Кожен філолог, та й, гадаю, просто кожен вдумливий читач має власну версію розгадки письменницького таланту. ТОбто того, чому саме ця книга так подобається, чому саме цього автора шукаєш на полицях і чекаєш нової книги. Одне з найтрадиційніших пояснень - бо пише, наче про мене - тобто, коли описувані події або емоції співпадають з власними, або ідеї і картина світу, або ще щось. Цікава думка з приводу цього зустрілась мені у Забужко - коли авторові хочеться зателефонувати, як близькому знайомому і щось запитати. Або от ще одна - звичайної читачки на зустрічі з Люко Дашвар - "Від Ваших книг я плачу".

Власне, про новий роман Люко Дашвар "На запах м'яса" і йдеться. Саме закінчивши, як звичайно "взахльоб" вночі, його читати я й вивела ще одну причину письменницького успіху - коли читає і думаєш: "Дякувати Богу, все це не зі мною!" Власне, таке відчуття залишається після всіх романів авторки.

Чим вона захоплює пересічного читача? Звісно - історіями про неймовірні пригоди-пристрасті-поневіряння, що їх бракує у звичному житті, тим, що все відбувається на наших теренах, нерідко - на Київських вулицях, всі ті інтерєри тобі знайомі й відомі. Але зазвичай тими вулицями ходять звичайні люди за маршрутом дім-робота-дім, й, читаючи Люко Дашвар, наче заглядають у вікна і бачать там зовсім інше життя.

Ще одне узагальнення - герої її романів - то переважно молоді люди, до 30 років, сучасна молодь, зламане покоління. Власне, думка про цю зламаність і прийшла до мене в голову, коли я прокинулась на ранок після прочитання роману. Героїня його Марта - це людина, як говорить Забужко (перед тим начиталася Оксани Стефанівни "до одурі" і написання трьох статей і четвертої у задумі, тож позбавитися вражень ще повністю на можу :) )  "без грунту", без власних мрій і бажань, недолюблена у дитинстві, не має прищеплених від народження уявлень про добро і зло, про те, як варто жити, людина, що підпадає під вплив і віддається інстинктам. І полегшення від того, що - "Дякувати Богу, це не про мене" - змінюється страхом за власних дітей і (хай як пафосно це звучить) за долю майбутнього. Бо якщо сьогоднішнє покоління - це Марта, (яка, звісно, глибоко в душі має всі ті потрібні орієнтири, справжні почуття і доброту, і які в критичну мить таки беруть верх!), або ще гірше - Андрій чи Руслана, розумні й активні, але холодні і безжальні, що підуть (хай не в прямому сенсі, але  то - до певного випадку) по трупах задля досягнення власної мети; якщо цим дітям нічого не варте наплювати на дружні, родинні, любовні, та взагалі - людські - стосунки, то мені стає страшно....

Повертаючись до письменницького таланту і причин успіху - Люко Дашвар пише гранично щиро. І сама вона людина щира. Не схожа на багатьох представників сучукрліту, закрита й трохи сором"язлива, може через те, що належить старшому поколінню, що не звикло вивішувати свою білизну на оглядини. Щиро відповідає на питання про творчість, але так само твердо і щиро не пускає читача в сферу приватного. Це викликає повагу. І додає симпатії і бажання читати, переживати разом з героями закручені сюжетні повороти, а потім закривати  книгу і жити власним життям.