ПЕРЕДМОВА

«…Щоб кожен, дивлячись на трави, Душею був, наче трава, простий…». Леопольд Стафф, Дивовижний сад

Праці Людмили Едуардівни Петрухіної читаємо на одному подиху. Вони захоплюють і вражають новаторським підходом до розкриття поставлених проблем. Людмила Едуардівна в одному зі своїх електронних листів писала, що має здібність дивитися «на загальновідомі річ, явище чи подію з нової точки зору, безпристрасно і без посилань на будь-які авторитети». Саме ця свіжість погляду та глибоке проникнення в суть проблеми була характерна не тільки для її наукових досліджень, а для й лекцій, виступів чи просто розмов. Ще раз звернуся до слів Людмили Едуардівни, які найкраще підтверджують її мудрість і талант: «Пригадався мені Чичерін, який на одній із лекцій говорив про свої враження від Ермітажу: мовляв, Рембрандт чи Леонардо (це не настільки важливо) – прекрасний, але Нева, що тече за вікнами, – набагато прекрасніша. Я тоді цього не розуміла, а тепер, після експозиції Національного музею (в суботу) та Вілянівського палацу (в неділю), я сіла на березі озера у Вілянові і все зрозуміла: це озеро, вода, осінні дерева зараз для мене означають більше. Подумалося: це старість чи мудрість? Вирішила зупинитися на другому».
Аналізуючи широкий спектр літературознавчих, фольклористичних, культурологічних питань, Л.Е. Петрухіна логічно розкривала суть проблеми, керуючись насамперед засадами чіткості й простоти – наукове дослідження, вважала вона, має бути доступним для сприйняття кожному читачеві. Не випадково я обрала епіграфом до цього тексту рядки з поезії Леопольда Стаффа, адже мудрість людини полягає в її простоті. Саме топоси природи були об’єктом кандидатської дисертації Л.Е. Петрухіної – «Образи природи як стани екзистенції у поезії (теоретичний аспект)» (Львів, 20 грудня 2000 р.). У цій праці розглянуто категорії природи як основні світоглядні й екзистенціальні поняття в літературі. Саме в природі, а також у стосунках з нею митець може знайти вираження і втілення найрізноманітніших почуттів та психічних станів. Матеріалом для дослідження були поетичні твори українських і польських авторів ХІХ – початку ХХ ст.: з української літератури – твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, «молодомузівців», Олександра Олеся, Миколи Вороного, Агатангела Кримського та інших; з польської – поезія романтиків Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, представників літератури Молодої Польщі Казімєжа Пшерви-Тетмаєра, Леопольда Стаффа, Яна Каспровича, Тадеуша Міцінського, Станіслава Кораба Бжозовського та інших.
Дослідницькі зацікавлення Л.Е. Петрухіної концентрувалися насамперед довкола проблематики романтичної літератури, польської та української поезії початку XX ст., слов’янського фольклору, серболужицької літератури, вічних мотивів культури. Окреме місце посідало вивчення слов’янської романтичної балади, зокрема, поетики фантастичного в баладах. Дослідження слов’янської балади на матеріалі польської, української, російської, білоруської, чеської, словацької, серболужицької літератур охоплювало широке коло питань: взаємовпливи слов’янських балад, вплив англійської та німецької літератури на слов’янську баладу, рецепція творчості письменників-романтиків у слов’янських літературах (наприклад, рецепція Адама Міцкевича і його збірки «Балади та романси»), традиційні та оригінальні сюжети балад. Усі ці проблеми були предметом ґрунтовної монографічної праці Л.Е. Петрухіної, яку авторка не встигла завершити.
Нерідко дослідниця виходила за рамки своїх основних зацікавлень і зверталася до «вічних» тем культури. У поле зору Л.Е. Петрухіної потрапляють надзвичайно цікаві феномени – так з’являються захопливі статті: про поліандрію, відображену в українських народних баладах («Бідна Галя» у тенетах колективного шлюбу); про вампірів, упирів та мертвих наречених, постаті яких присутні і в сучасній культурі («З коханими не розлучайтесь...». Мандри сюжету про мертвих наречених; Вампір – вічно живий); про образ Чужого і суголосне з ним протиставлення Свій–Чужий, Схід–Захід («Все можливе у Східній Європі...». Пригоди чужинців у романах Пьотра Сємьона та Юрія Андруховича). У світлі інтерпретації Л.Е. Петрухіної «вічні» мотиви з пісень та балад знаходять утілення в житті сучасної людини, яка навіть цього не помічає й не усвідомлює – так наукове дослідження стає цікавим не лише для літературознавця вузького профілю, а й для широкого загалу читачів, увагу яких привернуть питання про те, чому дівчина з відомої пісні «Горіла сосна, палала» стоїть спокійно під сосною, що палає, і розчісує косу, а не втікає від нелюдської смерті або чому вампіри та упирі користуються такою популярністю, що навіть у мережі Інтернет є численні сайти, присвячені вампірології, а кінематограф постійно пропонує нові фільми про вампірів.
Отже, пропонована читачеві книга містить у першій частині наукові статті Л.Е. Петрухіної, структуровані за тематичними блоками: Слов’янська романтична балада, Вічні мотиви культури, Розмови через літературу: компаративні дослідження, Теорія літератури, культурологія, дидактика, а також рецензії на дослідження знаних учених-славістів Боґуслава Бакули, Михайла Гнатюка, Дорброхни Даберт, Миколи Ільницького, Валерія Корнійчука, Яна Махала, Володимира Микитюка, Володимира Моторного, Євгена Нахліка, Алли Татаренко, Дмитра Чижевського.
