюжети, допомагала обрати. Побіжний погляд не виявив знайомства з об"єктом :), але я присунулась трохи ближче і почула: "А візьміть ще оцю - мені снивнся один і той самий сон, я написала про нього, і він перестав снитись". Я зрозуміла, що це авторка, і розповідає вона про книжку, яка мені потрібна, адже подрузі саме сниться час від часу один і той самий сон.
Прізвище Гримич я звісно чула, як і чула, що вона - власниця видавництва "Дуліби", але як письменниця вона для мене була невідомою. Отримавши автограф, з цікавістю поринула у читання.
Так, фабула виявилася традиційною і надзвичайно популярною сьогодні - що відбувається з людиною, яка опиняється на тому світі. \"Ото дивина!\" - скажете ви, - Далі можна й не читати\". Звісно, але ж ніхто не знає, як воно насправді відбувається, цей перехід в іншу форму існування, і чи відбувається взагалі. Тому цікава не фабула, а її реалізація.
А реалізація у книжці Марини Гримич здалася мені цікавою. І образом іронічного архангела Серафіма. І власним баченням перехідного пункту, який прийнято називати Чистилищем. Головний персонаж книги - Артем - герой нашого часу - хлопець, що створив себе сам, має гарну освіту і роботу, дряпається кар"єрними сходами, забуваючи інколи про прості людські радощі й емоції. Саме для того, щоб згадати, що є життя поза кар"єрою, він опиняється в потойбіччі. Де зустрічає людей і місцини, будівлі й рослини, запахи й емоції, що нагадують йому про інше життя. Власне тема життя, його різних вимірів, часових і емоційних, звучить і в назві книги, і в самому тексті.
Кожна людина досягає своєї "кризової точки" - коли треба зупинитися і поглянути на те, що ти робиш. Артем не зміг, і тому такою точкою для нього став сердцевий напад - шанс, який дає можливість переосмислити і переоцінити своє життя.
Стильовою родзинкою тексту є сленг і американізми, цитати і алюзії на тексти Горького і образ самого "пролетарського письменника" в потойбіччі.
Книгу можна прочитати легко, на одному диханні, посміятися жартам і покепкувати з образів янгола чи героя. А можна й замислитись, адже не лише "...Біблія - текст метафоричний, вона розрахована на людей різного рівня освіченості. Кожен...трактує Святе письмо в міру свого інтелекту..", а й, на моє глибоке переконання, будь-який текст є метафорою, посланням. Нам не дано на сто відсотків зрозуміти, який сенс вклав автор у написаний текст, натомість кожен з нас може знайти свій сенс. І , можливо, прожити інше життя, second life, а може зрозумітии щось у своєму...
Днями наснився сон, з тих, що час від часу сняться в якісь зламні складні моменти. Мій повторюваний сон завжди має сходи, якими я з різних причин не можу піднятися. Це буває по-різному. На цей раз мені наснилася моя мелітоольська квартира, що на пятому поверсі, до якої не було останнього прольоту. Я вже бачила свою квартиру з відкритими дверима, бачила сестру, яка хотіла мені допомогти, але мені неодмінно треба було піднатися самій, при цьому я тримала одною рукою драбину, іншою - двері наверх, і одночасно все це робити і підніматися у мене не виходило. Я прокинулась у дивному розбитому стані. Кілька разів ловила себе на тому, що щось хотіла зробити, а подумала, що вже зробила, а потім бачила, що ні й дуже дивувалася. Ближче до обіду вигулькнув захід, на який конче треба було потрапити і я побачила, що і один знайомий чоловік з минулого життя теж планує там бути. Вирішила, що всі ті хвилювання до того - до зустрічі, бо стосунки залишились незавершеними і в реальному життя ми відтоді не бачились. А потім все закрутилося. На тій зустрічі була цікава змістовна промова, потім коротка розмова з оратором, потім - нові плани й обговорення подальших дій, що стосуються нашої освітньої ідеї. Все якось висвітлилось у іншому світлі і стало зрозумілим, чому досі не йшло. Побачимо, що з того вийде, але ввечері я заспокоїлася і мене відвідало знайоме фізичне відчуття зсуву простору навколо...
