і не треба потім говорити, що я не казав. я це знав, от і все. ця осінь повинна бути такою, якою вона і є- шмарклями звисати з промоклих від вечірніх променів місяця на моїй стелі, не кажучи нічого.

начебто нічого й не було. начебто я не витягав з себе своє "я" й не заставляв його проковтнути всю електрику минулих днів, що сидить в мене, що гуркотить трембітами зранку та скиглить цуциками  у грудях ввечері.

а на що ще можна було розраховувати? на солодкі весни, що пахнуть пшеницею та запашні м’якенькі ряднини зранку, що все що накоїв, наговорив та надумав - залишиться там, у минулому?..на що сподіватись коли остання гойдалка летить у прірву, зриваючи дорожчу мені білизну?..маленьке ягнятко.

напевно не той вечір, щоб щось пояснювати, щось обмірковувати та щось зрозуміти!.. але завтра прокинусь з відчуттям , що чогось не договорив,  щось забув та щось не зробив

але це все смішно. кумедно.

кумедна життєва ситуація.

скільки коштує слон?

краща жінка першая, аніж тая другая.