День студента.... 4-ий день студента. Напевне не останній.

Пишу после выпивки. Может, немножко перебрал, но это мне не мешает что-то нахимичит здесь. :)

Я так и знал, что этот праздник будет особенным. Именно для меня, наверное поэтому я это и пишу.

У меня нет работы... У меня нет смысла жизни, у меня нет собственной цели, я не знаю ради чего я живу. Интересно, но только у меня такие мысли возникают, когда я праздную день студента??? Депрессия ли это, или просто зависть? Но хорошо, что я хоть бы сюда вернулся, значить надо вспомнить свое прошлое, свой дневник. Нужны перемены.

День Студента. Много выпивки, закуски и мыслей. Ненужных мыслей. Наверное, это кризис...

Сьогодні майже цілий день нічого толком не робив. Сидів в неті і читав ЖЖ-блоги "великих" людей. Почав з Белоглазова, бо часто в нього не був на профілі. Я так поняв, у нього з Карантином взагалі справи не дуже, без грошей робити нічого не хочуть, тільки ігри для соц. сетей. Буду дуже здивований, якщо ці ігри в наступні декілька років зроблять неймовірний прорив і стануть популярніше, наприклад, шутерів чи стратегій. Гроші перемогли мистецтво. 

Цікаво в нього, але він лаконічно все пише. Дізнався в нього про фести Lo-Fi і психоделику та chill. Хотілося б найти такі фестивалі, але більше напрямку ambient, або все що зв"язано з dark ambient. Хоча, Георгій казав про людей в отключке на фесті - якщо чесно, це вже чушь якась, ніколи б не валявся в грязі під музику Ambient Dollar і, протягуючи руки до небес, верещав про глибини моєї свідомості. Напевне, це просто люди хочуть показати себе і свою оригінальність перед іншими, як одіваються в хз знає що без любого естетичного чи то мистецького смаку. Хоча, може дійсно вони змогли контактувати зі своєю підсвідомістю чи бачити несвідоме. Фіг з ними.

Але загалом, я хотів сказати не про це. Потрапив на ЖЖ sergeydolya.livejournal.com. Відомий дядько, я так поняв. Не знаю, чим він прославився, але, видимо, він цього хотів добитися. Багато часу він виділяє на цей блог, бачу, що подобається йому капіталізм, хоча німці проти нього (німці! десь 90% німців проти накопичення грошей). Бабло в нього є, тому я почитав його мейн-пост про "залог успеха". Коротко кажучи - не треба вчитися в молоді роки, краще бути наглим, цілеспрямованим, рішучим й добиватися своєї цілі любою ціною й побільше заробляти грошей. Бізнес короче. 

Будемо вважати, що він - щаслива людина, який багато чого добився в житті. Це добре, але є люди, які не здатні на такі кроки, їм багато для щастя не треба. Їх мільйони, але вони знають, що їм треба і чого вони хочуть досягти, вони бачать свою мету, свій сенс існування. Але вони також щасливі, але бідні. Тому, думаю, що гроші не повинні бути сенсом існування людини, це більше всього засіб для досягнення своєї мети, для підтримання власного існування. А деяким людям головна мета - це гроші. Нам треба інше суспільство. 

Цікаво, все-таки. Цікаво, що мого Lide60 не хоче бачити VueScan. Тому йду їсти. Звиняйте за суржик. Я навіть не знаю, якою мовою писати тут: укр. чи рос. Хотілося б підтримувати і ту, і ту. :)

Хочу отдохнуть. У меня хотя вдома есть двое товарищей - кошка и кролик, за которыми нужно присматривать, но, хочеться иногда и поиграть, так как я оооочень тяжелый на подъем для просмотр а фильмов. Поэтому сейчас ищу что-нибудь, чтобы поиграть. И так, вот главные претенденты (каждому буду присваивать свой цвет, с которым эта игрушка у меня асоц.):

1) Alien Swarm - бесплатная игрушка от Вальве (Valve). Думал, что будет типа как Alien Shooter, в который все школьники игрались когда мне было лет 15 (интересно, что игра вызывала большой интерес у девушек, наверное из-за главной героини). Но игрушка оказалась мультиплеерной, т.е. играть можно только с френдами или ... с кем угодно, только не с ИИ. А я этого не люблю. Снесу обязательно, позор мне, что не прочитал на форумах, как играть-то. Бе! Вердикт: играть не буду.

2) Myst (как говорить мой друг, Муст) - игрушка-адвенчур, говорят, что супер в своем роде. Я пропустил её когда играл в детстве, но зато поиграл в такие адвенчуры, как Кирандия, Гоблины и Грим Фанданго. Графика отпугивает и сложность игры (я вообще не очень люблю сложные квесты, всегда пользуюсь подсказкой, если не могу пройти целый день какую-то головомку, а это очень обидно :( ). Но зато миры и интересные локации притягивают. Вердикт: сомневаюсь. Если ничего не подойдет, возьму в последнюю очередь.

