Анна Ахматова

Переклала:          Наталія Горішна

ТАЄМНИЦІ РЕМЕСЛА (1936 – 1960)

цикл

 

1. ТВОРЧІСТЬ

 

Буває так: якийсь непевний гомін;           

У вухах – наче цокіт дзиґарів;    

Далеко десь стихає гуркіт грому.       

Вполонених, незнаних голосів                  

Ввижаються жалі і нарікання,

Таємне коло вужчає щомить,         

Та в цій безодні шепотів й бряжчання 

Єдиний звук настійливо дзвенить.  

А біля нього так нестерпно тихо, 

Що чутно, як в лугах росте трава,

Як по землі з торбинкою йде лихо...

Та ось уже почулися слова

Й сигнальних рим настирливі дзвіночки, – 

Ясніє ум, просвітлюється зір,

І просто продиктовані рядочки   

Покірливо лягають на папір.   

 

2.

 

Не жалую – ні од полки парадні, 

Ані елегій солодкавий ґлей. 

Найкращі ві́рші ті, що недоладні,

Не так, як у людей.

Коли б ви знали, із якого смі́ття 

Зростає вірш попри ганьбу і страх,

Як сонечка кульбабок в підворіттях,

Як лобода й реп’ях.  

Сердитий оклик, дьогтю запах свіжий

Та плісень таємнича на стіні…

І вірш уже звучить, нестримний, ніжний,

На радість вам й мені.

 

3. Муза

 

Зціпить, стисне, немов мотуззя,

А іще ж називають – Муза.

Кажуть: «Онде ви на лужку…»

Кажуть: «Ах, та вона ж – богиня...»     

А, як вимучить до загину!

А затим – увесь рік ні гу-гу.   

 

4. ПОЕТ

 

Подумаєш, – що за робота,

Безпечне оце житіє:

Підслухати в музики ноти            

І видати все за своє.  

   

Й чиєсь життєрадісне скерцо

Уклавши в якісь там рядки,

Поклястись, що скімлить так серце,     

Як полем бредеш навпрошки.

 

Опісля – підслухати в лісі,           

Що сосни-мовчунки таять,

Допоки туманні завіси

Стіною довкола стоять.

 

Щось зліва узяти, щось справа,  

Не чути провини, коли 

З життя позбираєш – лукаве,

Все інше – з нічної імли.   

 

5. ЧИТАЧ

 

Не має він бути нещасним                 

Й тим паче – таїти секрет! 

Щоб бути сучаснику я́сним,  

Нарозтвір відкритий поет

 

Як рампа стовбичить зі сцени –

Все мертве, хоч сяє, мов скло. 

Лаймлайта^*  проміння студене

Таврує відкрите чоло. 

 

А кожен читач – загадковий,

Як скарб, що допоки в землі,  

Нехай навіть він – випадковий

І неговіркий взагалі.

 

Там все, що природа ховає,

Коли їй потрібно, від нас.

Там хтось безпорадно зітхає

В якийсь неозначений час.

 

О, скільки там сутінків ночі,   

Вигадливих тіней, сум'ять…     

Ні разу не бачені очі     

Зі мною про щось гомонять,

 

Вони мені і дорікають,

Й приймають мою правоту…           

І ллється ця сповідь безкрая, 

Й тамує жахну спраготу.            

 

Життя – закоротке, трагічне,

Тіснішає коло довкруг,   

А він і незмінний, і вічний – 

Поета прихований друг.    

_____

^* освітлювальний прилад

 

6. ОСТАННІЙ ВІРШ

 

Один – мовби кимось стривожений грім,

Життям гомінливим вривається в дім,

Лукавить, у горлі тріпоче     

І плеще, й кружляє, й хихоче.

 

А інший – в північний народжений час,

Не знаю звідкіль підкрадається враз.

Із дзеркала зирить старого,

Бурмоче презирливо, строго. 

 

А є і такі, що білісіньким днем,

Неначебто зовсім не бачать мене,

Струмують на аркуш з уяви,

Як чисте джерельце із яру.

