Пустеча

Пустеча душу самотою розрива,-
Та мерехтить поламаною смугою мій розум.
Коли б сказав ти, що любов жива,-
Що можеш відчувати її вроду...

Коли б дістав маленький пламінець,
Його б сама на ватру розпалила.
Та ти німий, неначе той співець,
Що забагато співу мав колись...

Хто б не цурався болю у мені,
Хто б сліз моїх не засудив, як бруду?
Хто б не відрікся від слабких хвилин,
Коли я посмішку на мить забуду?

Чи ти не проженеш мене тоді,
Чи не пораниш поглядом байдужим,
Як я на мить затихну в забутті,
І до плеча твого схилюся ніжно?