Одним із творчих задумів Л.Е. Петрухіної була популярна книжка про Юліуша Словацького, яка мала бути приурочена до його 200-літнього ювілею. На жаль, цей задум не вдалося реалізувати повністю. У другій частині книги «Quaderni e quadri. Есе, нариси, нотатки» представлені фрагменти розпочатої праці «HOMO VIATOR, або Мандрівка як спосіб життя» (фрагменти книги «Мій Словацький»).
Ще одним предметом зацікавлень Л.Е. Петрухіної була історія мистецтва – протягом чотирнадцяти років вона працювала на посаді наукового співробітника спершу Полтавського краєзнавчого музею (1974–1975), а згодом Львівської державної картинної галереї (1977–1988, 1993–1995). 1995 року Л.Е Петрухіна розпочала роботу у Львівському державному університеті імені Івана Франка, де викладала історію польської літератури (від пропедевтичного курсу до сучасної літератури) та культуру. Готуючи лекції з історії польської культури в європейському контексті, Л.Е. Петрухіна опрацювала відеоматеріали та презентації, які можна знайти на її культурно-мистецькому блозі http://www.liveinternet.ru/ users/lucinema_studio/blog/ (оскільки цей блог відвідують читачі з України, Росії, Білорусії, Чехії та інших країн, його робочою мовою є російська). Деякі з цих матеріалів представлено в другій частині книги. Серед усього розмаїття біографій, історій та мистецьких зображень Л.Е. Петрухіна виокремила найцікавіші: біографію рудоволосої норвежки Дагни Юлль, femme fatale межі XIX–XX століть, дружини Станіслава Пшибишевського і довговічної музи Едварда Мунка; життєвий та творчий шлях Станіслава Виспянського; цікаву і маловідому історію життя Софії Потоцької. Великим зацікавленням Л.Е. Петрухіної був образ Богоматері та тема Благовіщення, які вона досліджувала та інтерпретувала. Про це читаємо в нарисах Маленький Герард від святого Іоанна, Куди повзе слимак?, ознайомлюючись при цьому з ілюстраціями, що їх авторка супроводжує детальними поясненнями.
Окреме місце в книзі займають описи подорожі до Італії – втіленої мрії Людмили Едуардівни. Ще працюючи у Львівській державній картинній галереї, читаючи там публічні лекції про Леонардо да Вінчі, Ботічеллі та галерею Уффіці, Л.Е. Петрухіна прагнула відвідати батьківщину мистецтва Відродження, і це їй вдалося здійснити. Перед поїздкою до Італії Людмила Едуардівна почала активно вивчати італійську мову, щоб краще сприймати цю країну та її культурне багатство. Ось одна з історій, описана в Третій поїздці до Флоренції: «“Чи сеньйорі подобаються італійські мужчини?”, – спитали мене ввічливо. “На жаль, – відповіла я, – в Італії я бачу лишень церкви, архітектурні пам’ятки та музейні експонати”. Моя відповідь сподобалась хазяїну і розсмішила його [йдеться про власника паперового магазину у Флоренції]». Навіть невелика частина викладених пригодницько-екскурсійних яскравих вражень Л.Е. Петрухіної створює ефект особистого перебування у Флоренції, Луцці, Коллоді, Римі. Вражає ґрунтовна енциклопедична обізнаність авторки з кожною церквою, площею, вулицею, з музеями, картинами та їх авторами, з культурним і суспільним життям Італії та побутом італійців, а водночас легкий розповідний стиль із вкрапленнями легенд, анекдотів і веселих історій.
Італійські оповіді нагадують роман. І це не випадково, адже Людмила Едуардівна мала намір написати ще й книгу про Італію, щоб наблизити читачам сприйняття сучасною людиною – прочанином чи туристом – цієї дивовижної країни з її історичними пам’ятками. І важко повірити, читаючи тексти «З італійського зошита», що автором цих невимушено легких історій є та сама глибока дослідниця слов’янської романтичної балади та питань теорії літератури. Але прочитання і наукових статей, і історій з подорожі Італією, і спогадів про батька, які також уміщено в цій книзі, дає можливість пізнати Людмилу Едуардівну Петрухіну повністю, з її непересічним обдаруванням та ставленням до світу.
Насамкінець, повертаючись до поезії Стаффа, зауважу, що семантичне наповнення цього невеликого, але глибокого за змістом вірша віддзеркалює життєве кредо Л.Е. Петрухіної: людина є храмом мудрості, незбагненності і божественного, але одночасно вона є простою і доступною, як навколишня природа. Людмила Едуардівна була передусім доброю і відкритою людиною, безмежно відданою своїй праці, творчою і активною особистістю, мала особливе почуття гумору, володіла ораторським хистом, цінувала родинні зв’язки, була віддана сім’ї та друзям.
Людмила Едуардівна Петрухіна своєю активною науковою та педагогічною діяльністю на ниві слов’янознавства залишила помітний слід в українській філологічній науці. Ми, університетські колеги, з великою повагою і любов’ю згадуємо Людмилу Едуардівну, її невтомну працю та відкрите, щире ставлення до людей.
Сподіваємося, що ця книга хоча б частково віддзеркалить багатий внутрішній світ нашої колеги, учителя, друга – Людмили Едуардівни Петрухіної – і відкриє перед читачем її широкі інтелектуальні обрії.

Ірина Фрис