Поздравляю, вы все ебанулись на фильме "аватар" )))) купите себе лучше пять кило мандаринов вместо одного билета на сеанс в 3д, не ебите себе мозг)) но мы не о том))

В день отъезда я узнала об этом огромном горе... rest in peace, мы никогда тебя не забудем... 14 этаж, падение, менты, крики, боль, не представляю себе, как он это пережил... но и не об этом тоже речь... Блять, теперь в этом посте я не могу писать о чем-то веселом, может быть, набросаю отчет в следующем... рука не поднимается...

Через тисячу років і безмежну кількість ночей нам бракуватиме розмови. Я лишила монету в океані твоїх очей, я повернусь за нею обов'язково.
Вони різні, і стоять в кожному домі в цей день. Ті, що пахнуть лісом і морозом і ті, що валялись рік в чулані і пахнуть павутиною і пилюкою. Але кожна з них покликана дарувати радість і відчуття свята.
Цей день жінки проводять на кухні а чоловіки під прикриттям важливих справ звалюють з дому до вечора, або без краплі гризіння совісті валяються на дивані перед тєліком, чи на своєму стільці на кальосіках сидять перед компом і граються в іграшки, які, як вони вважають, не зрозуміти жінкам.
Та ось, олів'є вже нарізаний і заправлений, газова плитка заспокоїлась і охолоджується, на столі купа всього, що ні в якому разі не можна їсти десь до 11 години вечора. Це нічого, що завтра ми будемо кричати на чоловіків, що треба все доїсти, щоб не пропало))). Обов'язково забутий бути купленим майонез лежить в супермаркеті і він мусить побігти за ним, провести пару годин в магазині щоб його принести і налити в олів'є, яке все ще не можна їсти, бо рано))).
Кішка закрита у ванній, тому що не можна їсти і перекидати ялинку. І вже час кудись збиратись і виходити, а деяким час доприбирати і чекати гостей, сидячи перед телевізором. Елітне бухло стоїть і чекає доки ним нап'ються, щоб наступного дня прокинутись о годині п'ятій вечора і пити пити мінералку.
Пройшов рік, ми прощаємось з ним так само, як і з кожним іншим, хоча, чомусь, кожен рік йде геть з різними людьми. Тому, не можна сказати, що кожного року святкування те саме, мовчіть собі і їжте мандарини із шампанським, або як я бєхеровку з апельсинами. І не забудьте зліпити снігову бабу.

ЗІ: в цьому році:
- навчилися водити машину
- втратила кохану людину
- навчилась кататись на сноуборді
- з'їздила в Славське, Львів і Одесу
- багато людей втратила, і багато людей стали рідними. далі буде...

Малесенькі білі хмаринки осідали на деревах, лавках, на землі, фарбуючи весь світ у білий колір. Чорноти тієї ночі вже зовсім не було видно, не було видно і перехожих. Окуляри на носі хлопчика в зеленій куртці замерзли і він бачив світ крізь білий розмальований туман, ковзав по крижаним стежкам, ледь втримуючись на ногах, але не падаючи. Зіштовхнутись із кимось зовсім не було змоги, вночі в таку погоду надворі нікого не було, лише деякі закохані у сніг підлітки притулившись носами до скла вікон мріяли опинитись десь в горах. Вони бажали лише одного - опинитись на вулиці зі сноубордом. Але за стінами спали їх батьки, тому до ранку мрії могли залишатись лише мріями, намальованими на вікні. Світ малював казку, яка виглядала зовсім нереальною.

ура, я знову почала читати книжки до ранку)))

боян з баша в тєму до моїх думок.
"хорошо было в школе. поцеловались - значит встречаемся. а сейчас ебёшься-ебёшься и хрен знает, как это всё называется. "

Настроение сейчас - 30 стм

Типу і цікаво... але шось мені зовсім не хочеться знати... зі мною ти таким не був. вчора це було так безглуздо, всі подумали, що ми знову разом. але ми не будемо разом, в цьому немає анікрапельки сенсу. давай жити окремими життями, більше нічого не вийде. мені тяжко, я не можу через все це йти далі. мені вже добре без тебе, але шось ми ніяк одне одного не відпустимо.

