Уже з тиждень, напевно, як у нас розцвіли піони. І я ходила і тишилася, бо це не квіти, це просто жива розкіш.
Про них я писала й минулого року. Та й узагалі, квіти – це моє відкриття останніх кількох років. Точніше, відкриття того, як сильно вони мені подобаються та хвилюють. Та все ж піони посідають особливе місце. Мабуть, тому, що з ними моє пов’язане дитинство. Мабуть тому, що їх пахощі нагадують мені запах бабусиних пляцків та коржиків, що стояв колись разом із запахом просякнутого сонцем пилу та старовинних речей у хатах мої давно померлих родичів, де я бувала малою. Мабуть, тому, що тільки таку розкіш я й вважаю прийнятною, бо це розкіш природна…
Але вчора чиясь заздрісна чи жадібна рука знову обрізала майже всі ці чудові квіти на двох кущах перед самим нашим будинком. Білі і рожеві...
Хто б мені що не казав, а я цього не розумію…