П.С. Того чоловіка я так і не побачила, та й вже не було особливого бажання, не про те пісня була :)
Коли ти заганяєш себе у глухий кут, глухий емоційний кут, заганяєш власноруч, з доброї волі, бо так треба. Тобі здається, що так треба. Тоді в твоєму житті починають коїтись незрозумілі речі. Тоді назовні виповзають всі твої страхи і ти опиняєшся в центрі свого особистого фільму жахів.
Чого найбільше може боятися молода дівчина? Втрати кохання? Втрати коханого? Молодості? Це все дрібниці в порівнянні з можливістю втрати життя. І тоді вона раптом усвідомлює, що живе не так. Що забула про себе, що не знає, чтого хоче вона, а не її чоловік, не знає, чого хотіти. Від цього незнання - ця безглузда метушня містом, ці спроби водночас пізнати всі таємниці гріха й зворотній бік пристойного життя, це непотрібне наслідування порадам глянцевих видань. Але є хтось понад тим. І він знає - дівчина буде жити далі, тільки зрозуміє, що так, як вона жила раніше, більше неможна. Цьому Тому-хто-понад-нами часом вкрай важко. Адже трапляються такі дурепи, яким посилай-не посилай знаки і попередження - вони не бачать. Вони самі знають, як треба, або їх у дитинстві так навчили. І відступати від цього неможна. Хіба що так, як я люблю казати, мордою по асфальту, щоб напевне, щоб було зрозуміло - назад дороги нема. І тільки після цього тобі на шляху траляється твоя людина. Не та, яка треба, з якою зручно, комфортно і мамі подобається. А твоя. І не будемо тут розводитись про кохання. Це слово надто зуживане і спотворене сьогодні. Той, хто "в теме", зрозуміє.
До чого це я? Все це - про книгу Ірен Роздобудько "Все, що я хотіла сьогодні". І про мене. І про тебе, якщо ти з якихось причин перестала літати і бачити зорі в калюжах! І не знаєш, чого хочеш зараз саме ти...
Книга Анатолия Тосса "Американскаяч история" попала ко мне случайно. Ни рецензий на нее, ни вообще что-либо об авторе я не читала. Прислала в электронном варианте подруга. Без сопроводительных объяснений. Решив, что это продолжение нашей беседы, вцепилась в нее буквально и заболела на несколько дней.
Люблю такие книги, которыми болею. Которые читаю ночью, несмотря на желание спать, в транспорте, за чашкой кофе, пока не закончится. Вначале пытаясь найти причину рекомендации подругой, успокоилась после фразы о том, что эмоции - это такие же мышцы, как все остальные, и они так же нуждаются в тренировке, иначе атрофируются. "Вот оно", - сказала себе я, ибо это было отголоском нашей беседы об изменениях в наших жизнях, об отсутствии эмоций и чувств, таких, как прежде...
Что еще меня зацепило в книге? Идиллическая на начальном этапе отношений Марины и Марка картина совместной работы над научной темой. Меня прям задушила зависть, так всегда хотелось встретить такого человека, понимающего и направляющего твои поиски, говорящего с тобой на одном языке. Но потом восхищение сменилось возмущением и неприятием - я бы никогда не терпела такой жесткой диктатуры и критики. Возможно, потому я и не сделала блестящей научной карьеры, как главная героиня. Как знать... Быть настолько сильной я не могу: "...поражения, если все же от них удается оправиться, в результате поднимают выше, чем победы, и только через поражения можно, как ни парадоксально, прийти по-настоящему к большой победе и оценить ее вкус". НЕ могу быть настолько сильной, чтобы простить спор, ради победы в котором над главной героиней по сути производился изощренный психологический опыт. Пусть потом это переросло в любовь, но изначально и подсудно у Марка все же был чисто научный интерес.
Мне показалось не совсем точным название - американская история. Да, это традиционно американская история успеха - человек (женщина! эмигрантка!) в результате правильного выбора направления и длительных усилий получил образование, написал научную работу, совершил открытие (хотя и не совсем понятное- какое, это как раз единственный недостаток книги, как мне кажется, хотя... возможно автор, описывая в самых общих чертах научное направление поисков главных героев, пытался сказать, что главное - в другом), получил заслуженное признание и хорошо оплачиваемую работу. Но это скорее русская история в американском интерьере. Поскольку эмоций и чувств гораздо больше, чем стремления к успеху. И не только у русской Марины, но и, как оказывается в финале книги (в ее стихотворной части) и у американского Марка.