 

А ось іще: бродить таємне навкруг – 

Не звук і не колір, не колір й не звук, –  

Гранується, міниться, в'ється,      

А в руки живим не дається.  

 

Та цей!.. по краплиночці вицідив кров,

Як в юності злюче дівчисько – любов, 

Мені не сказавши ні слова,

В мовчанку вбирається знову.

 

Й не знала я більшої в світі біди.     

Пішов, і його простяглися сліди

Кудись до далекого краю,

А я… я без нього вмираю.

 

7. ЕПІГРАМА

 

Не вміла Біче, наче Дант, творить,

Й Лаура не писала. О, Ісусе!

Навчила я жіноцтво говорить…

Замовкнути – навчити не беруся!

 

8. ПРО ВІРШІ

 

             Володимиру Нарбуту

 

Вірші – вичавки безсоння,

Це свічок кривих нагар,

Великодніх передзвонів

Перший вранішній удар...

В буркунах – зелений коник

На чернігівських лугах.

Це нагрітий підвіконник –

Спека, морок, пилюга.

 

9.

                        Осипу Мандельштаму

 

Я над ними^* схилюсь, як над чашею,

Де завітних заміток – ущерть, 

Це кривававої юності нашої

Ніжна звістка, чорніша за смерть.

                                     

Бо у тій же безкраїй безодні

Я хапала повітря вночі

І о тій же годині холодній,

Де намарне: хоч клич, хоч кричи.          

 

О, як пряно зітхає гвоздика,    

Що наснилась мені в тих літах, –          

Це кружляють в танку Еврідики,

Бик Європу несе по морях.

 

Наші душі вже тінями сходять.

Це Нева, це Нева – так як є.   

Це вона налягає на сходи,        

Це є пропуск в безсмертя твоє. 

 

Це є ключики від квартири,

(А від неї – і запах прочах…)    

Це є голос таємної ліри,

Що гостює в загробних лугах.

_____________________

^*Над зошитами Мандельштама.

 

10.

 

Є багато дечого, що хоче     

Величання – голосом моїм:

Те, безмовне, що всякчас гуркоче, 

День у день підземний камінь точить,  

Чи в пітьмі рятується крізь дим.

 

Я ж не розібралася достоту

З вітром, із водою, із вогнем…       

Ось чому – усі мої дрімоти               

Враз такі розчахують ворота  

І ведуть за зіркою мене.

 

-------------- оригінал -----------------

ТАЙНЫ РЕМЕСЛА (1936 – 1960)

цикл

 

1. ТВОРЧЕСТВО

 

Бывает так: какая-то истома;

В ушах не умолкает бой часов;

Вдали раскат стихающего грома.

Неузнанных и пленных голосов

Мне чудятся и жалобы и стоны,

Сужается какой-то тайный круг,

Но в этой бездне шепотов и звонов

Встает один, все победивший звук.

Так вкруг него непоправимо тихо,

Что слышно, как в лесу растет трава,

Как по земле идет с котомкой лихо...

Но вот уже послышались слова

И легких рифм сигнальные звоночки, –

Тогда я начинаю понимать,

И просто продиктованные строчки

Ложатся в белоснежную тетрадь.

 

2.

 

Мне ни к чему одические рати

И прелесть элегических затей.

По мне, в стихах все быть должно некстати,

Не так, как у людей.   

Когда б вы знали, из какого сора

Растут стихи, не ведая стыда,

Как желтый одуванчик у забора,

Как лопухи и лебеда.

Сердитый окрик, дегтя запах свежий,

Таинственная плесень на стене...

И стих уже звучит, задорен, нежен,

На радость вам и мне.

 

3. Муза

 

Как и жить мне с этой обузой,

А ещё называют Музой,

Говорят: «Ты с ней на лугу...»

Говорят: «Божественный лепет...»

Жестче, чем лихорадка, оттреплет, 

И опять весь год ни гугу.

 

4. ПОЭТ

 

Подумаешь, тоже работа, –

Беспечное это житьё:

Подслушать у музыки что-то

И выдать, шутя, за своё.

 

И чьё-то весёлое скерцо

В какие-то строки вложив,

Поклясться, что бедное сердце

Так стонет средь блещущих нив.

