Малюю тобі дощ... Дивись, який він... Він схожий на сльози, які я проливаю, думаючи про тебе... Чи думаючи про те, що вже ніколи... Ніколи не відчую, не побачу щось дороге мені... Я опиняюся у своєму малюнку... Стаю маленькою фігуркою на тлі сумної і холодної стихії... Але холод лише навкруги, всередині тепле блакитне світло, що ллється по всьому тілу і освітлює дорогу вперед... Я стаю такого самого кольору, як і дощ, зливаюсь із ним, ми – одне ціле... Ми не можемо існувати одне без іншого... Зникне дощ – зникну і я... Зникну, якщо не встигну сховатись в теплі твоїх очей... Просто зникну... Зникну із брудного світу... Розтану разом із вітром... Залишусь невеликим світлим спогадом у твоєму серці, одним із багатьох, але незабутнім, єдиним в своєму роді... Поспішай мені на допомогу... Врятуй мене помахом своїх вій, що віддадуть мені краплину тепла твоїх очей... Не дай мені зникнути... Дощ вщухає... Благаю тебе!!...