3) Still Life - слышал про эту игрушку только из-за второй части. Я так понял, что это типа детектива в стиле Max Payne (нуар). Но хз, мне больше всего нравиться, что это детектив. Играл когда-то в Кулпу Иннату (Culpa Innata). Несмотря на турецкое название и качество, игра поначалу была сложновата, тоже с намёком на детектив. Бросил её из-за скупого окружающего мира. Думаю, что Still Life будет лучше. Вердикт: хорошо, играть буду, но не сразу, ознакомлюсь сначала. =)

4) Шизариум. Интересное название, думаю, русская локализация на уровне. Самый привлекательный для меня из списка проект. Во-1, в нём будет сюр, я так понял. Психбольница, путешествие по глубинам своего сознания. Интересно, не правда ли? =) Во-2, если честно, я ищу что-то типа "Тургора" и "Сублюструма" уже сколько времени. На "Фобос: 1953 "я ещё не готов - жду, может быть появится в магазинах Украины, а в И-нете так и не нашёл причины отсутствия этого продукта. А вот "Шизариум" может быть немножко похож на Сублюструм, хотя в графическом плане думаю, нет. Между ними разница 10 годов. Короче, увижу, как оно. =) Во-3, главный директор студии Ice Pick Lodge, после выхода Тургора тоже хотел во что-то поиграть. Вот он и спросил своих друзяк в ЖЖ. Белоглазов ответил вроде Биошок и ещё какой-то там, а Кашников, композитор Тургора, посоветовал поиграть в "Шизариум". Вот пруф-линк: http://www.dtf.ru/forum/combo.php?id=253304#m253304&DTFSESSID=7977a223229212ba310fb682d6c0fcdc . Вердикт: ознакомиться и поиграть. Наверное первым делом сделаю, что скачаю завтра. =)

5) Guns of Ikarus. Инди игрушка в стиле виртуал шутинг в 3d. Надо летать на воздушном кораблике в стиле стимпанк (мой любимый =), вспомнил Миядзаке ) и отбиваться от налётов редйеров. Лично мне - понравилась идея. Такой себе, Небесный замок Лапута. Хотя как само исполнение - хз, если бы сюда немножко сюрреализма или мистики хотя-бы, это было бы круто. Очень даже круто. + RPG и адвенчур, вау! Может быть создать такую игрушку? ) А не, Биошок

Итак, если приглядеться, то можно увидетб, что за прошедшие несколько дней произошло много всяких бурных анонсов, слухов, новостей короче в мире геймеров. Проще говоря, в мире комп. игр.

Не думаю, что надо говорить о всяких слухах типа Alan Wake на PC (gameguru.ru/news/8326/view.html), хотя это было б потрясающее, но... увы, такие интересные игры должны тоже собирать много денег, а для этого Гейтс придумалО Майкрософт, а Марио и азиаты - приставки. Хотя, Алан Вейк не вышел на PC, но он не вышел и на PS3. Но это поправимо, надеюсь, силы придут к персоналкам и кто-то вздумает портировать Алана на писюшник. Пожывем, увидим, но, если честно, компы сейчас переживают самый неприятный момент в истории - столько красивых слэшеров, аркад и головомок выходит на приставках, что просто слюни течут от зависти. Вспомнить только Read Dead Redemption от Рокстара, или Limbo, LittleBigPlanet, God of War, Gears of War 2 - 3. Но это отдельная тема. Во всём этом практически нету мозговой нагрузки. Спасает только сюжет (и то, не всегда), интересность и графика. Лично для меня X360 ассоц. с такими продуктами питания, как Gears of War и Halo, а PS3 - с God Of War и Final Fantasy. Ещё не надо забывать, конечно, о Heavy Rain, в который я бы с удовольствием поиграл. Или I'm Alive. Лады, я не туда зашёл. Напишу позже об консольных играх, в которые я бы хотел поиграть на писюшнике. Далеко затягивает меня этот Алан Вейк. ))

[500x281]

В левой руке клава, в правой: мышка. Это должно было выйти на PC! :) Алан безрезультатно ищет хотя бы одного писишника. )))

Первая новость - это, конечно же, Старкрафт 2, которого я особо не ждал. Но он настолько бабахнул (где-то 2 млн. копий за первую неделю,  или что, хз), что жуть просто. Я даже думал в него поиграть, но мне больше всего нравиться Dawn of War 2. Почему? Да потому что Близзард бабло с геймеров лопатами гребёт. (((  Да и ещё, говорять, что там толком ничего не изменили. За 10+ лет работы. Чепуха!!!!! (( Вот он, бизнес, вашу мать.

[500x287]

О, да, Близзард как раз угдала со временем выхода второй части Старика! 

Вторая - выходит какое-то там дополнение к Dawn of War 2 - Retribution (http://www.ag.ru/games/dawn_of_war_40_000_dawn_of_war_2_retribution). Хотя, Хаос Райзинг скачать с торрентов не можно было официально ))), поэтому сомнительно, что и это тоже можно будет скачать. Но! Цена была вроде норм. Плюс в новом аддоне будут орки! ОРКИ! =) Моя самая любимая раса в Dawn of War. Не знаю почему, наверное потому что она самая ненормальная и прикольная. Впрочем, мне эти чудики всегда нравились (в TES'ах играл орком вроде). Короче говоря, буду ждать, что выйдет из этого - увидим. )))

Третья новость - Lost Planet 2 всё-таки выйдет на PC, но в октябре. (http://www.ag.ru/news/17-08-2010#19521) Я его, конечно же, ждал, но после отрицательных отзывов и рецензий понял, что дело здесь не очень. Первая часть была так, не очень, а здесь говорят вообще провал. Не жду. =)

[500x267]

А почему планета-то такая

Ваааах, я все-таки смог перебороть внутренные катаклизмы и вырвался сюда после столь долгого отсутствия в связи с траблами, о которых я написал немножко ниже (несколько месяцев назад).

Отсутсвие интереса к жизни, своего рода депрессия + в некоторой мере и апатия заганяли меня в "одиночество в сети". :) Проблемы, конечно же, простые, только вот причины мне до сих пор интересные. Сколько не читал в нете инфу насчёт депресии - люди впадали в неё только из-за того, что они не имели настоящей любви, кто-то их бросал, семейные проблемы, или умирал кто-то из ближних людей. Это ясно, только вот возникает другая форма депресии - когда просто мир, в котором ты жывешь не соотвествует твоим нормам и "бажанням" (это грубо сказано =) ). Психологи вроде говорят, что общество не приняло на борт пассажира, но мне кажется, что просто пассажиру не нравиться этот корабль, но другого пути нету, вот организм и создает такую обстановку (защита) под воздействием внешней среды.

