Ось і останній мій воїн складає зброю. Він ще стоїть, міцно впираючись у вкриту осінньою сірістю землю. Він ще дивиться небу в обличчя, намагаючись знайти там підбадьорливий промінчик, та воно вкрите паволокою важких хмар. Здається, що небо спить. А чи також втомилося боротися з безжальною невідворотністю зими. У повітрі час від часу чується байдуже вороняче каркання.

А мій воїн стоїть, і його лати, що колись на сонці виблискували золотом, тепер повільно спадають додолу. Немов на футуристичній картині вони облітають маленькими клаптиками, повільно кружляють, перш ніж назавше забути про життя. Вітер, здається, заповзявся доконати його. У перервах між легкими подувами він шарпає мого воїна, смикає його руки, пригинає зброю до землю, забирає останні сили. А в того очі ще світяться відданістю, він ще намагається боронити мене від світу, але в його латах все більше й більше дірок. Земля навколо нього вся всіяна жовтими бляклими клаптями, а просвіти в його броні щораз більші й більші. Уже видно й небо крізь ті дзюри...

 А я сиджу й дивлюся у вікно, і вже нічого не затуляє мене від того світу і зими. Ніщо, крім облетілої вишні, що так довго трималася у шатах, а теперь ось за день все скинула, немовби її здолала невідома хвороба...

[показать]

И на русском

Вот и последний мой воин складывает оружие. Он еще стоит, твердо упираясь в покрытую осенней серостью землю. Он еще смотрит в лицо неба, стараясь найти там подбадривающий лучик, но оно покрыто паволокой тяжелых туч. Кажется, что небо спит. Или тоже устало бороться с безжалостной неотвратимостью зимы. В воздухе время от времени слышится безразличное воронье карканье.

А мой воин стоит, и его латы, который когда-то блестели золотом на солнце, теперь медленно опадают вниз. Словно на футуристической картине они облетают меленькими клаптиками, медленно кружась, прежде чем навсегда забыть о жизни. Ветер, кажется, решил его доконать. В перерывах между легкими дуновениями он треплет моего воина, дергает его за руки, пригибает оружие к земле, забирает последние силы. А у него глаза еще светятся преданностью, он еще старается оборонять меня от мира, но в его латах все больше и больше дырок. Земля вокруг него вся усеяна желтыми блеклыми клаптями и просветы в его броне все больше и больше. Уже и небо видно сквозь те дыры…

А я сижу и смотрю в окно, и уже ничто не закрывает меня от мира и зимы. Ничто, кроме облетевшей вишни, которая так долго держалась в своем убранстве, а теперь вот за день все скинула, словно ее одолела неизвестная хворь…