Фак. Це ж тепер доведеться чекати моменту, коли я зможу з кимось фліртувати без почуття вини перед тобою.

Нині почула прикол, перевірила, і виявилося, шо то правда=)))
Іноді відкриття стають для винахідника – фатальною помилкою, здатною занапастити його власне життя. Як ви відкриваєте пакетик з цукром? Відриваєте шматочок? Знайте! Цим самим ви забиваєте ще один цв’ях у труну видатного креативника Бенжаміна Ензенштата. Винахідника: стікерів із цукром
Бен Ензенштат, був людиною спостережливою, бажав людям добра. Він тривалий час спостерігав: як каво мант беруть пакетик і довго трясуть його, нарешті відривають шматочок упаковки та висипають цукор у напій – цей ритуал займає багато часу. А в сучасному світі, все слід робити швидко та просто. Аж несподівано йому спало на думку: «Еврика! Ось вихід – ось стікер » Для користування ним знадобляться: секунда і три пальці. Покласти пакетик на два пальці і натиснути на нього великим. (ніби хочете скласти «Дулю», но між пальцями пакетик). Увесь цукор не россипаючись потрапить у склянку а смітя буде менше. Через пів року, рятівник людства потроху почав впадати в депресію. Чому? А тому, що люди і далі вперто відривали шматочок паперу вже від стікера щоб висипати цукор в чай, двома руками. Винахідник зїхав з глузду. Через деякий час його знайшли мертвим у власній оселі. Цукор справді виявився для Ензенштата – отрутою. Чоловік повісився - бо зрозумів, що його існування виявилося марним. Люди – яким він бажав полегшити пиття кави і тим самим зробити життя кращим - не оцінили відкриття. А він так і не зміг пробачити їм не вдячності.
[300x273]

Реанімуватиму твою сітківку
Кінчиками своїх пальців,
З яких витікатимуть спогади і здогади.
Будеш записувати їх на плівку,
Поки я буду складати заспів
До чужої пісні. Понесу її до води
І топитиму, як причинну дівку
Топлять русалки поночі.
Страшно тут: кричать сичі,
Вирячившись. Сичать змії.
Десь тут поруч страх мій виє.
З цього жаху покочуся стрімко
У долину з гірки.
Від полину гірко
В роті. Заглушимо смак тобою.
Обіймемося з журбою
І підем по світу
із досвітку.
[600x581]

стільки планів, стільки драних планів на літо. і чим ми займаємось. а нічим. читати? нє. писати? нє. дивитись шедеври кінематографу? нє, я краще подивлюся шось тупе як двері, шоб афігєвать від власної відносної нетупості. а пора би прокинутися. скільки вже того літа лишилось??
голова важка, ніби там полова. тупий пульсуючий біль набридає вже тиждесь. може то від надзвичайної інактивності.
пожива для роздумів: може то встати і шось зробити?

Фуууфф... нарешті літо... вже другий день, як не роблю нічого... крім маминих маленькихз завдань типу попрасувати татові сорочки і скласти свої книжки.
трохи напрягає, шо в Сашка з’явились обов’язки, пов’язані з роботою, і я не можу його бачити па пєрваму зову.
давно збиралась написати Лорі... ніяк не могла остаточно зібратись. аж ото вона сама написала. от і зявився привід. настрочила листа. вона вже й відписала. але не будемо переводити це на панібратство. відпишу завтра: нема ніякої потреби в невідкладності. вона, на худий кінець, не інья. до речі, а пчьолках. a little to-do list:
1. написати іньї.
2. привітати Розан.
3. вазабнавіть связі з американцями.
4. сходити на пошту, дізнатись про посилки і нарешті переслати іньї фотіка
5. купити плівку і зарядити ФЕДа
6. почати щоденника в новому літньому ноутбуку,шоб не писати тут.
7. шось почати читати.
8. подзвонити в глобус на рахунок спениш.
якись цей список дуже не маленький, враховуючи, шо писати листи я збираюся вже роками... юхууу...
добре, шо вже літо. хоч і коротке, але літо.

Я сдерживался, чтобы не изнасиловать ее, она — чтобы не разрыдаться. Между нами, как говорится, зарождалась любовь

— А, может, нам не начинать всё сначала?
— Если будешь бросать меня раз в неделю, лучше оформи абонемент.

Cолнышко не любит когда его обижают. Cолнышко может очень разозлиться и сжечь тут все на*уй!

Он был для нее солнцем и она загорала под ним без купальника(с)

почему так приятно трахаться без резинки? потому что рискуешь дважды и по полной программе: дать жизнь и заразиться смертью (с)

"Вот она, значит, какая, взрослая жизнь: строить замки из песка, потом прыгать на них двумя ногами и строить снова, опять и опять, прекрасно зная, что океан их все равно слижет."

Удивительно в этой жизни то, что она продолжается.

мир без мужчин: ни одного преступления и много счастливых, толстых, не накрашенных женщин.