Короче, я об этом напишу как-то позже, так как времени у меня сейчас не так уж и много.

В скорем времени буду выкладывать свои записи, только вот Ворд поставлю, потому что переустановил винду на семёрку. А ставить Ворд пока что не охота. ))) Ну ещё надо доработать статью об "Сингулярити", которую я прошёл несколько недель назад. Короче, увидим, что будет.

Сейчас выложу некоторую инфу в мире новостей комп. игр, чтобы самому не забыть, что случилось. И ещё я писал этот пост в экспериментальном виде, старался не заглядывать в нет за подсказками насчёт русской языка (правильно ли написал слово и т.д.). Увидим, как я знаю русский. :))))

Вот уже задаюсь вопросом о ценности своего существовании и местоположения моего счастья. Все время думаю … Да, конечно же, делаю лабы в универе, отдыхаю, играясь за компом и слушая свой любимый Dark Ambient, но счастья-то нету и в перспективе не будет. Может быть, потому что надо «смотреть на мир проще», как говорят мои друзья. И, кстати, их у меня уже не осталось, действительно хороших друзей. Действительно «лучший, настоящий друг» для меня это просто пара слов, не больше. Одиночество меня убивает.

Тот мир, утопия и город одиночества, который я видел в играх «Тургор», «Сублюструм», «Шорох» и т.д., был для меня идеалом андеграунд-жизни, мир, в котором хотелось бы хоть раз побывать. Но этот фанатизм и плохо влияет на субъекта, ведь такие мысли и стиль жизни приводят к полному отсутствии контакта с обществом, асоциализация личности и, возможно, даже деградации личности, если нет доступа к общению с тобой подобными. Но это может быть даже очень хорошо, если умеешь контролировать такие способности и знания. Хотя, если далеко не заходить, можно обойтись только воспоминаниями. Как далеко я зашел – не думаю, что далеко, больше всего, отсутствие личного счастья наводит беспорядок у моей голове.

У меня есть время, но нет с кем его проводить, у меня есть мечта, но нет топлива, чтобы до нее добраться, нет того счастья, которое ощущает нормальный, заурядный человек, который не думает о всяких проблемах бытия, о + и – экономики и политики, критикуя общество и иногда мораль. Неужели все так плохо, как кажется…

Хотел бы ответить на своей же вопрос: почему я столько мало времени уделяю и-нет серфингу, форумам, виртуальным общениям и знакомствам. Вот несколько ответов, сумма которых дает полную картину ответа на этот вопрос:

• У меня сейчас сессия на носу, курсак, модули и т.д. Короче надо учить и учиться, и времени какбе нету на общения и знакомства. Но, это не ответ. Время всегда на отдых есть. Если у тебя нет отдыха – значит ты уже одной ногой в могиле. Ищем другой ответ…
• Я стараюсь лягать спать раньше, так как до этого момента, часто сидел почти к 2 ночи. Это плохо, конечно, для здоровья, но за этот час, действительно, можно было уделять хоть бы часик своему хобби. Не катит на ответ.
  
• Я не хочу, чтобы у меня было больше друзей и проблем в виртуальной жизни, или в и-нете, нежели в реальной. Ведь пока что Интернет построен на основе опыта всех людей, которые имеют к нему доступ. Если же, ребенок сперва знакомиться с И-нетом, а потом уже с окружающим миром, здесь можно говорить уже что-то о кибер-маугли.
  
• Я очень долго пишу на русском и много думаю, как правильно написать то, или другое предложения. Могу даже ссылку дать на сайт, где я перевожу сомнительные слова: http://pereklad.online.ua . Например, я эту запись пишу уже где-то минут 30-40. Не знаю, много ли это, но для счастья недостаточно (результаты не оправдывают себя).
  
• В знакомствах, как и в и-нете, я боюсь, что объект, с которым я хочу подружиться, может себя повести агрессивнее, послать подальше, или же даже оскорбить. Только из-за предложения познакомиться. Да, в нете это не так больно, но, все же, не очень приятно.
  
• Наверное, мне просто надо разобраться с собой как следует. Я хочу найти счастья и достичь меты, или цели.
  
• У меня есть свои вкусы, свой стиль, своя жизнь. Но я почему-то не переступаю черту. Другие люди на моем месте, наверное, давно бы делали то, что хотели и отдыхали, пока не превратились в Лего-заурядных человечков.
  

Вот так-то.

Вот сижу я перед компом своим. Час ночи. Или же час утра, хотя это не имеет разницы – на дворе темно и тихо; ночные фонари светят как ангельские светлячки, как будто сейчас их райское время: хотя без светлячков ночи не были б такие красивые. Фонари – это романтические ангелы ночи, которые подвешены на столбе, как JC и ждут своего темного времени. Природа уже давно как загребла эти фонарики в свою руки и люди просто не могут контролировать их силу: вот поэтому часто художники изображают на своих картинах о любви фонари… А как они прекрасно смотрятся на фотографиях. Ambient.

Голые деревья. Вспоминаю Тургор. Хотелось бы в него еще раз поиграть, но потом, позже, когда действительно в этом будет необходимость. Ведь существует табу.

