Але я не знаю отправмился ли мой коментарий на твою фотку, Артем, но короч норм рожа. Тебе же все равно приходит письмо на мыло так что мож получиш два

Настроение сейчас - нормалдык

Морозное небо. Дрожащие звезды.
Втянув кулаки в рукава,
Мимо лицея. Через Березовый.
Дома часа через два.

Сказано - сделано.
Медленно... Медленно....
Банку ногою в кусты!
Сказочно.Радостно.
Молодо. Зелено.
Странно, что это ты.

Топнул ногою - звезды посыпались.
Сунул за пазуху- сердце прожог.
Маленький мой, Лучше не рыпаться
Чтоб не обиделся Бог.

Стихи одного дорогого мне человека, который к сожалению или к радости ушел на отдых рай

[525x700]

Настроение сейчас - нормалдык

Два дня назад нашла сборник стихов моего друга изданный посмертно, ну уж очень хочеться поделиться

[525x700]

Все змінилося в цьому місті, і вона змінилась також. Найголовніше те, що вона зрозуміла це перша, бо кому як не їй про це знати. Пляма в місті якому вона не належить, і в якому ніхто не належить їй.
Тож, то була майже зима, ще одна з багатьох, холодна і самотня для неї. Чомусь завжди, як стає зимно, відчуваєш самотність, вона огортає своїми крилами все навкруг, не дає покою. Стан на одинці не значить того що немає з ким спати, чи то пиячити, просто коли йдеш додому, фізично необхідно мати рідне плече, а зовсім не Васю, чи Колю без різниці ім’я можна не запам’ятовувати. Саме коли таке трапляється з тобою, та ще й за мерзенної погоди стає боляче як ніколи до того.
Кіра йшла додому, в сотий раз, як їй здавалося, холодним ранком майже зими. Та сама вулиця, крамниця, дорога, та звідки ж ця треклята автівка?
Лікарі приїхали за викликом, наляканої молодої жінки, котра була за кермом. Все як треба, пів години, похмурі обличчя, «жіночко одійдіть». Натовп вже давно зібрався, охали, шкодували, казали така молода, а потім як завжди «порядку нема, з глузду усі з’їхали, ще одна дурепа не вдячна» і так далі і тому подібне. Медики тим часом працювали, заносили до машини, везли у лікарню. Наче у вісні долинали голоси, було боляче і страшно.
Метушня, скрізь усе біле, єдина думка майнула у голові, скоро зима. Потім наркоз.

Вот только пришла с работы. Вэто мерзкое время года и суток очень хочеться спросить, в этом мире хоть ктото может мечтать, не о бабле и его количестве?

Пытаюсь вот тут писать книгу. Интерестно услышать хоть какое то мнение.
Вона поволі йде по бруківці, місто затихло, літній вечір, всі відпочивають подалі від асфальту. Високі підбори відлунюють, чутно як б’ється серце, дівчинка йде туди, де вона потрібна, де вона своя.
Нікого немає, розчарування, сідати й чекати, гаяти час, сподіватися. Камінь паркану приємно прохолодний. Вона доторкається долонею, міркує, мріє, впадає в оціпеніння, повільна й захоплена чимось своїм. Він підійшов непомітно, в руці пляшка вина, цигарка, стурбований, зачарований погляд. Поет, художник, пияка, ще казна що, та яка різниця хтось прийшов, щось відбувається, життя не стоїть. Ніхто нічого не сказав, просто з’явився другий пластиковий стаканчик.
Ти будеш пити сьогодні зі мною?
Так.
Вино огортає легким памороком, повертається той її сон з відкритими очима. Він вона у порожньому місті, такі єдині і такі самотні.
Я вийшов сьогодні шукати свого бога, я знав що знайду, сьогодні ти мій бог, ти сьогодні Будда.
Божевільний подумала вона.
Свята подумав він.
Я ледве його знаю, та хіба це має значення сьогодні так сталося, то нехай так і продовжується.
Він гладить її по руці, такі приємні відчуття легкого дотику, так спокійно і затишно, можна повірити, що ми залишились одні в цілому світі і більше вже нічого не має значення, не є суттєвим.
Він тримав її на колінах і розповідав казки – мрії, про небо, про безмежні океани і головне ангелів, які безумовно є, бо ми самі зараз ангели котрим байдуже, просто втомилися і перепочивають серед потоків буденності, склали крила і дивляться на небо. Ті дивні слова, як їй здавалося, падають в пил одне за одним, щоб завтра їх розтоптали чоботами люди, яким нікого не шкода у цьому світі окрім себе. Хотілось плакати і вона плакала, так просто і безтурботно котились сльози, як вони могли лише у дитинстві, щиро, відверто і завжди з найголовнішої на те причини. Він втирав їх, але не просив припинити.
Мій Будда плаче, маленький Будда страждає, дитина, моя дитина плач до схочу так треба я знаю. Я розповім тобі ще одну казку про небо.
Сльози закінчились, їх більше не було, вона притулялося до нього, як востаннє в житті, тепер вона розуміла, як то.
Вечір перетворився на ніч, вино перетворилося на еквівалент часу.
Не лишай мене благаю, я знайшов свого бога, будь зі мною.
Я не піду, я не можу йти.
Мені здається, що тебе немає, ти розтанула димом своєї цигарки, випита останньою краплею вина. Мій Будда лишиться зі мною, я знайшов тебе.
На паркані стояли два пластикові стаканчики, тліла цигарка і нікого не було, а ні тут а ні де інде. Він подарував своє серце, лишив його в кишені її потертих джинсів назавжди.
Вона поволі йде по бруківці, дівчинці п'ятнадцять років, закохана до нестями, загублена й самотня, вона сьогодні Будда, божевільна свята яка розчинилась в повітрі, розтанула примарою, закохалася в привида.
Високі підбори відлунюють, чути як стукотить серце.
Андрій завжди був бурлакою, йшов світом, змінював обридлі місця і врешті змінив і цей світ. Про те що він повісився в своїй майстерні, вона дізналась лише через тиждень, а про слова на стіні через рік: «Не плач, я розповім маленькому Будді казку про небо».
Я плакала до нестями і ненавиділа небо, проклинала ангелів і намагалася зібрати з пилу рештки мрій, які ще не встигли розтоптати байдужі черевики.

Валентина, 23 года. ненавижу слабых мужчин и люблю животных