Темрява парку, будиночок посеред дерев, посеред заплутаних паркових доріжок. Як можна не захоплюватися кружлянням безлічі доріжок, вкладених бруківкою, навколо різноманітних дерев. Жодна з них не устрімлена в певний напрям, вони тут так само прогулюються, як і люди, не поспішаючи нікуди, частенько звертаючи в бік. Світло ліхтарів, загубилося десь поміж гілля, у темряві. Тіні людей, з песиками, закоханих парочок на лавочках, навряд чи хоч одна з тих тіней може кудись поспішати…Осінь дається в знаки, прохолодний вітерець, шурхотить листя під ногами, падає з дерев, намагаєшся сховати пальчики у рукава, заховати шию у комірець куртки, подалі від прохолодної ночі, тобі це вдається? Навряд чи. Сідаєш на східці, в твоїх руках стакан кави, лише у Мак-даку зовсім не жаліють кави, тож можеш насолоджуватися великою кількістю Латте. Щось казково ефемерне навколо тебе. На доріжці танцює листя, поміж тіней, вітерець розповідає свої чудернацькі історії, про свій день, про світи, в яких він побував, а листя підтанцьовує, підтакуючи йому. Повний місяць вже не ховається за кронами, освітлює людей, що проходять повз. Та східці це інший світ, потойбічне царство, з темрявою, і тишою, насолоджуйся. Твої руки зігріє кава, сигарети затуманюють потрохи твою свідомість, ти любиш друзів, любиш її, хоч не можеш, не знаєш як стати для неї найліпшим, як закохати її у себе…тобі просто добре, тобі спокійно на душі, і якось дивно. Чи справді я хочу усього, про що думаю, чи зовсім мені це непотрібно…я сумніваюся, і це найгірше…що мені варто змінити у собі, як розібратися в своїх думках, як зрозуміти чого я справді хочу…чи можна досягнути мети, коли ти не впевнений у ній, коли ти навіть не знаєш чи це твоя мета, чи щось інше…а погані звички, затягують, і найгірше, що ти не розумієш що в них поганого, коли ось зараз ти від них отримуєш задоволення…від кави з сигаретою, від спокою в свідомості, від дивного стану речей і думок в голові…