Я уже не могу терпеть такого состояния. Планирую и планирую, хочу изменений своей личности, потому что мне уже надоело жить чьей-то жизнью. Надо больше действий, психическая жизнь человека оказывается в деятельности. Я всегда думал, что когда я уеду за границы своего города, то обрету покой и смогу жить как захочу, чувствовать себя свободным, без всяких границ и стереотипов, жить своей жизнью, при этом идти по пути эмбиента. Дословно – “Искать места, в которых я себя буду чувствовать не человеком, а частичкой окружающей среды; искать такие места и стан природы, которые созданы специфическим окружением; the way a place makes you feel”. Или это ребяческая и уныло-наивная мечта 19-летного фанатика. Хотя тогда все мы фанатики…

В 2006 году от СПИДа умерло 380 000 детей младше 15 лет. Это так кажет Википедия. Я думаю, здесь числа не врут – столько умерло невинных детей, которые такие, как и я, думаю, ни чем не лучше и не хуже, которые тоже имели какую-то цель в жизни. И человечеством все равно правят деньги: человеку пофигу на жизнь, у него в подсознании кто-то напечатал: «деньги главней всего, ты должен иметь деньги, потому что они потом поимеют тебя». Вроде мир интересен и огромен, но все равно, людьми правят деньги.

Мне уже надоело писать записи в дневнике только о своем отношении к жизни, и только плохие мысли. Или же ненужные. Хотя тогда, наверное, все в жизни не имеет смысла.

Сегодня вышел ролик с Deus Ex 3. Хотя и тизер, и нету геймплея, но философия в нем есть однозначно. Как-то отпишу на эту тему.
P.S.: Сегодня пытался увидеть гигантского белого кролика. Но не увидел. Наверное, потому что я его не хотел видеть.

Блін, і що я роблю… Взагалі, безтолково, нічого, просто якусь чепуху: дивлюся диски на Якабу зі скидками. Вроді є й що робити (напр. транслятори, які мій друг вже зробив, чи економічну теорію), але чомусь займаюся такою фігнею з боку прагматика, що просто «страшно смотреть»… Але й наше життя таке безтолкове як і ці мої справи. Думаю, захлибнутися в меланхолічних хмарах було б гуманніше і взагалі, Undiscovered Moons of Saturn дає сил на путній шлях.

Піпец, «Я – легенда» ДВД коштує 22 грн. Це жах… Я його так чекав, такий був радий, коли він вийшов, а тут такий облом. Людей не цікавить те, що вже застарівше і від них завжди можна отримати вигоди, від наших інтересів та почуттів. Як це жорстоко, капіталізм… Хоча, мабуть ці знижки діють і в Америці та Європі, так як їхній народ набагато гуманніший, ніж наший. Я б хотів там жити, тому що жити в Україні дуже важко, хоча є також свої плюси: підійти до людини за 30 і почати з нею розмову про сенс життя і часу, про інтереси і філософське значення любові – і вважайте, що вас пошлють далеко за небокрай. Така у нас природа. Поганіше, ніж у диких гієн.

Сьогодні прочитав роман Лу «Наївно. Супер». Дійсно вразив, желаю прочитати, чи хоча б почитати його на парах, наприклад, чи в універі, в парку… Читається надзвичайно легко й швидко, як ніколи, відволікає від всього, що можна, розрахований на середньо статичну людину, яка втратила сенс власного існування, як і я. Можливо, вам сподобається, як і мені – дуже цікавий, особливо на початку, подекуди пізнавальний (хоча, для мене не дуже, про відсутність часу я догадався ще давно =) :-P ), а саме головне – можна вдосконалити себе, знайти щось нове. І це найкраще. Дякую своїй подрузі Оленці за те, що вона мені дала почитати цю книжку.

Хоча, деякі мої друзі відкликнулись по ній дуже категорично – дехто не звернув уваги, хтось просто поцікавився, а хтось назвав цю книжку «фігньою», напевне, щоб повипендрюватися перед своєю подругою Галею і відчути себе в іншій шкурі.

Я хочу складати списки. Чомусь перший повинен бути про країни, які мені подобаються… Навіть не так – місця, які я хотів би відвідати, або хоча б відчути, знайти такі місця, які відповідали б певним нормам. =)

Вау. Я сиджу, слухаю музику, щось схоже на інді-рок, але щось незрозуміле. Можливо воно і викликає в мене якісь почуття, але окрім відчуття облегченности нічого не відчуваю. Діло принаймні не в тім.

Треба робити транслятори. Але я розбитий, як ніколи, так як останнім часом стараюся робити те, що хочу і те, що заманеться. Втім, лаби – це примусове заняття, а те, що я хочу робити ніяк з ними не зв’язано і з грішми також. Напевне я це вже десь писав, повторюсь значить. Мені надоїло примусове життя, воно без любові до світу. Напевне я сьогодні занадто добрий і після прочитання д-кох десятків сторінок книжки Лу стало легше. Я думаю, це піде мені на користь. Дійсно, книжка цікава і можна багато чого виокремити для себе самого.

Я хтів би написати про сон, який мені приснився. Це був сон про мого друга Пашу. Ми з ним дружили і дружимо ще з ліцея. Хоча, можливо, він образився на мене за те, що я йому не допоміг з компом, хоча я дійсно мало що шарю в процесорах. )) Але діло не в цьому, я ж починав про сон. Факт в тому, що мені приснилося, що він відкрив в себе в дома невеликий спортзал (тренажерний зал), при чому з невеликою платнею, і мені було досить здивовано дивитися на це. Я був просто не свій, коли побачив, що він займається бізнесом. Хоча це було трішки кумедно. Але, все-таки, він займався от і я подумав туди походити. Дивний сон. Але дійсно, можна було б з легкістю відкрити власну тренажорку з платнею по 15 грн. за відвідування і 100-120 за абонемент. Хоча, що це дасть…

Дивний сон.