Ти зовсім не мій, ти просто біля мене: обвиваєш мене, мов плющ високого дуба, як в Українки.
Вдихаю тебе, високомолекулярну структуру, так необхідну для моєї життєдіяльності: ти вриваєшся в повітроносні шляхи, не даючи нічому іншому проникнути всередину, заповнюєш весь простір від хоан до наймізерніших альвеол, проникаєш в гемокапіляри – а далі в кров! Все, тебе не уникнути. Це дурман. Ти мій морфій, як у Булгакова. Ти мій… ха-ха… особистий сорт героїну.
Далі несешся до серця. Мені не врятуватись. Серце… воно ж мій контрольний пункт… Ти примчишся і відбудеться битва за Сталінград. А ти ж не німець – переможеш і впевнено ступиш у серце своїми кирзовими чоботями. І понесешся стрілами в органи-мішені. Тоді я вже цілком і повністю стану належати тобі: бо ж ти захопиш мозок (ти розумний, ти знаєш, як варто проводити наступ) і звідти керуватимеш організмом.
Нерви, як телеграф і пошта. Їх ти захопиш в першу чергу. Вони ж розносять інформацію. Тобі слід попіклуватись, щоб я сприймала все у вигідному світлі (так ти зможеш запобігти бунту на кораблі).
Далі весь транспорт: артерії, вени та лімфатичні судини. І якщо якась частина тіла тебе не слухатиметься, - ти легко і просто перекриєш її живлення (хай лише рипнеться!).
Далі ми з тобою (о так, я вже стовідсотково підтримую тебе) захопимо відомство з виготовлення крові та підтримання вертикального положення в просторі, себто кістки, міністерство руху, тобто м’язи та ще дрібні управління з питань травлення, газообміну, виділення, які в принципі нічого свідомого в моєму тілі не вирішують (та навіщо тієї плутанини в паперах? Нехай вже всі під одну дудку танцюють).
Все. Війну виграв. Залишився мізер. Можна ще поставити на периферії, десь, напевно, на безіменному пальчику правої (чи лівої? Постійно плутаю!) руки маленький золотий прапорець (esp. - bandera), щоби ну геть усі знали, що ця держава вже окупована. Але це ти завжди встигнеш. Не поспішай.

На страдание мне не осталось времени никакого.
Надо говорить толково, писать толково
Про Турецкого, Гороховского, Кабакова
И учиться, фотографируя и глазея.
Различать пестроту и цветность, песок и охру.
Где-то хохотну, где-то выдохну или охну,
Вероятно, когда я вдруг коротну и сдохну,
Меня втиснут в зеленый зал моего музея.

Пусть мне нечего сообщить этим стенам – им есть
Что поведать через меня; и, пожалуй, минус
Этой страстной любви к работе в том, что взаимность
Съест меня целиком, поскольку тоталитарна.
Да, сдавай ей и норму, и все избытки, и все излишки,
А мне надо давать концерты и делать книжки,
И на каждой улице по мальчишке,
Пропадающему бездарно.

Что до стихов – дело пахнет чем-то алкоголическим.
Я себя угроблю таким количеством,
То-то праздник будет отдельным личностям,
Возмущенным моим расшатываньем основ.
— Что ж вам слышно там, на такой-то кошмарной громкости?
Где ж в вас место для этой хрупкости, этой ломкости?
И куда вы сдаете пустые емкости
Из-под всех этих крепких слов?

То, что это зависимость – вряд ли большая новость.
Ни отсутствие интернета, ни труд, ни совесть
Не излечат от жажды – до всякой рифмы, то есть
Ты жадна, как бешеная волчица.
Тот, кто вмазался раз, приходит за новой дозой.
Первый ряд глядит на меня с угрозой.
Что до прозы – я не умею прозой,
Правда, скоро думаю научиться.

Предостереженья «ты плохо кончишь» — сплошь клоунада.
Я умею жить что в торнадо, что без торнадо.
Не насильственной смерти бояться надо,
А насильственной жизни – оно страшнее.
Потому что счастья не заработаешь, как ни майся,
Потому что счастье – тамтам ямайца,
Счастье, не ломайся во мне,
Вздымайся,
Не унимайся,
Разве выживу в этой дьявольской тишине я;

Потому что счастье не интервал – кварта, квинта, секста,
Не зависит от места бегства, состава теста,
Счастье – это когда запнулся в начале текста,
А тебе подсказывают из зала.

Это про дочь подруги сказать «одна из моих племянниц»,
Это «пойду домой», а все вдруг нахмурились и замялись,
Приобнимешь мальчика – а у него румянец,
Скажешь «проводи до лифта» — а провожают аж до вокзала.
И не хочется спорить, поскольку все уже
Доказала.

Вера Полозкова

Мов скапують сльози із карих очей,
Так соки в берези
У березні в тиші холодних ночей
Вистукують тези.

Краплинки об пластик тук-тук чи кап-кап
Із вітром гуторять.
Березі у горло поставили кляп,
Вона не говорить.

Жолобком у серце
Штрикнуть аж у камбій,
Соки у відерце
Потечуть струмками.