Читать эту книгу было просто и сложно одновременно. Просто, потому что это моя сфера, мне близки и понятны эти муки творчества, эта работа над грудой книг ради одной ценной фразы или идеи. Сложно, потому что одновременно и зависть, и желание иметь такого учителя и любовника в одном лице, и возмущение развитием этой идиллии, возмущение глубиной изощренности ума ученого, и понимание, что в общем-то жить с таким человеком невозможно. Для меня невозможно.
Несмотря на это, книга потрясающая. Сюжет построен так, что держит в напряжении до финала, как в хорошем детективе.
И я согласна - эмоции надо тренировать, иначе они атрофируются и кажется, что так и надо, ничего не испытывать...
Коли ми починаємо нові стосунки, то несамовито намагаємось приміряти життя іншого на себе. Читати книжки, які читає він. Дивитися фільми, які дивиться він. Слухати музику. Радіти, якщо звички і уподобання співпадають. Знайомити з друзями і знайомими. Переймати звички або передавати свої. Власне, пезперестанно обмінюватися інформацією про життя, яке було до.
І це все подобається й сприймається захоплено. І раптом ти зранку за кавою тягнешся до цукерки і розумієш, що це цукерки, яки любить він, а не ти. І що це ти їх сама свідомо купила! А вчора ви дивилися фільм, який подобається йому. І готуєш ти його улюблені страви. І тобі стає трошки моторошно... Невже стосунки - це втрата самоідентичності? Бо пам"ятаєш, як це буває - після всіх виплаканих сліз і тричі по три перемитих з подругами кісток колишнього ти виринаєш - легка і незалежна, керована лише своїми бажаннями й настроями.
Якось так...
Володимир Лис. Соло для Соломії. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2013. - 363 с.
Тексти відомого автора легко обирати і читати. Знаєш, чого очікувати. Менше ризик розчарування.
Після "Століття Якова" Володимира Лиса жіночу версію життя від народження до смерті чекала з інтересом. "Соло для Соломії" розповідає про долю волинянки Соломії, про її життя у буремному ХХ ст. Сподобалась мова - колоритна, місцева, що передає колорит і переносить читача в село Загорєни. Коли читала, то мене не залишала думка про мою бабусю. Героїня - майже її однолітка. бабуся багато розповідала про своє життя, а ще більше - змовчувала. Їй не повезло так, як Соломії - стати героїнею роману. І її вже нема зі мною, щоб запитати про те, чого раніше мені не розказувала...
Цікаво було читати, бо автор не робив акцент на політичних чи національних мотивах. За будь-яких революцій, воєн, режимів жили люди. І у них був свій клопіт - любити і народжувати, дбати про своє, про рідних. Цікаво читати, бо то для мене, степовички, зовсім інший світ. З іншою мовою, традиціями, уявленнями про життя. Інший, і водночас - той самий. Бо ті самі почуття і проблеми має жінка в кожній частині УКраїни і світу, в кожні часи. Кохати. Жити для людей чи для себе. Народжувати дітей. Чекати чоловіка з війни чи з роботи. Залишатися й у вісімдесят з гаком років наївною і відкритою світу. Все це - про головну героїню роману - Соломію. Все це - про мою бабусю Катерину. Це і про мене, і про кожну жінку на цьому світі також.
Нам здається сьогодні дикістю іти заміж за нелюба, за рішенням батьків. Але скільки жінок живуть так і сьогодні? Нехай з інших причин. Нам здається, що право самій виховувати дитину ми вибороли сьогодні, в демократичному суспільстві. Але скільки таких жінок було за радянських часів? Хіба про це не прийнято було говорити вголос.
Тому, й ще через багато інших причин історія Соломії, яку розповів Володимир Лис, цікава і з історичного, і з біографічного погляду, і водночас - сучасна й актуальна.
Тетяна Белімова. Київ. ua. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2013. - 253 с.
Так сталося, що на презентації книги Ольги Деркачової (дивись попередній запис :) ) я познайомилася ще з однією письменницею і придбала її роман. Також прочитала швидко, за дві ночі. Але - то зовсім інша історія. Після світлої традиційної історії кохання - історія швидше ненависті, чи трансформації любові в ненависть.