Ох, знову вертаюся в свій видуманий світ з хниканням і незадоволенням своїм життям. Така вже моя роль сьогочасна в цьому світі =)
Зрозумів нарешті на кого я вчуся. Ні, не на програміста, а на раба, без душі, без шансу на життя, справжнє життя. Максимальне, що я можу досягти, будучи програмістом – щоб мене «насилували» покупці програм весь час і цілу вічність, роблячи кожен день до 7-го поту. Цікаве життя, чи не так?! Дійсно, я ж ще буду вихвалятися перед своїми друзями, який я розумний… Ги-ги, не розумний, а дурак і простак. Як і любий програміст без душі – нищий, мертвий, в якому вже не тече життя.

Ну, зароблю грошей, побудую дім, знайду дівчину і що з того… Все-рівно коли-небудь я втрачу все те, що заробив. Я стану рабом грошей, як і любий інший програміст. Це жахливо.

Треба дещо змінювати, напевне, це дрібниці, які стучать по моїй голові, і не дають спокійно робити ті справи, які мені подобаються. Бо таке життя – це занадто.

Нарешті я став трішки старший. Бо вже не можу відрізнити школяра від студента. А хто ж зможе? Хтів би я вернутися назад в школу і стати зомбі. Але краще іти своєю дорогою і змінювати власне життя, ніж стояти на місці. Дійсно, варто.

Чортовий сьогодні був день… Таких сотні, тисячі в моєму житті, але хотілося б хоча б один з них описати. Люблю завжди думати, думати й ще раз думати над своїм життям, чим більше думаю, тим більше цей процес приносить мені задоволення. Це частина моєї роботи, мій обов’язок.

«Рівненська центральна міська лікарня. Визначне і символічне місце, місце, в якому повинен побувати кожен справжній рівнянин. Я прийшов до лікаря надзвичайно рано, як на мене. Було без 15 хвилин 15, тобто 14:45. Я ще встиг осягнути оком боковий двір лікарні, щоб дізнатися, що ж там таке, можливо, цікаве є.

В лікарні було дуже багато людей, багато з переломали, багато прийшли на консультацію. Той коридор який веде до роздягальні, символічно було називати коридором гладіаторів: в ньому билися за життя кращі з кращих.

Біля кабінету мого лікаря було як на диво чимало людей: аж троє. Це дійсно багато. Це як мінімум 20 хвилин, як я і сподівався. Так як лікар приймав аж в 15:00, всі троє чекали: я, малий хлопець і якась жінка. Але людей по всьому коридорі була ума: старі й немічні, молоді й завзяті, посередні люди, які хворіли тією чи іншою хворобою. Нас все це об’єднувало.

Саме в такі моменти цінуєш лікарні і жалкуєш, що ти в них не працюєш. На коридорах помірний гамір завжди буде існувати – в одному коридорі завжди знайдеться якийсь твій знайомий, з яким можна було б розпочати розмову, якщо це необхідно і тобі самотньо. Особливо, якщо тобі далеко за 30 і хочеться згадати шкільні, або студентські літа, згадати роботу, дім, першу сім’ю. Красиво споглядати за рухами їхніх облич, посмішками, радістю, енергію. Подекуди цю атмосферу порушували всякі поважні пузаті дядьки з розряду “за 45”. У них вже не було сил гасати як молоді студенти, але вони смерділи повагою, багатим досвідом, спробами й невдачами, які постелили їхній тернистий шлях.
Хотілося б бути одним з них, але в іншому житті. Мій батько з таких людей, працьовитих людей. Я цікаво спостерігав за цією поважністю, і здивовано помітив, як через деякий час прийшов ще одна поважна людина такого ж віку: широчезний, в чорній дублёнці і жакеті, він навіть не намагався його знімати, коли обходив одну кімнату за іншою. Саме дивно, що цей поважний громадянин знав свого друга, про якого я вище розказував. Цікаво, але навіть в таких лікарнях можна зустріти свого друга, який як дві каплі схожий на тебе темпераментом. Дивно, але лікарня і на таке здатна.

Жаль, що ці двоє чекали на лікарів, які безупинно металися з одного кабінету в інший. Їх не можна було тривожити, чи ображати. Це було б не гуманно. Лікарня – це єдине спасіння лікарів, тут вони захищені від грошей, тут в них своє життя, поруште їх закони і вони це ніколи не забудуть, стіни лікарні будуть це пам’ятати до останньої миті. В цьому напевне й полягає робота лікаря – щоб повністю захиститися від ворогів у своєму логові.»

І знову я караю себе за бездіяльність – деякі мої однокурсники переходять на ін. план, зароблять гроші, розробляють сайти, хизуються, чваняться, гордяться тим, що були п’яні в Лагуні, розмовляють по мобілці ще з таким самим як і він, щоб завести контакти, щоб позаздрити і похизуватися. Як мені це все надоїло. Цей балаган, непотрібний, тупий, сліпий. Раби суспільства. Я не такий, хоча схожий. Буду чекати, може також переведуся на ін. план…

20:48. Я допив свою МакКаву і готовий робити економіку.

