Цього разу хотів би написати про одне з найбільш важливіших філософських категорій і почуттів людини, яке властиве напевне всьому живому і неживому… любов. Хотілося б розглянути її з багатьох точок, тому поки що розглянемо перші 99 поштовхів мого серця… Надіюсь ви зрозуміли.

Цикл 1. Розлита чашка кофе на лист без адресата…

Так, ці 99 ударів серця скорочують життя не лише головному герою гри «Тургор». Це незліченна міра, яку неможливо осягнути цифрами. Не об’єм і не площа, це не новий вимір, а просто шлях до прекрасного, чим менший, тим менше ти отримуєш коли її зустрінеш, але шлях який ти пройдеш до істини дасть тобі неймовірну силу-силенну нових ідей та досвіду, який можна буде втілити в реальність, якщо знайдеш істину любов.

Неможливо осягнути тих емоцій та почуттів, які спалахують в серці закоханого. Це щось як вибух атомної бомби посеред Тихого океану, настільки яскраве і прекрасне, але колюче і болюче, що неможливо осягнути повного обсягу тієї енергії, яка від неї (любові) відходить. А що саме головніше – не кожен день побачиш атомний вибух посеред океану, або прекрасної живої планети (Солярис), або іншої видуманої планети. Так само і з коханням: про любов в Інтернеті хоч завались і вбийся, а про тих, хто не пізнав всіх смаків та барвів цього дива майже ні слова, лише деякі промінці виблискують з купу хламу. І забудьте про такі поняття, як «невзаємна любов», чи «обезкровлена любов». Це все бред, ніяк не назвеш: вам дали таку можливість, а ви її промайнули, прогавили… От нелюди, дайте краще шанс тим, хто навіть не може осягнути поняття любові.

Чесно кажучи, жахливо залишати себе на пір тим тисячам парам, які тебе оточують: в думках, в неті, серед друзів чи на вулиці. Воно мене все тривожить. Я обертаюся від молодої пари і стараюся не звертати уваги на акт любові. Інколи для мене це жахливо, інколи боляче, але ніколи не огидно. Жахливо і боляче за мене.

Виходячи з чисто суб’єктивних думок, які живляться емоційним підґрунтям, не важко заявити одне: краще померти зараз, ніж мучитись будучи нецілованим і чекати своєї смерті. Краще надіятись на те, що я перетворюсь в жахливого монстра, але з коханням, ніж будучи живою людиною, але без того почуття. Це жахливо.

Неможливо зрозуміти думок нецілованих і нелюблячих. Їхній світ ширший, оригінальніший і дуже різноманітний й відрізняється від світу закоханих. Те, що набуває закоханий, недоступне нецілованому, але останній також має свої переваги.

Насамперед згадайте слова Папи Римського Бенедикта XVI: «людина позбавляється свободи, пізнавши любов». Я звичайно перекрутив, але суть передав. І справді, нелюбляча людина вільна. Вона може створити той світ, де їй краще жити, де будуть схожі за поглядами люди, де світ краще. Вона буде чекати того моменту, але буде вільною. Вона буде жити, а не виживати. Творячи, думаючи, чекаючи, терплячи, ця людина заслуговує більше ніж той, хто отримав любов. Без кохання людина не перетворюється на жахливого маніяка, чи безкровного аморального урода (про аморальність я ще скажу). Вона становиться більш досконалішою частиною світу, неземною, але й втрачає ту казкову гамму почуттів. Це те, що її відділяє від тварини: не розум, мова чи мислення, а саме любов.

99 поштовхів серця підбігають до кінця… а тебе ще нема. Перший цикл завершується, а ворота ще не відкриті. Цікаво, а коли вони відкриються, хто оживить мертве дерево посеред цієї смутної одинокої пустелі, де час немов застиг а голос мовчить? Годинник помалу пливе по стінам зруйнованого колись невдалою спробою відчути кохання, дерево спокійно мовчить, грамофон не грає. В банці вина лежить моє серце. Ще б’ється. Добре, що цей світ настільки сірий, що я не бачу наскільки воно жагуче, п’янке і багряне. Я можу його розбити – замість рук у мене рапіри, але тіло також мертве, в груді велика діра… Вставити й оживити себе я не можу, але цей світ також прекрасний. Він змінюється і може жити без любові. Побачимо, що потім буде…