 

А после подслушать у леса,

У сосен, молчальниц на вид,

Пока дымовая завеса

Тумана повсюду стоит.

 

Налево беру и направо,

И даже без чувства вины, 

Немного у жизни лукавой,

И всё – у ночной тишины.

 

5. ЧИТАТЕЛЬ

 

Не должен быть очень несчастным

И, главное, скрытным. О нет! –

Чтоб быть современнику ясным,

Весь настежь распахнут поэт.

 

И рампа торчит под ногами,

Всё мертвенно, пусто, светло,

Лайм-лайта холодное пламя

Его заклеймило чело.

 

А каждый читатель, как тайна,

Как в землю закопанный клад,

Пусть самый последний, случайный,

Всю жизнь промолчавший подряд.

 

Там всё, что природа запрячет,

Когда ей угодно, от нас.

Там кто-то беспомощно плачет

В какой-то назначенный час.

 

И сколько там сумрака ночи,

И тени, и сколько прохлад,

Там те незнакомые очи

До света со мной говорят,

 

За что-то меня упрекают

И в чем-то согласны со мной...

Так исповедь льётся немая,

Беседы блаженнейший зной.

 

Наш век на земле быстротечен

И тесен назначенный круг,

А он неизменен и вечен –

Поэта неведомый друг.

 

6. ПОСЛЕДНЕЕ СТИХОТВОРЕНИЕ

 

Одно, словно кем-то встревоженный гром,

С дыханием жизни врывается в дом,

Смеётся, у горла трепещет,

И кружится, и рукоплещет.

 

Другое, в полночной родясь тишине,

Не знаю откуда крадётся ко мне,

Из зеркала смотрит пустого

И что-то бормочет сурово.

 

А есть и такие: средь белого дня,

Как будто почти что не видя меня,

Струятся по белой бумаге,

Как чистый источник в овраге.

 

А вот ещё: тайное бродит вокруг –

Не звук и не цвет, не цвет и не звук, –

Гранится, меняется, вьётся,

А в руки живым не даётся.

 

Но это!.. по капельке выпило кровь,

Как в юности злая дечонка – любовь,

И, мне не сказавши ни слова,

Безмолвием сделалось снова.

 

И я не знавала жесточе беды.

Ушло, и его протянулись следы

К какому-то крайнему краю,

А я без него... умираю.

 

7. ЭПИГРАММА (1958)

 

Могла ли Биче, словно Дант, творить,
Или Лаура жар любви восславить?
Я научила женщин говорить…
Но, Боже, как их замолчать заставить!

 

8. ПРО СТИХИ

 

        Владимиру Нарбуту

 

Это – выжимки бессонниц,

Это – свеч кривых нагар,

Это – сотен белых звонниц

Первый утренний удар...

Это – тёплый подоконник

Под черниговской луной,

Это – пчёлы, это – донник,

Это – пыль, и мрак, и зной.

 

9.

                        Осипу Мандельштаму

 

Я над ними склонюсь, как над чашей,

В них заветных заметок не счесть –

Окровавленной юности нашей

Это чёрная нежная весть.

 

Тем же воздухом, так же над бездной

Я дышала когда-то в ночи,

В той ночи и пустой и железной,

Где напрасно зови и кричи.

 

О, как пряно дыханье гвоздики,

Мне когда-то приснившейся там, –          

Это кружатся Эвридики,

Бык Европу везёт по волнам.

 

Это наши проносятся тени

Над Невой, над Невой, над Невой,

Это плещет Нева о ступени,

Это пропуск в бессмертие твой.

 

Это ключики от квартиры,

О которой теперь ни гугу...

Это голос таинственной лиры,

На загробном гостящей лугу.

 

10.

 

Многое ещё, наверно, хочет

Быть воспетым голосом моим:

То, что, бессловесное, грохочет,

Иль во тьме подземный камень точит,

Или пробивается сквозь дым.

 

У меня не выяснены счёты

С пламенем, и ветром, и водой...

Оттого-то мне мои дремоты

Вдруг такие распахнут ворота 

И ведут за утренней звездой.