Настроение сейчас - после пар =)

 

«Білява дівчина з кирпатим носиком у кремовій курточці стояла на зупинці й чекала символічну 42-у. Приваблювало насамперед її пряме волосся, яке виринало з-під її білої шапки, її коричневі колготи і, звичайно, загадковість та самотність. Це приваблювало й відштовхувало водночас. Вона круговими рухами вимальовувала коло на снігу в очікуванні моєї маршрутки. /*Незалежно від того, яка б вона була, я б все-рівно сів, щоб за нею прослідкувати – така одна з умов моєї роботи. А от поспілкуватися з незнайомою людиною для мене ще заморське задоволення. */

Така приваблива, самотня, але на вигляд комунікативна білявка років 18 сіла сама в маршрутці… наодинці зі своїм співбесідником, який існував лише в її уяві та вухах - мобільником. Я тоді й зрозумів, що натрапив ще на одну ілюзію. Вона спілкувалася про багато дрібниць, в які я навіть не вникав, її голос здавався мені чужим і незрозумілим. Навіть парочка збоку мене більше цікавила, ніж дівчина з мобільником, або Кот, що сидів взаді маршрутки. Всю дорогу я чхав на своє паскудне життя.

Вийшов з маршрутки, простягнувши дві розпрямлені гривні. Гроші… Білявка була спритнішою і зі своїм мобільником, вийшла з маршрутки, закінчила розмову й дивилася на годинник, щоб зрозуміти, скільки часу вона побалакала. Я ж коли виліз з 42-ої, яка знову вернулася до свого маршруту, спохватився шукати загадкову дівчину з мобільником. Ні справа, ні зліва, ніде її не було: її вже встигло засмоктати у вечірньому Рівному, заблукала у тій рутині своїх справ, що забула, що про неї хтось думає. Вона перестала бути моєю ціллю споглядання, перестала бути чимось цінним для мене. Залишилася лише історія.»

20:17. Я нагрів свою улюблену дешеву МакКаву. Ворд 2007, дві аськи і Біомузикі ласкаво гладять мої вуха своєю етнічною безсмертною музикою.
 

 Ех, і нафіга я взагалі живу… Марно витрачаю ту можливість, яку б прекрасно могли б використати інші люди. Може це і не дар, але дійсно прекрасна можливість, щоб осягнути весь спектр прекрасного навколо, виявити всі свої можливості і не зламатися, пройти до мети й її досягнути.

А що ж я роблю. Нічого. Сижу, роблю лаби, слухаю музику, вчуся в дурному універі, дивлюся фільми, граю в ігри. Все забираю та забираю, нічого не віддаю, нічого… Вже взагалі став отшельником, не спілкуюся майже, не заводжу нових друзів, зціпився коренями за свій улюблений dark ambient і чекаю власної смерті, хвороби приймаю з посмішкою і радісно, біль в серці, як нове життя. Хочу переродитися. Будь ким, але не таким як зараз. Я гноблю статус людини, зневажаю ціну свого життя і можливостей. Треба щось дійсно робити толкове, або ж приймати цю смерть.

Цінувати себе потрібно, але зараз вже пізно. занадто пізно...


 

Хм, азіатські фільми полонили мій розум. Щось знайшов я в них цікаве, достойне уваги і перегляду.
Палка пристрасть, похоть, висміювання моралі, свобода думки вражає… Ніби цей дволикий народ віддається пристрасті та творчості, завжди посміхається і ніколи не старіє. Дивно, але це пронизує мене і хочеться ковтати чайні ложки китайського й японського кінематографу величезними глотками, відчуваючи смак і жар кожного моменту цих дивовижних картин.

Хм, зараз гляну якиqcm///
Бля*ь, с*кА нах розсерджений я… В жопу моє життя, якщо воно столь безцінне й безпорадне. В депресію все…

 

Ох, люблю думати над життям… Якби б ці думки змогли б змінити світ і людей, були б цінними для майбутнього, а так, вони призначені лише для однієї. Ну нехай 2-ох людей.

Ще вчора задумався над питанням свого майбутнього, сьогодні це питання постало сильніше, треба буде його зловити, цю думку, поки не вискочив цей метелик на волю.
«Вчуся в цьому універі, вже не бачу ким я стану після нього. Суто формалізм. Мій препод з психології, Сан Санич спілкується про самоповагу і самооцінку, натякаючи на те, що ми повинні обов’язково чогось досягти, максимально віддатися роботі, праці, суспільству, без бою стати рабом режиму. Але отримати за це винагороду – повагу людей, самого себе, сім’ї. Будова соціально значущої особистості повинна відбуватися не в таких стінах вузьких, а десь за межами цього досить страшного універу. Він такий неідеальний… Може в КПІ? Зустріну людей, цікавих людей, хоч і буду старший, але. Але буду вчитися як справжній студент. Може і так. А може там буде пастка? Як тут. Може там зовсім не так, як здається. Може… Якщо туди йдуть різні студенти з різних регіонів, чому я не можу, чим я гірший? Нічим, людина може досягти вершин більших, ніж від неї очікують, дайте їй мету, свободу і волю головне. Але попасти в ці тенета я не сильно хочу. Треба шукати компроміс. Красива обложка, смачна серединка, але після цього КПІ на кого я стану схожий? Вони виховають страшного захисника цинізму та честі, грошей і моралі, станеш рабом чийогось режиму, а треба ж створювати свою гру…

[500x306]

взяв фотку в юзера http://www.liveinternet.ru/users/x_fairy_x/ Не заню що це, але красиво.

За це можна критикувати суспільство. Інші універи також не варіант. Варіант – за кордон. Там більш складніше, але цікавіше, ти маєш свободу, волю, мету. Головне – переступити межу. А що, хіба так важко? Взяти, та й набратися цинізму трішки, кмітливості, рішучості, впевненості та об’єктивності (люди, грайте в RPG!!!). І все. Я буду під ЛСД, літати від щастя та радості, будучи корисним для суспільства, для людей… Але мій борг перед природою не погашу ніколи.

