Ти зовсім не мій, ти просто біля мене: обвиваєш мене, мов плющ високого дуба, як в Українки.
Вдихаю тебе, високомолекулярну структуру, так необхідну для моєї життєдіяльності: ти вриваєшся в повітроносні шляхи, не даючи нічому іншому проникнути всередину, заповнюєш весь простір від хоан до наймізерніших альвеол, проникаєш в гемокапіляри – а далі в кров! Все, тебе не уникнути. Це дурман. Ти мій морфій, як у Булгакова. Ти мій… ха-ха… особистий сорт героїну.
Далі несешся до серця. Мені не врятуватись. Серце… воно ж мій контрольний пункт… Ти примчишся і відбудеться битва за Сталінград. А ти ж не німець – переможеш і впевнено ступиш у серце своїми кирзовими чоботями. І понесешся стрілами в органи-мішені. Тоді я вже цілком і повністю стану належати тобі: бо ж ти захопиш мозок (ти розумний, ти знаєш, як варто проводити наступ) і звідти керуватимеш організмом.
Нерви, як телеграф і пошта. Їх ти захопиш в першу чергу. Вони ж розносять інформацію. Тобі слід попіклуватись, щоб я сприймала все у вигідному світлі (так ти зможеш запобігти бунту на кораблі).
Далі весь транспорт: артерії, вени та лімфатичні судини. І якщо якась частина тіла тебе не слухатиметься, - ти легко і просто перекриєш її живлення (хай лише рипнеться!).
Далі ми з тобою (о так, я вже стовідсотково підтримую тебе) захопимо відомство з виготовлення крові та підтримання вертикального положення в просторі, себто кістки, міністерство руху, тобто м’язи та ще дрібні управління з питань травлення, газообміну, виділення, які в принципі нічого свідомого в моєму тілі не вирішують (та навіщо тієї плутанини в паперах? Нехай вже всі під одну дудку танцюють).
Все. Війну виграв. Залишився мізер. Можна ще поставити на периферії, десь, напевно, на безіменному пальчику правої (чи лівої? Постійно плутаю!) руки маленький золотий прапорець (esp. - bandera), щоби ну геть усі знали, що ця держава вже окупована. Але це ти завжди встигнеш. Не поспішай.