Все змінилося в цьому місті, і вона змінилась також. Найголовніше те, що вона зрозуміла це перша, бо кому як не їй про це знати. Пляма в місті якому вона не належить, і в якому ніхто не належить їй.
Тож, то була майже зима, ще одна з багатьох, холодна і самотня для неї. Чомусь завжди, як стає зимно, відчуваєш самотність, вона огортає своїми крилами все навкруг, не дає покою. Стан на одинці не значить того що немає з ким спати, чи то пиячити, просто коли йдеш додому, фізично необхідно мати рідне плече, а зовсім не Васю, чи Колю без різниці ім’я можна не запам’ятовувати. Саме коли таке трапляється з тобою, та ще й за мерзенної погоди стає боляче як ніколи до того.
Кіра йшла додому, в сотий раз, як їй здавалося, холодним ранком майже зими. Та сама вулиця, крамниця, дорога, та звідки ж ця треклята автівка?
Лікарі приїхали за викликом, наляканої молодої жінки, котра була за кермом. Все як треба, пів години, похмурі обличчя, «жіночко одійдіть». Натовп вже давно зібрався, охали, шкодували, казали така молода, а потім як завжди «порядку нема, з глузду усі з’їхали, ще одна дурепа не вдячна» і так далі і тому подібне. Медики тим часом працювали, заносили до машини, везли у лікарню. Наче у вісні долинали голоси, було боляче і страшно.
Метушня, скрізь усе біле, єдина думка майнула у голові, скоро зима. Потім наркоз.