[375x500]

ем... студентка?! =)  Взято з http://moltat.ru/wp-content/uploads/2007/03/student.JPG

Я застряг. Стомився. Мабуть. “

Жити треба для мети, а не для себе – каже друге Я. Для досягнення мети є багато шляхів, тільки куди він заведе…? Саме цікаве – це не результат, а процес. Уявіть педантичного захисника моралі, який все життя робить на суспільство, сім’ю. Він робить для результату, отримує гроші для себе, щоб прожити, прокормити дітей, побудувати дім… облаштувати квартиру. І продовжувати цей прекрасний але циклічний процес.

Ех, чёрт... Не можу себе заставити щось робити. Граю в ME2, готуючи безтолкову рецензію на цю гру. Треба щось робити, щось вчити, але нападає якась апатія. Я розумію, що повинен дивитися на інших, як вони пробивають собі шлях в люди, заробляючи гроші, але щось не можу собі вдублити цю думку. Жаль, жаль. Некваліфікований працівник не знаю чого. Не знаю, чи такими темпами здобуду я якийсь інтерес до роботи і отримаю щастя від неї в процесі самої роботи.

Зараз думаю щось зробити, щоб знову почати рух цього матового колеса, яке застрягло як зубочистка в горлі, необхідні зміни, кардинальні.

 

Як цікаво змінюється цей світ, а з ним і наші поступки, відношення, дії, думки. По крайній мірі, навіть якщо нічого не змінюється фактично, ми себе заставляємо вірити, що все змінюється і ми також. Лише спогади заставляють нас вважати, що все не так, як ми вважаємо.

Ці дурні спогади, вони навіюють смуток і страх, переживання і біль, але це лише спогади. Їх сила велика, але вплив дуже малий, вони майже нічого не значать в нашому житті: людина найбільше «кайфу» від життя отримує саме не за рахунок спогадів, а саме під час конкретної події, діяльності, яка може закарбуватися у пам’яті на довгий проміжок часу.  

Якби б не спогади, у нас б зовсім були б інші цілі в житті, ми б не переймалися із-за маленьких дрібниць, не думали б про своїх друзів, жили б власним життям, а не чужим. Але тоді б ми були б схожими на тварин, незважаючи на наявність вищого розумі і здатності мислити творчо і логічно. Просто спогади роблять людину скованою, скутою кайданами відповідальності за вчинки. А може я просто несу якийсь бред.

Заставляю себе спілкуватися з самим собою у віртуальному житті, я перетворююсь на власний ідеал чорного злодія, який краде у мене ж самого нормальне людське життя. Треба навчитися не примусово перетворювати власне життя на ідеальне (те, яке ти хочеш і до якого ти прагнеш), а навчитися жити ним повноцінно.

Закриваю вікно аськи: дві мої аськи утворили ілюзію часу – начебто час зупинився. Треба жити природою і шумами природи, відчувати дотик тепла і любові навколишнього світу, а не підкорятися винаходам лютих і тщеславних виродків. Таке відчуття, начебто час зупинився, хоча це неправда. Просто я зміг створити такий світ.

 

Настроение сейчас - треба йти на пари =(

 

Це просто жахливо… Стільки померлих, стільки блукаючих душ були позбавлені свого обскура. Хтось назве цей випадок плином життя, хтось карою господа Бога, а хтось помстою природи. Ну, кожен, хто не постраждав від цієї стихії, зрозуміє це по-своєму.

Страшний землетрус на Гаїті став чи не самим страшним горем останнім часом для мого життя. Не знаю, як інші люди, які не постраждали, але я співчуваю сім’ям загиблим, і болісно дивитися на ту кількість людей, які померли під час катастрофи. Інколи я їм заздрю: вони померли гордо, дістали довгождану свободу і мир у своїй душі. Настільки жорстокий і слабкий наш світ, що ті усі філософи і антропоцентристи, які возвеличували силу та здібності людини, просто краще б мовчали і не оголювали свої слабкі місця: егоїзм, пафос, самовдоволення.

Не уявляю себе на місця гаїтянина. Це занадто важко, потрібно спершу пережити щось подібне, щоб говорити про масштаби трагедії, чи жити атмосферою катастрофи. Все-таки, це людське життя і пофіг на тих безглуздих бізнесменів, чи заможних людей, які вважають бідних людей пустим місцем, вакуумом та зрівнюють їх з скотом. Але дійсно: кожна людина, що померла в цій катастрофі – це ще одна смерть найважливішої людини на Землі. Я себе інколи запитую: а чому я не був там? Чому я не зміг відчути дотику їхнього життя та страху перед смертю. Я ж також помру, але не так, не знаю коли і не знаю де. Страшно дивитися у вічі смерті.

І як буде дивитися потім гаїтянин на майбутнє, на життя країни? Де той сенс життя, щоб заробляти гроші? Де ті цінності, якими проїдали наші мізки великі філософи та науковці? Краще б вся Земля, або хоча б майже вся Земля поринула в щось схоже, в глобальну катастрофу: тоді було б цікавіше і справедливіше жити, набагато цікавіше. Надіюсь, таке коли-небудь відбудеться.

