„Nic dwa razy się nie zdarza...”
Феномен інтертекстуальності Віслави Шимборської

На світі нічого не трапляється двічі... Цей поетичний епіграф вибраний в контексті розмови над феноменом інтертекстуальності В.Шимборської не випадково. З самого початку ці слова створили певну атмосферу неповторності й утвердили унікальність кожної миті, кожного слова, кожного мистецького твору. Маю надію, що наукові розумування над теорією, сутністю і варіантністю інтертекстуальності у цій аудиторії були б зайвими. За вихідний пункт роздумів візьмемо, що інтертекстуальність – це діалог (розмова, взаємовплив, рефлексія) певних культурних текстів у найширшому розумінні останнього терміну (тобто – тексту). А з широкого спектру інтертекстуальності поезії польської поетеси мені хотілося б відмітити певний аспект – її діалогічність з образотворчим мистецтвом.
У доробку В.Шимборської є кілька віршів, у яких вона звертається саме до малярства. Це й мініатюра “Дві мавпи Брейгеля”, яка стосується конкретного твору нідерландського художника, але розкриває значно ширший філософський контекст – “великого матурального сну”, у якому треба здати іспит з “історії людства” саме цим мавпам, прикутим до вікна ланцюгом і єдиною підказкою на питання, що не має відповіді, є брязкіт цього ж ланцюга. Це й хрестоматійний вірш “Жінки Рубенса”, де метафора “żeńska fauna” у поєднанні з означенням “waligórzanki” створює особливий, а як же характерний для В.Шимборської іронічний підтекст, який саме у цьому творі набуває пародійного характеру.
Однак, хотілося б зупинитися на двох інших творах поетеси, які також мають інтертекстуальний, хоча й не так конкретно виражений характер.
“Пейзаж” – у творі авторка одразу ж конкретизує жанр твору, визначаючи його часову відлеглість (“stary mistrz”), техніку виконання („olejna farba”), час (”piąta popołudniu”, „maj”) і місце („ścieżka, dom, jesion”) того, що ніби-то має бути зображене на уявній картині нідерландського, голландського... художника, очевидно, ХVІІ століття. Саме ці нечисленні, але ємні, виразні маркери свідчать про дуже добре знання В.Шимборською старого малярства. Знання такого органічного і глибокого, що навіть ці штрихи здатні прокласти для читача уявний місток між поетичним твором і живописом. Шимборська не була б Шимборською, якби за кожним рядком її творів на читача не чекала несподіванка. Саме так висловився про характерність її поезії Станіслав Бараньчак: “Основний парадокс полягає у тому, що Шимборська говорить унікальною мовою, яку ми впізнаємо одразу, але водночас ніхто не може передбачити, яким буде її наступний рядок”. У “Пейзажі” також несподіванкою є ототожнення ліричної героїні вірша з жінкою, зображеною на старій картині. Жінкою у жовтій спідниці, білому очіпку, з кошиком у руці, яка “paraduje w cudzym losie”. Здається тут їй вдалось підхопити й виразити інстинктивний порух душі опинитися десь, колись, в іншому часі, місці, в іншому житті, яке можливо й було б справжнім-справжнісіньким... Як оте ахматовське: “Мне подменили жизнь... В другое русло, мимо чужого потекла она, и я своих не знаю берегов...”. Однак у Шимборської “парадування у чужій долі” здійснюється стосовно певної особи – чоловіка, саме від нього героїня віддаляється у часі і просторі: “Choćbyś zawołał, nie usłyszę, / a choćbym usłyszała, nie odwrócę się...”. Маємо черговий випадок парадоксальної несподіванки автора: те, що було задекларовано як старий пейзаж, перетворюється на сучасний ліричний монолог про розставання. Те, що на початку твору було застиглим і статичним, також несподівано набирає руху. Історична та сучасна верстви вірша перетікають одна в одну. В.Шимборська демонструє тут неабияку обізнаність в реаліях того часу. Саме ними (реаліями, такими далекими для нас) вона розшифровує, розкодовує модель життя Іншої Жінки – нідерландської селянки чи городянки ХVІІ століття. Вона знає світ у радіусі шести миль, Бог ще дивиться у тім’я її голови; звичайно, вона має душу і це так очевидно, як те, що сливка має кісточку... Це так наївно, але так просто і ясно, що не виглядає дивним бажання сучасної жінки сховатися у тому світі, де не має “zabawy w serce”. Ось вона – причина втечі у чуже життя. А художньо-живописний стафаж і явний, і той, не намальований, виявляються не метою, й не змістом твору, а тільки засобом створення глибокого, психологічного і дуже делікатного вірша про складні стосунки жінки й чоловіка у нашому сучасному світі.
“Середньовічна мініатюра” – подібна ситуація складається у тому, що автор не конкретизує живописного твору, який міг би лягти в основу вірша. Так само, як у “Пейзажі”, В.Шимборській вдається тут передати загальну атмосферу часу (там – ХVІІ ст., тут – середньовіччя), виражену мовою живопису й переказану мовою поезії. Зовнішні ознаки середньовічного малярства: площинність зображення, локальні кольорові плями, відсутність перспективи, неіндивідуалізованість персонажів, використання певних знакових штампів – усе це, виявляється, можна висловити не сухою мовою наукового опису (музейні працівники знають, про що йдеться, адже кожний твір мистецтва має своєрідний паспорт, де найдокладніше описане зображене на ньому...), а мовою поезії та ще й так майстерно, що наївність і певна примітивність середньовічного живопису проглядає крізь ... ступені порівняння прикметників, як якісних, так і відносних, які за ступенями не відмінюються: “najzieleńsze wzgórze”, „najkonniejszy orszak”, „paź najpacholętszy”, „stokrotki najprzydrożniejsze”. Ці словесні форми виявляються узагальненими образами, характерними для мініатюр того часу. “Гнучкість й здатність до мовних відкриттів, які утворюють різного роду форми та можливості існування – це одна з характерних рис цієї поезії, один з елементів її – глибшої, ніж тільки мовна – авангардності” – писав про особливості стилю В.Шимборської Єжи Квятковський. Усе у світі середньовічної мініатюри казкове, прекрасне й чудесне “pod najlazurowszym niebem”, „w tym realizmie najfeudalniejszym”, а те, що неприємне, негарне, проблемне, те, що може зруйнувати зображену ідилію, буде намальоване на іншій картині, і це розуміється “arcysamo przez się”.
„Nic dwa razy się nie zdarza...” – живописний нідерландський пейзаж, середньовічна книжкова мініатюра не повторяться у сучасних поезіях; це будуть нові, неповторні твори про нас, у нашому часі, але з рефлективними спалахами того прекрасного, що відійшло. У цьому – краса та сила мистецтва.