Пластівці білої надії випадають і тануть... Я... я не встигаю її ловити, стрибаю, кричу, плачу, а вона лиш стікає по руках прозорим розпачем.

Малюю тобі дощ... Дивись, який він... Він схожий на сльози, які я проливаю, думаючи про тебе... Чи думаючи про те, що вже ніколи... Ніколи не відчую, не побачу щось дороге мені... Я опиняюся у своєму малюнку... Стаю маленькою фігуркою на тлі сумної і холодної стихії... Але холод лише навкруги, всередині тепле блакитне світло, що ллється по всьому тілу і освітлює дорогу вперед... Я стаю такого самого кольору, як і дощ, зливаюсь із ним, ми – одне ціле... Ми не можемо існувати одне без іншого... Зникне дощ – зникну і я... Зникну, якщо не встигну сховатись в теплі твоїх очей... Просто зникну... Зникну із брудного світу... Розтану разом із вітром... Залишусь невеликим світлим спогадом у твоєму серці, одним із багатьох, але незабутнім, єдиним в своєму роді... Поспішай мені на допомогу... Врятуй мене помахом своїх вій, що віддадуть мені краплину тепла твоїх очей... Не дай мені зникнути... Дощ вщухає... Благаю тебе!!...

хіба це схоже на колишню мене попхатись туди де натовп народу, і де я жодної людини не знаю? хехе) зато це схоже на мене теперішню. І це було насправді досить круто)) Протас без снігу, звичайно, виглядає унило. Але коли разом стіки людей, які жадають снігу, то стає якось набагато легше =) хороші всі. добре, що я там з'явилась. і тепер мені не сумно буде повертатись з протаса додому посеред ночі =)

Боже, я не знаю, що робити. Не може весь час так продовжувтись. Мені надзвичайно добре, коли ти поряд, але я відчуваю якусь фальш і мене це просто рве не шматки. + ти ж розумієш, що це все, мабуть, лише доти, доки ти когось собі не знайдеш. і тоді я буду повільно помирати.

[240x320]
йобані флешбеки. мене вже навіть улюблена музика через це дратує :( не можу, слухаЮ, і ці йобані образи в голові. маленькі картинки з минулої зими, з літнього відпочинку, що був усього три місяці тому... ті приємні моменти, що з'являлися і зникали протягом цього часу - півтора року. я розумію чудово в чому моя проблема. що доки це буде продовжуватись, я не зможу забути, заспокоїтись, це завжди буде мене турбувати. але я не хочу нічого закінчувати. і це головна проблема. мені потрібно, щоб надія кудись зникла, щоб я не думала, що все можна повернути назад. адже з цього вже ніколи нічого не вийде і я чудово це розумію. розумію мозком, а не сердцем, і тому не можу відпустити. я ніколи не вміла відпускати. можливо, коли я стану трошки дорослішою, я навчуся все робити правильно, не буду продовжувати робити те, що і сама вважаю величезною дурницею. цікаво подивитись, що буде через півроку, або рік. отак на кілька хвилин туди перенестись і відчути, що мене тоді буде турбувати, про що я буду думати. Треба якось покінчити із цим. і хоча у всіх дєпрєсняк зазвичай восени, в мене він, чомусЬ, ближче до нового року. чим ближче, тим тупіше себе почуваю. добре, що я хоч не почуваюся нікому не потрібною. тоді б я мабуть тільки те й робила, що валялася і жаліла себе. а так напади паніки і жалості до себе з'являються рідко, і, здебільшого, тоді, коли я не можу заснути. як хочеться іноді не думати ні про що... просто вимикати мозок і все.
хочу бути музикою. рейвом, інді, тріп-хопом, панком... викликати почуття. щоб мною насолоджувалися, я дратувала, я примушувала задуматись або стрибати до стелі, вводила в неадекватний стан... тоді я буду чимось в цьому житті і ніколи не зникну, не залишивши про себе згадки. починаю помічати за собою, що мені подобається такий мій стан. я стаю цинічною, пасивно-агресивною і дуже дивною. єбанутою, я б навіть сказала. але, я собі подобаюсь. коли в мене все добре, я все одно нию. так чому б не нити від того, що дійсно в мене щось не так. я нібито вільна, але єдине, чого я не відчуваю - це свобода. ніби я сиджу одна в тісному тролейбусі і там заклинило всі двері і я не можу розбити вікно, а водій втратив свідомість, і я маю вижити, якось виплутатися, але не вмію водити тролейбус, і не можу розбити вікно, та й якби розбила, то не зістрибнула б на повному ходу, бо скрізь купи машин. але я маю щось зробити, щоб бути живою, мислити, сама творити своє майбутнє.