P.S.: Мені стало жаль людей, які цим не цікавились. Для них, це як взмах крыльев мотылька: такий безшумний, малопомітний в їхньому божественному житті: д-ка десятків, а то й сотні тисяч померлих гаїтян не коштують життя таких людей, справді?! Набагато головніше – це заробити грошей, отримати задоволення та користь від усього, це ж закон моралі та виживання.
Ці люди не в силі називати себе людьми. Це лайно, твань і ніщо…

Хоча, щоб ми робили без ЗМІ. =)

Что же делать, когда мир так близок, но ты все-равно не можешь туда попасть.… Нету сил, но есть дорога, нет ключа, но замок-то висит, дверь заперта, а мир так близок, время есть, но дел-то нет. Такое ощущение, что Я, как и каждый гость этого пристанища должен пройти очень трудный искус: попасть в этот мир, создав иной мир, иллюзию, мираж. Такой мираж, где все, как ты представляешь в настоящем мире, но все не настоящее, где есть понятие правильно/неправильно, и дремлет такая жуткая вещь, как подлинная свобода мысли.
Интересно, а что этот мир должен из себя представлять? Бурную фантазию, или же какую-нибудь игру, где правила придумываешь ты сам… Интересно, это должна быть виртуальная машина, как эксперимент, который надо будет пройти успешно, найти в этом фальшивом мире ключ к дверям настоящей свободы мысли, духа и тела? Буду надеяться, что этот путь будет легче, чем другие.

И так, рассмотрим некоторые пути, или же иллюзорные миры, в которых можно найти истину и соискать этот ключ к настоящему миру. Самое главное – это построить этот мир, найти мост между настоящим человеком и тем, кто будет в этом мире жить, построить перед собой цель (ключ) и самое главное – не загубить человечность и себя, не задерживаясь в этом мире навсегда. Кто-то это назовет смыслом жизни, хотя это не совсем верно… Впрочем, вам решать. =)

Цього разу хотів би написати про одне з найбільш важливіших філософських категорій і почуттів людини, яке властиве напевне всьому живому і неживому… любов. Хотілося б розглянути її з багатьох точок, тому поки що розглянемо перші 99 поштовхів мого серця… Надіюсь ви зрозуміли.

Цикл 1. Розлита чашка кофе на лист без адресата…

Так, ці 99 ударів серця скорочують життя не лише головному герою гри «Тургор». Це незліченна міра, яку неможливо осягнути цифрами. Не об’єм і не площа, це не новий вимір, а просто шлях до прекрасного, чим менший, тим менше ти отримуєш коли її зустрінеш, але шлях який ти пройдеш до істини дасть тобі неймовірну силу-силенну нових ідей та досвіду, який можна буде втілити в реальність, якщо знайдеш істину любов.

Неможливо осягнути тих емоцій та почуттів, які спалахують в серці закоханого. Це щось як вибух атомної бомби посеред Тихого океану, настільки яскраве і прекрасне, але колюче і болюче, що неможливо осягнути повного обсягу тієї енергії, яка від неї (любові) відходить. А що саме головніше – не кожен день побачиш атомний вибух посеред океану, або прекрасної живої планети (Солярис), або іншої видуманої планети. Так само і з коханням: про любов в Інтернеті хоч завались і вбийся, а про тих, хто не пізнав всіх смаків та барвів цього дива майже ні слова, лише деякі промінці виблискують з купу хламу. І забудьте про такі поняття, як «невзаємна любов», чи «обезкровлена любов». Це все бред, ніяк не назвеш: вам дали таку можливість, а ви її промайнули, прогавили… От нелюди, дайте краще шанс тим, хто навіть не може осягнути поняття любові.

Чесно кажучи, жахливо залишати себе на пір тим тисячам парам, які тебе оточують: в думках, в неті, серед друзів чи на вулиці. Воно мене все тривожить. Я обертаюся від молодої пари і стараюся не звертати уваги на акт любові. Інколи для мене це жахливо, інколи боляче, але ніколи не огидно. Жахливо і боляче за мене.

Виходячи з чисто суб’єктивних думок, які живляться емоційним підґрунтям, не важко заявити одне: краще померти зараз, ніж мучитись будучи нецілованим і чекати своєї смерті. Краще надіятись на те, що я перетворюсь в жахливого монстра, але з коханням, ніж будучи живою людиною, але без того почуття. Це жахливо.

Неможливо зрозуміти думок нецілованих і нелюблячих. Їхній світ ширший, оригінальніший і дуже різноманітний й відрізняється від світу закоханих. Те, що набуває закоханий, недоступне нецілованому, але останній також має свої переваги.

Насамперед згадайте слова Папи Римського Бенедикта XVI: «людина позбавляється свободи, пізнавши любов». Я звичайно перекрутив, але суть передав. І справді, нелюбляча людина вільна. Вона може створити той світ, де їй краще жити, де будуть схожі за поглядами люди, де світ краще. Вона буде чекати того моменту, але буде вільною. Вона буде жити, а не виживати. Творячи, думаючи, чекаючи, терплячи, ця людина заслуговує більше ніж той, хто отримав любов. Без кохання людина не перетворюється на жахливого маніяка, чи безкровного аморального урода (про аморальність я ще скажу). Вона становиться більш досконалішою частиною світу, неземною, але й втрачає ту казкову гамму почуттів. Це те, що її відділяє від тварини: не розум, мова чи мислення, а саме любов.

99 поштовхів серця підбігають до кінця… а тебе ще нема. Перший цикл завершується, а ворота ще не відкриті. Цікаво, а коли вони відкриються, хто оживить мертве дерево посеред цієї смутної одинокої пустелі, де час немов застиг а голос мовчить? Годинник помалу пливе по стінам зруйнованого колись невдалою спробою відчути кохання, дерево спокійно мовчить, грамофон не грає. В банці вина лежить моє серце. Ще б’ється. Добре, що цей світ настільки сірий, що я не бачу наскільки воно жагуче, п’янке і багряне. Я можу його розбити – замість рук у мене рапіри, але тіло також мертве, в груді велика діра… Вставити й оживити себе я не можу, але цей світ також прекрасний. Він змінюється і може жити без любові. Побачимо, що потім буде…