Основна колізія роману Тетяни Белімової обертається навколо розлучення на перший погляд гарної пари і зруйнування на перший погляд міцної родини. Все банально, і, за класиком, суб"єктивно водночас. Знову ж таки, на відміну від "Крамниці щастя" (так чи інак - довелося порівнювати - прочитані один за одиним) - жодних близьких мені сюжетних моментів (ну крім, хіба якихось дрібниць, за бажання - їх завжди можна знайти, як-от дитячо-родинна трансформація власного імені або біло-золоті обручки героїв).
Читаючи той роман у формі діаллогу (він і вона - два погляди на одні події), ловила себе на думці - як добре, що то не зі мною. Ніколи не почувалася у клітці, ніколи не була настільки залежною від чоловіка, завжди мала підтримку батьків і т.д., і т.п. Але куди подітися від традиційного жіночого співчуття? Звісно, героїню шкода. Тому й читала захоплено цю в принципі просту й принципово непросту, якщо брати в екзистенційному сенсі, історію.
А потім зловила себе на думці, що авторка зображує в образах двох наче й різних чоловіків - чоловіка Льони і Макса - один сучасний тип. Він красивий і успішний. Харизматичний і недосяжний. Він живе за правилами. Гроші й влада, і все інше - навіть родина і почуття, підпорідковане цій нестримній гонитві. За успіхом, за визнанням , за владою. Так, вони здатні захоплюватися і закохуватися, але не здатні будувати довготривалі стосунки, засновані на довірі й коханні. Родина сприймається як статусна річ, одружуватися варто за розрахунком, а якщо дружина раптом дозволила собі мати власний голос - задавити, перекрити, знищити. Вони не здатні на стосунки, довші за миттєвості - такий вердикт героїні: "Чому хочеться вічної любові від тих, хто не здатен на стосунки, довші за миттєвості? Це закон? Це закон. Дивний закон ще дивнішої закономірності..."
Як на мене, зайвими виглядають два останні розділи. Можливо, авторці страшенно хотілося показати, що насправді не все так страшно і вихід є. Але виглядає це не дуже природньо. Хіба що - зважити на закони постмодерну. Тоді так. Може бути кілька фіналів - обирай за смаком. Для мене історія закінчилася тридцять третім розділом. Це відповідає життєвій і романній правді.
Чи варто цей текст читати? Варто, хоча б щоб зрозуміти, що ти живеш інакше і у тебе все добре. Єдина порада - не надто перейматися навіть від радощів, бо можна все таки частку негативу притягнути :) Не варто тим, хто не хоче побачити в калюжі бруд замість зорей або впізнати себе в котромусь з героїв. Не всі вдатні до глибинного самоаналізу й визнання вад :)
[525x700]
Вчора відвідала крамницю щастя, яку створила Ольга Деркачова під час презентації у "Книгарні Є" й у своєму романі. Всю годину, що тривала зустріч, мене не полишала думка про резонанс наших думок. Це мене буквально "заціпило" так, що вголос не було висловлене майже нічого :) Натомість вночі прочитала роман і з"явилися ці думки навздогін зустрічі.
Передовсім мені імпунує і суголосне моїм уявленням Оліне бачення щастя. Щастя у дрібних щоденних миттєвостях. Щастя від любові. Від сонця чи дощу. Від запашної кави. Від приємного спілкування. Від того, що ти робиш, як живеш.
Модератор заходу неодноразово говорила, що це текст казковий, для молоді двадцятирічної, що навряд він буде цікавий дорослим жінкам. Їй заперечила авторка, уже з досвіду спілкування з читачами. Заперечу і я. Роман і та історія, що є основою сюжета - цілком реалістичний і цікавий дорослим жінкам. Я фактично прочитала його за ніч на одному подиху. Хоча й фактично вдруге (вперше скорочений варіант починала читати у журналі "Дніпро"). Згадала свої студентські роки, упевнилася, що вічні проблеми нікуди зі зміною часу не діваються. Як нікуди не діваються люди, що вірять у любов.
Цікавою для мене стала думка Олі про поєднання в одній особі літературознавця і фахівця. Вона сказала, що фахово досліджує (і це справді так, бо я щойно прочитала і написала рецензію на її монографію) поезію, але не пише вірші, і пише прозу, але її не досліджує.