[496x699]


круто прокидатись в 6 годин ранку) на вулиці, доречі, собак більше ніж людей)) і вони лякають птахів, які клюють їжу, що їм викинула з вікна добра бабуся, і вони злітають цілою хмарою)))

що нормальна людина може робити на вулиці о пів на сьому ранку в суботу?) три-чотири мужичка з пивом, одна замріяна тьотя з собакою на повідку і щасливими очима, бабусям з кульочками, як завжди, не спиться, дівчинка з квітами)

повітря поступово наповнюється запахами і звуками нового дня, який вже через кілька хвилин не буде здаватись таким загадковим через шум трас і поспішаючих кудись людей.

а ти дивишся на світ крізь напівприкриті очі і насолоджуєшся секундами його таємничості =]

Слабо прокинутись о 6 ранку, щоб полізти на дах зустрічати світанок?) Мені - нє)) Спала всього годину - безсоння - але виспалась і чудово себе почуваю, я жива, я жива))) Мені добре. Сьогодні, мабуть, найтепліший і найприємніший день цього листопада. хоча, і без кексів, йопт) хтось трошечки проїбав) зате - смачна кава, купа вдалих кадрів :) пішки до "глобала" потім звідти пішки на дах на дєсну, потім додому на трамваї перевдягатись, потім на лівобєрєжку в макді заряджати фотік, потім в гідропарк, там карусєлі-карусєлі, і звідти пішли до м.дніпро, потім пішки до пішохідного мосту, потім пішки через труханов на московський міст, а потім пішки до глобала, щоб завершити коло. )))) наші ноги в шоці, але чудово))) дякую) мені справді класно :)
приємно, коли між чоловіком і жінкою лише дружба і жодної хєрні :)
[699x265]

Смотришь, как тает снег под ногами плачущей женщины на остановке, автобус с трёхзначным номером подкатил и забрал её, и ты со странным спокойствием наблюдаешь, как медленно исчезает под новыми белыми хлопьями жёлтый фильтр окурка...
Если бы не кусок серпантина, никто бы и не заметил, что улетел год.

Дождь, блин. Припёрлась, таки, осень, сучка! Холодина такая, не хочется никуда нос высовывать. Зато, блин, есть повод отморозиться от всех и никуда ни с кем не пойти сегодня.
Зачем ты мне сегодня позвонил? Я теперь думаю, что зря не поехала в универ, так бы провела хоть час с тобой. Это так глупо, но мне не хватает тебя, твоего смеха, твоих объятий, поцелуев, глаз, твоих рук... Они уже не мои, но мне так их не хватает... Как будто от меня оторвали бОльшую половину и я теперь неполноценная. Непонятно это.
И накрылась моя поездка во Львов, из-за снега, из-за всего, что показали в новостях и из-за денег. Не понимаю я, блин, почему мне снова стало плохо. Флешбеки эти уже достали. Сижу и ловлю де жа вю целыми днями. Ничего не хочется.

Ну нахрена вс всё стало так как было 2 года назад? Не хочу я быть сучкой, хочу быть хорошей, любящей, зависимой и для всех кроме одного быть вне зоны доступа. ( Одного блять. Одного! Не двух, не трёх, не десятерых! Одного!!!