Чи боляче, сестро,
Подруго-березо,
Як ріжуть твою живу плоть?

Чи маєш ти душу?
Чи тебе не душить,
Чого ж не рятує Господь?..

Я живу. Від весни до весни.
І ніхто не кричить: "Припини!"
Часом палиці ставлять в колеса,
Часом колами брижиться плесо,
Часом сняться страшні якісь сни.

Але зранку я знов прокидаюсь.
Всім і кожному... Що? - Усміхаюсь.
Витягаю з колес своїх палі
Й знов долаю нездолані далі,
І караюсь, і мучусь, й не каюсь.

Аромат зранку в кухні кавОвий.
О, ще треба зайти в продуктовий...
Порахую я дріб’язок здачі.
На щоці в мене сонячний зайчик --
Певно бавиться хтось незнайомий.

Візьму каву й піду до вікна.
Як в кіно я огляну життя.
Почекаю нової весни.
Як ніхто не шепне: "Припини,"
То приведу себе до пуття.

Nothing should hold me back. Something should push me forward. I could leed someone. There is no one I could fallow.

Пафосно?? Деколи в житті не вистачає пафосу. І навіть коли намагаєшся геть упроститися, стати прямою як двері (с) ловиш себе на думці, шо ти передбачувала наслідки своєї поведінки, а отже планувала реакцію інших на свої вчинки. А це означає, шо ти була не до кінця відкритою. І добре, коли це тебе не харить. Тоді тобі пощастило... фак. Та й до чого все це?? А до плоту, аж очі повилазили (с) *зла усмішка

В моєму віці все рідше трапляються незаймані люди...

Я все чекаю миті, коли мені стане страшно від думки, що я могла тебе не зустріти.

Нині була на конкурсі читання поезії Шевченка в ЧНУ. 2ге місце. Хтіла більшого. Але там не підсуджено... ніби. Я вважаю, досить справедливо. Треба над собою більше працювати надалі. От.

Зібралась заміж... за Сашка... влітку. Сподіваюсь, ми жартуємо собі і він не зашле старостів=)

Приїхав Крістінкин італієць. Якось дивно мені кривлявся. Може, він просто перекошений. Не ходила з ними в кіно. Того обіцяла сходити завтра на жульєн. Буде видно.

Нині сварились в групі. Обирали нову старосту. Лили бруд одне на одного. Сказали, шо я горда. Це нервує. Найгірше те, що не можу це ні спростувати, ні підтвердити.
Так нервує безхребетність... Найкраща подружка не може мені у вічі сказати "Так". Вона радше зм’якшить: "Ну, я не проти..." Поважаю людей, що здатні відкрито сказати ВСЕ. Така собі РАДИКАЛЬНА правдивість, як у Лайтмена. Було б легше жити, якби знати, шо саме на думці у людей. Це, напевно, моя утопія.

П.С. Люблю Бегбеде. Це занадто???

Двоюрідна сестра на запитання "Чого ж ти чіпаєш чужу тоналку?" каже:
-- Твоя тоналка мені не чужа, вона мені двоюрідна.

Veni, Vidi, Vici. От я її і побачила. Але я до неї не приходила. І аж ніяк не перемогла...
Вона просто йшла навпроти: я помітила її метрів ще так за тридцять. Ніжки затремтіли, серце закалатало. Я її розглядала, вона мене теж. Що мені сподобалося, це те, ЯК вона мене розглядала: ніякої зверхності, ніякого осудження, чиста цікавість. Це було взаємно. Лишень очі у мене були ширше відкриті. А ще, я, здається, не мовила жодного слова. За мене говорив Сашко. Йому було НАДЗВИЧАЙНО ніяково: він навіть на неї не дивився. Але я не пам’ятала ні слова з того, що вона сказала. Тому ми зх ним квити. Не збираюсь йому тим докоряти. Він аж ніяк не винен, що вона спить до обіду, а потім снідає чимось із "Колосу" поруч з його домом. А ще... друг її страшний такий, шмаль курив... посеред білого дня... Таке-то.

Слушать этот музыкальный файл

Ух, ееееммм.... я тут. Тре буде розібратися, шо і до чого... якось згодом. Може, взагалі закину це діло. Так воно, певно, і буде. А поки...

Нині вбита. Геть чисто. Не вчу пари на завтра. Втикаю в компа. Питається: ЯКОГО МИЛОГО??? Навіть нема про що писати. Тобто є. Але надто багато, шоб аж все описати. Ая аж надто стомлена. Гммм... Мене вимотав Шевченко. Ше ні один чоловік не змушував переживати через свої слова так, як Шевченко хвилював мене віршами. Так от. Знаю, це не комплімент моєму Сашкові. Та мій щоденник буде моєю маленькою таємницею. Має бути. А буде видно, як то буде. Дивно, та від нього нема таємниць... поки що...

От... нє... фак, спать, спать, спать. Треба спати, шоб завтра гарно виглядати

Надто доросла, щоб бути дитиною і надто мала, щоб бути дорослою.

Щоденник створюю для Музи.