Той рівень свободи, на якому перебуває авторка, став для мене одкровенням, підтвердженням моїх думок з цього приводу і певним дозволом. Останнє стосується танців. Бо те, що розповідала Оля про свій шлях до танців, звучало наче з моїх уст. А ще оповідання "Румба". Таке ємне, концентроване, і щодо сюжету, і щодо кожного слова і речення ( я би сказала - стилістично близьке до манери Стефаника, хоча не люблю щодних порівнянь, кожен письменник - неповторний!), і таке сумне. У мене в очах стояли сльози. І це для мене - найвища вдячність письменнику і найвищий рівень визнання його як "свого".
А ще Оля - щира. В тому, як і що вона пише, в тому, як говорить, і я певна - в тому, як живе. Недаремно ж і книжки підписує цим словом :) Але це не поза, не бажання виділитися чи ще щось. Це сутність.
Наостанок - цитата з роману: "Увага - це як кисень. Вона повинна просто бути і все. Її не купити, не подарувати, нічим не замінити. Їй не треба радіти і тішитися нею на свята. Вона повинна бути завжди".
І порада - обов"язково його прочитати, набратися світла й сили, отримати кілька приємних годин від гостин у "Крамниці щастя".
[179x282]
Кожен філолог, та й, гадаю, просто кожен вдумливий читач має власну версію розгадки письменницького таланту. ТОбто того, чому саме ця книга так подобається, чому саме цього автора шукаєш на полицях і чекаєш нової книги. Одне з найтрадиційніших пояснень - бо пише, наче про мене - тобто, коли описувані події або емоції співпадають з власними, або ідеї і картина світу, або ще щось. Цікава думка з приводу цього зустрілась мені у Забужко - коли авторові хочеться зателефонувати, як близькому знайомому і щось запитати. Або от ще одна - звичайної читачки на зустрічі з Люко Дашвар - "Від Ваших книг я плачу".
Власне, про новий роман Люко Дашвар "На запах м'яса" і йдеться. Саме закінчивши, як звичайно "взахльоб" вночі, його читати я й вивела ще одну причину письменницького успіху - коли читає і думаєш: "Дякувати Богу, все це не зі мною!" Власне, таке відчуття залишається після всіх романів авторки.
Чим вона захоплює пересічного читача? Звісно - історіями про неймовірні пригоди-пристрасті-поневіряння, що їх бракує у звичному житті, тим, що все відбувається на наших теренах, нерідко - на Київських вулицях, всі ті інтерєри тобі знайомі й відомі. Але зазвичай тими вулицями ходять звичайні люди за маршрутом дім-робота-дім, й, читаючи Люко Дашвар, наче заглядають у вікна і бачать там зовсім інше життя.
Ще одне узагальнення - герої її романів - то переважно молоді люди, до 30 років, сучасна молодь, зламане покоління. Власне, думка про цю зламаність і прийшла до мене в голову, коли я прокинулась на ранок після прочитання роману. Героїня його Марта - це людина, як говорить Забужко (перед тим начиталася Оксани Стефанівни "до одурі" і написання трьох статей і четвертої у задумі, тож позбавитися вражень ще повністю на можу :) ) "без грунту", без власних мрій і бажань, недолюблена у дитинстві, не має прищеплених від народження уявлень про добро і зло, про те, як варто жити, людина, що підпадає під вплив і віддається інстинктам. І полегшення від того, що - "Дякувати Богу, це не про мене" - змінюється страхом за власних дітей і (хай як пафосно це звучить) за долю майбутнього. Бо якщо сьогоднішнє покоління - це Марта, (яка, звісно, глибоко в душі має всі ті потрібні орієнтири, справжні почуття і доброту, і які в критичну мить таки беруть верх!), або ще гірше - Андрій чи Руслана, розумні й активні, але холодні і безжальні, що підуть (хай не в прямому сенсі, але то - до певного випадку) по трупах задля досягнення власної мети; якщо цим дітям нічого не варте наплювати на дружні, родинні, любовні, та взагалі - людські - стосунки, то мені стає страшно....