[350x267]
Ммммм какой вечер =) и уверенность в том, что мне не скажут, что со мной скучно! И так приятно, что этот вечер был незабываемым для нас двоих))) Я так давно столько не гуляла)))
Конечно, страшновато было спускаться с Мариинского на подол в темноте, но, держась за руки мы как-то об этом не думали))) Трансляцию футбола мы так и не нашли, но наши победили, и нам сразу же об этом сообщили =)
А поедем кататься на великах?
А поедем во Львов?
А поехали куда угодно... )))
Ха, а ещё салют возле арки непонятно в честь чего, но в тему))))
И ко мне снова постепенно возвращается вдохновение :)
Спасибо, спасибо, спасибо! Мне очень давно не было так хорошо :)

[600x407]
Настроение сейчас - намного легче

Мда... Это называется "вырваться из сети". Никогда не думала, что после всего мне будет так легко и хорошо.
"Боль расставания пропорциональна красоте пережитой любви..." - наверное, так и есть. Нам было хорошо. Нам было очень-очень хорошо, и я никогда этого не забуду. Но, надо идти дальше, я перестала зацикливаться на тебе, перестала думать только о тебе. Тогда я боялась, всё время боялась потерять тебя, что-то сделать не так. Теперь же я не боюсь этого, только поэтому мне стало легче. Я никогда не забуду тебя, никогда не забуду то прекрасное, что у нас с тобой было, теперь, даже если спросить у меня, что было плохого, я просто не вспомню. Если подумать, то я и тогда была счастлива, меня всё устраивало, мне даже нравилось страдать, мучаться, потому что после дней, наполненных слезами приходили дни с тобой, дни радости, улыбок и счастья, и я понимала, ради чего живу, ради чего просыпаюсь каждый день с улыбкой. Я не раз еще буду вспоминать приятные мгновенья и плакать, но оно того стоит. Мне стоило всё это пережить, я ни о чём не жалею и никогда не пожалею. Ты многому меня научил, но теперь нам пора попрощаться. Попрощаться не друг с другом, а с чувствами, потому что ты действительно всегда будешь моим другом. Почти ничего сейчас не изменилось. Я могу сказать тебе всё что угодно, мы можем всё так же вместе дурачиться и смеяться, просто теперь мы не вместе. И всё ещё немного больно быть рядом с тобой, но знать, что мы не вместе. Надеюсь, это пройдёт. Но сейчас я уже не плачу. Я освободилась, теперь я ничего не боюсь... Спасибо, что ты был у меня. Теперь я снова могу увлекаться, слушать музыку, играть её и петь. Мой телефон стал разрываться от звонков, я не отвергаю никого и люди потянулись ко мне. Видишь, во всём есть плюсы. Пишу, пытаясь не обращать внимания на ком в горле, что больше не люблю тебя. Снова могу писать. Живу заново. Живу так, как и должна была жить тогда, но не жила, потому что жила тобой. Нет, мне больше не будет больно.

Все мы так отчаянно боимся чувствовать что-то... Хоть что-нибудь. Поэтому мы продолжаем падать в объятия друг друга, и, трахаясь, заполняем одиночество до конца наших дней.

[350x331]
Настроение сейчас - таке

„Они вечно торопятся на работу, — я видел их тысячи, с завтраком в кармане, они бегут как сумасшедшие, думая только о том, как бы попасть на поезд, в страхе, что их уволят, если они опоздают. Работают они, не вникая в дело; потом торопятся домой, боясь опоздать к обеду; вечером сидят дома, опасаясь ходить по глухим улицам; спят с женами, на которых женились не по любви, а потому, что у тех были деньжонки и они надеялись обеспечить свое жалкое существование. Жизнь их застрахована от несчастных случаев. А по воскресеньям они боятся погубить свою душу. Как будто ад создан для кроликов!“
— Г. Уэллс, "Война миров", 1897