Повертаючись до письменницького таланту і причин успіху - Люко Дашвар пише гранично щиро. І сама вона людина щира. Не схожа на багатьох представників сучукрліту, закрита й трохи сором"язлива, може через те, що належить старшому поколінню, що не звикло вивішувати свою білизну на оглядини. Щиро відповідає на питання про творчість, але так само твердо і щиро не пускає читача в сферу приватного. Це викликає повагу. І додає симпатії і бажання читати, переживати разом з героями закручені сюжетні повороти, а потім закривати книгу і жити власним життям.
Существуют книги, которые перечитываешь много раз, каждый - открывая что-то новое, раньше незамеченное. Думаю, такие книги есть у каждого. Есть несколько и у меня. Недавно к списку добавилась "Невыносимая легкость бытия" Милана Кундеры. Читала ее лет 15 назад. Тогда она оказалась созвучной страстям, что бушевали в моей жизни, и где-то там фоном события в Чехии 1968 года. Потом неоднократно натыкалась на письменные и устные отзывы и упоминания этой книги, всегда соглашаясь: "Да, знаю, читала конечно". Решив перечитать. ужаснулась от той документальной правды о событиях 1968 года, которую так легко и ненавязчиво рассказывает автор. Ужаснулась, потому что все эти прослушивания, преследования, аресты и военное вторжения были совершены страной, в которой я родилась. И это - не сталинские времена, а 70-годы, годы моего поколения. То есть - я себе спокойно росла в моем счастливом пионерском детстве, а в Чехии в это время были введены войска, людей преследовали за их взгляды. Да, сейчас я знаю, что этого всегда было в избытке и внутри страны, но военные действия в соседней стране - это же совсем другое дело! И как бы автор легко и спокойно не рассказывал о судьбе своего героя ТОмаша, я понимаю - это трагедия человека, который не мог реализоваться профессионально. Просто потому, что он хотел заниматься своим делом - не поддерживать режим и не бороться за него - просто жить и заниматься тем, что он умеет - лечить людей. А сколько таких искалеченных судеб? А сколько пропали в тюрьмах?
Мастерство автора в том, что он не выпячивает эту трагедию, не смакует подробности, но постоянное упоминание о танках на улице мирного города, о невозможности говорить то, что думаешь, о невозможности пересечь границу - жизнь внутри страны как в резервации - острее подчеркивает проблему.
Присутствует в тексте и женская трагедия. Судьба Терезы. Трагедия недолюбленности. Уходящая своими корнями в детство, в жизнь с сумасшедшей матерью. Тереза - как ребенок, ищущий заботы и тепла. Сбежав от матери, она нашла это у Томаша. А потом всю жизнь боролась с его изменами. С его нелюбовью. Переживая бездетность, Тереза все свои незатребованные чувства отдала собаке, и эти страницы, описывающие последние дни и смерть собаки от рака, полны трагичности (при всем моем равнодушии к животным - я плакала!).
С того пятнадцатилетней давности прочтения мне понравилось авторская классификация:
«Нам всем нужно, чтобы на нас кто-то смотрел. Нас можно было бы разделить на четыре категории согласно тому, под какого рода взглядом мы хотим жить.
Первая категория мечтает о взгляде бесконечного множества анонимных глаз, иными словами – о взгляде публики....
Вторую категорию составляют те, кому жизненно необходимы взгляды знакомых глаз. Это неутомимые устроители коктейлей и ужинов. Они счастливее людей первой категории, ибо те, когда теряют публику, испытывают ощущение, будто в зале их жизни погасли лампы...
Затем существует третья категория, это те, кому нужно быть на глазах любимого человека. Их положение столь же небезопасно, как и положение людей первой категории. Однажды глаза любимого человека закроются, и в зале наступит тьма ...
И есть еще четвертая, редчайшая категория; эти живут под воображаемым взглядом отсутствующих людей. Это мечтатели....»
Единственное впечатление, которое осталось с того прочтения - это отнесение себя к третьей категории. Мне по-прежнему важно, чтобы меня любили. Но сейчас едва ли не больше я сама являюсь теми глазами любящего человека, который смотрит на своих детей.
Уверена, что еще не раз вернусь к этому тексту. Там много всего - документальности и художественности, автобиографичности и мемуарности, философичности (одни только размышления автора о Боге чего стоят!), оригинальности стиля - когда автора время от времени смотрит со стороны на своих героев, абстрагируется от них, уходя во всевозможные размышления.